— Це не я. Слово честі, це не я кашляв, — присягався Вільгельм Телль.

— Я теж ні. Даю слово, — запевняв Чорниця.

— Ніхто з нас не кашляв, — сказав Соколине Око,

Я подумав: «Якщо не кашляв Телль, ані Чорниця, ані Соколине Око, ані Вивірка, ані Сорока, ані я, ані Залічка, яка була весь час біля мене, то, значить, крім нас, хтось іще ховався поблизу малинника». 1 одразу ж я все зрозумів. З темряви, що оповила дерева, вийшла Тереза.

— А! — зловісно пробурмотів я. — Вас іще тут бракувало.

— Це вона кашляла. І сполохала нашого птаха, — гнівно закричав Вільгельм Телль.

На дівчину посипалися сердиті вигуки гарцерів:

— Навіщо ви сюди прийшли?

— Ніхто вас не запрошував!

— Чому ви кашляли?

Я теж не жалів Терези й, знервований тим, що таємничий водій зник, назвав дівчину «дурноверхою гускою».

— То навіть кашляти не можна? — здивувалася Тереза. — Але ж я не зробила нічого лихого.

— Ми не запрошували вас сюди, — сказав я. Залічка потягла мене за рукав і прошепотіла:

— Вона побачила, що ми вдвох ідемо любесенько гуляти, і в ній напевне прокинулися ревнощі. Тож вона й пішла за нами. Не сердьтеся на неї. Адже нічого поганого не сталося. Той незнайомець приїхав і поїхав. Усе гаразд.

Тоді вся моя лють обернулася на Залічку.

— А у вас тільки любовні історії в голові. «Нічого не сталося, все гаразд», — передражнив я Залічку. — Так от, той дурний кашель усе зіпсував. Ми сполохали таємничого незнайомця й ніколи вже, певне, не довідаємося, чого він сюди приїздив.

Тереза силкувалася виправдатись:

— Я чула, як Залічка раділа, коли ви запрошували її на вечірню прогулянку. Мені стало прикро, що ви не запросили й мене. Тож я пішла за вами, але не наважувалася підійти ближче, бо ви ж мене не запросили. І я не знала, що кашляти не можна.

Я махнув рукою. Того, що сталося, вже не виправиш. Ніякі пояснення або вигадки не допоможуть.

— А все-таки цікаво, чого він приїздив сюди? — голосно сказав Телль.

— Пішов на пагорб і став там, — пригадав Соколине Око.

— Він призначив тут побачення й чекав коханої, — промовила Залічка.

— Може, схотів подихати лісовим повітрям? — втрутилася Тереза.

Я пильно придивився до дівчини.

— А ви, Терезо, не впізнали цього чоловіка? І машина теж не видалася вам знайомою?

— Ні, ні, звідки ж. Нічого я не впізнала.

Вона відповіла швидко, не вагаючись, ніби сподівалася такого питання і наперед приготувала відповідь. Саме це здалося мені підозрілим.

— То я вам скажу, хто це був. Гертель, ваш добрий знайомий з Цехоцінка.

— Гертель? Справді? І я його не впізнала? — Терезин голос звучав здивовано. — Тоді навіщо вся ця комедія? Я добре знаю його, могла просто підійти й спитати, чого він сюди приїхав.

— Ви застерегли його своїм кашлем, — нараз урвав її Вільгельм Телль. — Ви зробили це спеціально, навмисне.

Я гадав, що Тереза кинеться з кулаками на Телля, і мерщій став між ними. Але дівчина тільки здвигнула плечима.

— Це безпідставне обвинувачення, — сказала вона. — Та мені байдуже, що ви про мене думаєте.

Удавши ображену, вона швидко пішла від нас. Здавалося, що вона піде зовсім. Але ми помилились.

— Ходімо на пагорб, де стояв Гертель і роздивлявся навкруги, — запропонував я хлопцям.

Ми продерлися через малинник і піднялися на пагорб, порослий молодими деревцями.

— Він спинився ось тут, — Вільгельм Телль став на вершку пагорба.

— А тепер розійдімося, і хай кожен робить чимраз ширші кола, — звелів я. — Він приїздить у ліс не милуватися гарною ніччю. Десь поблизу має бути те, що приваблює Гертеля. І ми повинні про це дізнатися.

Тереза присіла навпочіпки й голосно, але штучно засміялася.

— Ой діти, діти! — глузувала вона. — Щовечора пан Гертель їздить на прогулянку машиною. Для розваги. Мене він теж кілька разів запрошував прогулятися, але я завжди відмовлялася. Просто йому нудно в Цехоцінку. Ввечері він сідає в машину, їде до лісу. А в лісі, як казав мені, викурює цигарку.

— В лісі не можна курити, — суворо докинув Соколине

Око.

— Пан Гертель викурює цигарку, — вела далі Тереза, — і вчасно вертається до пансіонату.

— Однак, — зауважив я, — тепер ви вже схильні визнати, що то був пан Гертель?

Тереза зрозуміла, що після її слів наша підозра стає ще більшою, і почала викручуватись:

— Це ви переконали мене, що то був пан Гертель. Я погодилася з цим, хоч присягаюся, що не впізнала його. Просто я вам повірила, бо пригадала його вечірні прогулянки на машині.

— Ну, гаразд, — кивнув я головою, удаючи, що вірю їй. — А тепер до роботи, хлопці. Хай кожен помалу обійде пагорб і пильно роздивиться довкола.

Усі розійшлися. На пагорбі лишилася сама Тереза. Аби довести нам, що розшуки її не обходять, вона взялася рвати малину.

Ми кружляли загайником, де невеличкі сосни сягали нам тільки до пояса. Весь час ми бачили одне одного, — мабуть, ніщо не могло випасти з нашої уваги.

Я обходив пагорб метрів за п'ятдесят від нього, коли надибав зарослу молодими деревцями амбразуру давнього бетонного бункера. Це був, певне, останній бункер із споруджених в лісі укріплень. Він дивився на мене крізь віття дерев довгастою чорною щілиною. Я обійшов його, але, на свій подив, не знайшов входу. Тоді я покликав хлопців і Залічку, які кружляли поруч, у молодняку. Вони відразу ж прибігли, а я тим часом засвітив електричного ліхтарика і скерував промінь світла до шпарки бійниці.

— Зачекайте мене тут. Я полізу в бункер, — вирішив я.

— Боже милостивий, не робіть цього, — заверещала Залічка. — Може, там хтось сховався, і ви попадете йому просто в обійми.

Прибігла й Тереза.

— У цьому бункері, — сказала вона, — можуть бути міни. Я читала якось у газеті, що гітлерівці мінували бункери.

Признаюся, що Терезині слова майже позбавили мене відваги. Я ще раз присвітив ліхтариком щілину в бункері, став навколішки й спробував зазирнути всередину. Виявилося, що відвага тут і не потрібна. Бункер був завалений, засипаний землею й уламками бетону. Певне, гітлерівці, тікаючи, підірвали його. Опуклий дах провалився, і тому замість невеликого горбка утворилася заглибина, а на ній виросли молоденькі сосни. Цілою з бункера лишилася тільки чільна стінка з поздовжнім отвором для дрібнокаліберної гармати.