За тиждень я вибрався з Ганкою на Острів злочинців. Був гарний літній вечір — ми поволі йшли стежкою через галявину.

— А знаєте, — сказав я дівчині, — спершу я таки правильно взявся шукати скарби дідича Дуніна і навіть був близький до мети, та далі усе сплуталось… Я міркував так: якщо Дунін скористався допомогою свого лісничого, Габрищака, то колекції сховано десь у лісі. І тому не брав до уваги колишніх бункерів. Хіба можна було припустити, що за часів, коли в бункерах сиділи німецькі солдати, хтось наважився ховати там свої коштовності? Я припускав, що дідич Дунін разом з лісничим сховали скарби в лісовій шопі.

— В тій, де ми ночували?

— Еге ж, у лівому кутку шопи викопано глибоку яму, в неї опустили величезну скриню з коштовностями. Потім лісничий Габрищак виказав схованку Барабашеві, хоч, як відомо, цим себе не врятував. Отже, всі члени банди — і Плюта, і Гертель, і Скалбана — добре знали схованку в лісовій шопі.

— Хіба Скалбана теж був у Барабашевій зграї?

— Звісно. Але виконував там особливу роль. Він був у них за розвідника. На грабунки не ходив, жив собі у власному будинку і поводився так, ніби не мав нічого спільного із Барабашевою бандою. Скалбана стежив за міліцією, доносив про її дії в цій місцевості. Та, прочувши про сховані колекції, почав міркувати, як би позбутися своїх спільників і заволодіти багатством, яке здавалося йому величезним. Тоді він склав з друкованих літер анонімного листа й попередив міліцію про ночівлю банди на острові. Що сталося по тому, ми знаємо. Барабаш загинув разом з іншими. Лишилися живими тільки двоє: Плюта й Гертель, але їх теж присудили до смертної кари. Згодом вирок замінено на довічне ув'язнення, а через п'ятнадцять років злочинців випущено з в'язниці. Але про це ніхто в містечку не знав, аж до того дня, коли Плюта прийшов до вашого батька.

— Одного я не розумію, — перепинила мене Танка. — Іого Скалбана не знищив тижневиків, з яких повирізував літери для своїх анонімних листів до міліції й до мого батька?

— Бо ви не знаєте психіки таких людей. Скалбана, либонь, ніколи в житті не купував газет, книжок, а після школи, мабуть, ніколи нічого не читав. Ставлення такої людини до друкованого слова дуже своєрідне, зовсім інше, ніж ваше чи моє. Скалбана мав у своїй хаті кілька давніх, передвоєнних ілюстрованих тижневиків. Вони теж здавалися йому дуже цінними, саме через те, що були давніми, та ще й ілюстрованими. Колись він від когось чув, що почерк може зрадити автора. Тож і повирізував друковані літери, а тижневики йому було шкода викидати. Зрештою, він ніколи, мабуть, не припускав, що це його колись викаже.

Так само ставився Скалбана і до колекцій дідича Дуніна — після розгрому Барабашевої зграї вони стали його власністю. Спершу він, очевидно, боявся продати бодай одну річ, гадаючи, що хтось може розплутати цю історію. Він чекав, доки люди все забудуть. Та в містечку й досі живе пам'ять про дідичеві колекції, вона стала легендою і приваблювала всіх, навіть пані Пілярчикову. Це дуже утрудняло продаж коштовностей. Своєю поведінкою Скалбана скидався на пса з приказки, що лежить на сіні, сам його не їсть і іншим не дає. Може, якісь речі Скалбана й возив на продаж до Торуня чи Влоцлавка, та йому, мабуть, не поталанило, він не знайшов людей, яких цікавили старожитності. Адже ці речі для знавців. Йому давали копійки, а Скалбана не хотів задурно продавати колекції, вважаючи їх надзвичайно цінними, бо за такі мав їх Дунін. Злодій чекав слушної нагоди. І от до містечка приїхав професор антропології. Скалбана надіслав йому листа. Однак події склалися йому не на користь: у зв'язку з листом до містечка приїхав працівник музею і так невправно взявся до діла, що наполохав Скалбану. Отоді цю справу й доручили мені.

— А ще раніше до містечка прибув Нікодем Плюта, якого саме випустили з в'язниці, — додала Ганна.

— Еге ж. Плюта спинився у вашого батька й почав скрізь нишпорити. Зазирнув до лісової шопи й переконався, що Дунінові скарби лежать на місці. Він довідався також, що Скалбана й досі живе тут, на річці. Можливо, Плюта ще у в'язниці, де мав багато часу все продумати, дійшов висновку, що зрадив їх Скалбана. Адже Скалбана знав про ночівлю банди на острові, а після знищення банди єдиний, хто лишився на волі, був Скалбана, тож він — зрадник. Плюта вирішив розправитися з рибалкою. Він умовився з ним зустрітися в будці на острові. Те, що Плюта призначив зустріч саме там, має велике значення. Він хотів помститися Скалбані в тому місці, де його, Плюту, разом з усією Барабашевою зграєю спіткала поразка. Та він не передбачав, що Скалбана догадався про його намір. І сталося, що не він Скалбану, а Скалбана вбив його під час зустрічі на острові.

— Брр, не треба розповідати далі. Мені іде мороз поза шкірою, коли я пригадую подробиці тієї історії, — мовила Ганка.

Так, не дуже приємно говорити про злочин на острові, де колись сталися ці жахливі події, та ще ввечері, поблизу могили бандитів і ще свіжої Скалбаниної могили. Справді, для цієї розмови місце вибрано невдало. Я замовк. Замислившись, ми поминули й другу галявину.

Коли ми були за кілька кроків від дерев'яної будки, раптом у верболозі над берегом Вісли щось зашелестіло, і ми побачили Вільгельма Телля та його товаришів. Угледівши нас, вони явно збентежилися.

— О, здається, тепер я вже зрозуміла, хто робив те гидке діло, — сердито сказала Ганка.

— Про що мова? — здивувався я.

Телль зашарівся, Соколине Око й Чорниця теж.

— Як вам не соромно? — з докором кинула Ганка. Телль підняв два пальці.

— Слово честі, це ніколи не повториться. Це ж був тільки жарт, звичайний жарт.

— Нічого не розумію, — сказав я.

— Ми не мали ніякого лихого наміру, — почав пояснювати Телль. — Колись ми прийшли на цей острів гуляти. Та з будки вийшов чоловік і сердито наказав нам забиратися геть.

— Це було тоді, як батько одержав листа від Скалбани, — пояснила Ганка. — Батько боявся, що тут знову станеться злочин і що цим хлоп'ятам залишатися на острові небезпечно.

— Він накричав на нас і вигнав з острова. Тоді ми зозла ввечері сховалися в кущах і, коли він, засвічуючи ліхтарі на річкових бакенах, пропливав повз острів, взялися гукати: «Ба-ра-баш!» Хотіли його налякати. Це було по-дурному, ми визнаємо, але тоді нам здавалося, що це влучний і кумедний жарт.