Табір був порожній. Телль пояснив мені, що гарцери на пляжі. Під наглядом інструкторів їм дозволяли купатися в невеличкому рукаві Вісли поблизу Острова злочинців.

— Ви їдете кудись далеко? — спитав Телль.

— Ні, тільки на той бік річки. До рибалки на ім'я Скалбана.

— Якщо ви почуєте гострий, раптовий сигнал сурми в нашому таборі, — нагадав мені Телль, — то просимо бігти до лісу аж за бункери. Саме там браконьєри порозставляли залізні пастки на звірину. Там чекають на них і наші розвідники.

Я кивнув на знак згоди й поїхав — спершу до роздоріжжя з похиленим хрестом, а далі до річки, де вчора ввечері Вільгельм Телль прострелив браконьєрам понтон.

Дорогою я стрів Ганку.

— А я йшла до вас, — сказала вона, коли я спинив машину, — гадала, може, ви надумаєте поїхати знову до Цехоцінка.

— Ні, сьогодні я їду до громадянина Скалбани.

— Боже милостивий, що може бути у вас спільного з цим розбійником? Адже Скалбана казав про вас: «Підозріла особа, яка вештається тут невідомо чого». А тепер ви вже приятелюєте?

— Скалбана продав мені щуку й був такий люб'язний, що сам почистив її. Він думає, що мене цікавить історія Барабашевоі зграї, тож пообіцяв, коли я його відвідаю, розповісти про неї.

— Йому не можна вірити, — сказала Ганка. — Я віддавна знаю Скалбану, пам'ятаю його ще з дитинства. Усі вважали його людиною недоброзичливою, неприємною, брутальною. Діти боялися його, бо він завжди лякав їх, нахвалявся вкинути у воду й втопити. Батько розповідав мені, що Скалбана був сином відомого тут контрабандиста і завжди мав нахил до темних справ. Нап'ється, було, вчинить бешкет і поб є, кого йому заманеться. Останнім часом він трохи притих, мало п'є і не зчиняє бійок. Взагалі це чоловік похмурий і неохочий до розмов. А тут раптом продав вам щуку, ще й почистив…

— І запросив мене до себе поговорити про Барабаша.

— Дивно, — похитала головою Ганка. — Якби я дізналася, що в лісі на звірів полює Скалбана, то не здивувалася б. Але ж він запросив вас на розмову… Ой, ой, ой… Ви здобули його прихильність, — додала вона глузливо.

— Вам здається, що це якась пастка?

— Не знаю, але раджу стерегтися. Про Барабаша він і справді, мабуть, багато знає, хоча сам і не належав до банди. Здавна живе по той бік річки, рибалить і, очевидно, багато чого бачив. Однак дивно, що цей похмурий і потайний чоловік раптом захотів розмовляти на таку тему з журналістом, ба навіть запросив журналіста в гості…

— А чи не поїхали б ви зі мною?

— Гаразд. Поїдемо спершу до мене, ви залишите на подвір'ї машину, а я перевезу вас човном на той берег.

— Човном? Я збираюся їхати до Скалбани на своїй машині.

Ганка нічого не відповіла, мабуть, гадала, що я жартую. А я повів машину до місця, де піщана дорога доходила до самого берега Вісли. Коли передні колеса машини були вже в воді, дівчина сказала:

— Ви збожеволіли. Краще я вийду, поки не пізно.

— Як хочете, — знизав я плечима.

Ганка подивилася на річку, що широко розлилася в цьому місці, тоді глянула на мене і знову на річку, на той берег. Вода в Віслі була каламутна, аж коричнева від намулу, а водне плесо поцятковане білими плямами шумовиння.

— Вода піднялася, — застерегла мене Ганка. — В горах уже три тижні йдуть дощі, зливи. Вранці по радіо передавали, що перша висока вода дійде сьогодні до Цехоцінка.

Ганка, певне, сподівалася, що по її словах я відмовлюся від свого божевільного задуму переїхати Віслу автомобілем. Та я ввімкнув лопаті турбіни, і «сам» поволі поплив.

— Ой, — заверещала Ганка, коли перед машини трохи глибше занурився в річку. Дівчина ладна була вискочити з машини і навіть схопилася за клямку. Та «сам» був уже за кілька метрів од берега і, кумедно бурмочучи: «пар-пар-пар», змагався з течією, яка силувалася його збороти. Я дозволив воді віднести машину на середину річки, тоді крутнув стерно і поставив «сама» передом до течії. Коли я збільшив швидкість, машина легко перемогла сильну течію Вісли.

— Вона чудова, — сказала Ганка про машину дядька Громилла.

Я милостиво кивнув головою. Ганчин комплімент був, на мою думку, цілком слушний.

Поволі підпливали ми до другого берега. Скраю тяглася широка смуга верболозу, а за нею здіймалася гребля, що захищала берег од повені.

— Де живе Скалбана?

— За греблею. Он бачите ту червону покрівлю? Оце там. Можна виїхати тут на пісок. Поставимо машину на березі і підемо через греблю до Скалбаниної садиби.

Так ми й зробили, — покинули «сама» на піщаному березі, а самі вилізли на греблю. За нею бігла дорога у вербах, а по той бік дороги виднілося невеличке село.

Скалбанина садиба притулилася край села. Це була маленька хатина на два вікна, певне, тільки одна кімната й кухня. На невеличкому подвір'ї стояла ще повітка, обіч неї — собача буда. На грубому ланцюгу, як скажений, шарпався й гавкав здоровенний пес.

На дверях будинку висів замок.

— Нема його вдома, — сказала Ганка.

Пес і далі шарпався з ланцюга й голосно гавкав. На цей гавкіт з сусіднього подвір'я вийшла жінка й швиденько підійшла до нас.

— Скалбани нема вдома, — мовила вона, пильно оглядаючи нас. — Від учора нема. Голодний пес так вив, що сьогодні вранці я пожаліла його й нагодувала.

— Чи не казав Скалбана, куди піде й коли повернеться? — спитав я.

— Нічого не казав. Коли ж би я знала, що десь піде, то я б нагодувала собаку. Він завжди мене попереджав, коли кудись вибирався, ще було й попросить не забути за собаку.

— Його човна не видно на березі, — втрутилася в розмову Ганка.

— Отож він і подався кудись човном. Тільки дивно, що нічого мені не сказав.

Ми повернулися до «сама» і поїхали назад. Попрощавшись з Ганкою, я подався до табору.

З усіх антропологів на півострові був тільки пан Опал-ко, який кінчав відтворювати обличчя за черепом, що його знайшли лучники. Мені цікаво було глянути на цю роботу, тож я спустився до табору антропологів і сів на піску біля пана Опалка. Голова була вже готова. Дуже бліде від гіпсу, пласке, монгольське лице, широкий ніс і очі, що глибоко сиділи в очних ямках, як у Скалбани, — все неприємно вражало.

Пан Опалко дружньо підморгнув мені, всміхнувся, приніс із свого намету фарби і домалював обличчю блакитні очі, зачервонив уста й щоки, а решту білого гіпсу вкрив жовтою фарбою. Потім лукаво всміхнувся до мене і надів на свій витвір спортивну шапку. Тепер голова справляла якесь гнітюче враження, здавалося, наче на дерев'яному постаменті лежала голова живої людини.