— А хто визначає саму тему роботи того чи iншого спiвробiтника?

— Керiвництво iнституту, виходячи з наукового плану.

— А якщо вчений має свою тему?

Василь Ферапонтович перепитав:

— Як це «свою»? Ви хочете сказати — позапланову? У нас називають "iнiцiативна".

— Хоч би так.

— Бога ради! Будь ласка! Але насамперед — план. Як всюди i в усiх ланках нашого соцiалiстичного суспiльства.

Цю аксiому Дейнека вимовив таким менторським тоном, що полковник ледве стримався, щоб не поглянути iронiчно на спiвбесiдника.

— Ну, правильно, план насамперед. А якщо несподiване вiдкриття вченого нiяк не лiзе у тi рамки, в яких розробляє свої плановi iдеї вiддiл чи лабораторiя?

— Наука — творчiсть, — тим самим повчальним тоном з нотками здивування у голосi, — мовляв, доводиться пояснювати елементарнi речi, — говорив далi завiдуючий лабораторiєю. — Тому творчiсть ми всiляко вiтаємо i пiдтримуємо. Але планову розробку спiвробiтник все ж таки має зробити. I вчасно. Iнiцiативна робота так само може увiйти до плану. Якщо являє собою безумовну наукову цiннiсть i буде затверджена вченою радою. Звичайно, на цьому грунтi можуть виникати всiлякi конфлiкти… Скажiмо, коли iнiцiатива не вписується у плани iнституту, жоден вiддiл не бере її i вона стає нiби безпритульною…

— У вашiй лабораторiї були такi випадки?

— Якi?

— Iнiцiативнi розробки.

— Так. У нашiй лабораторiї двоє кандидатiв наук та двоє емнеес, ще не захищених… Тепер уже один, — виправився, знiяковiвши, Дейнека. — Антон Iванович, земля йому пухом, багато мiг дати науцi. Якраз цими днями вiн готував повiдомлення про оригiнальний винахiд, який має велике практичне значення. Саме мав запропонувати iнiцiативну тему, уже майже розроблену ним. А тепер… Ви не скажете, коли ховатимуть? Ми теж хочемо провести товариша в останню дорогу.

— Ховатимуть пiслязавтра. Приїздить мати… Ваш Директор дасть вказiвку, як усе органiзувати… Ну, а iншi працiвники вашої лабораторiї? Крiм Журавля, — спитав пiсля паузи Коваль. — Як у них iз творчiстю, вiдкриттями? Бувають?

Василь Ферапонтович запитально поглянув на полковника.

— Наприклад, Павленко, — уточнив Коваль. — Теж молодший i поки що, як ви кажете, «незахищений»… Адже так?

— Вячеслав Павленко? Здiбна людина. Я сказав би навiть талановита. Iнодi щось ляпне, думаєш, дурниця, а потiм придивишся — думка. Але враз згасає, як iскра у повiтрi. Дуже повiльний, якийсь неорганiзований. Характер вiдлюдкуватий. Завжди чимось незадоволений, якийсь неспокiйний. А чому — незрозумiле! Усе в нього наче гаразд. I вдома нормально, i в iнститутi до нього добре ставляться… Тепер йому буде трохи складнiше. Вiн втратив бiльше, нiж будь-хто. Вони iз Журавлем разом працювали над плановою темою. Антон Iванович не давав погаснути творчiй iскрi, коли та спалахувала у Павленка, вiн його пiдштовхував… Журавель завжди прагнув зробити все якнайшвидше, довести справу до кiнця, впровадити, пропадав на заводi, лаявся, коли справа затягувалася. Його улюбленим виразом було: "Поки ви тут у носi колупаєте, поїзд пiде!"

Ну, i йому дiставалося, коли тяг в оберемку разом з цiкавою розробкою яку-небудь халтуру… Взагалi, у мене було таке враження, що для його бурхливої натури не вистачало простору. Була чутка, що збирався перейти на завод, хоч i у нас для нього створили всi умови… — Василь Ферапонтович вимовив останнi слова з притиском, мовби боявся, що у полковника виникне сумнiв у доброзичливому ставленнi до Журавля. — У їхнiй спiвдружностi, цих двох молодих науковцiв, Павленко здебiльшого був, так би мовити, «головою», iндуктором iдей, а Антон Iванович, як у нас кажуть, «ногами». "Ноги" всюди ходять, носять на собi «голову», пробивають шлях iдеї, усiма правдами i неправдами прориваються через вiдомчi перешкоди аж до комiтету з науки i технiки чи галузевого мiнiстерства, який мiг би зацiкавитися розробкою. Саме «ноги» дають нагору концепцiю. Простiше сказати — пояснення щодо значення вiдкриття або винаходу i рекомендацiї тим чи iншим органам про його використання. Будь-яке впровадження у виробництво нового, нової технологiї вимагає багато зусиль i нервiв. I тут незамiнна роль «нiг». Журавель мiг дiстати схвалення тiй чи iншiй роботi не тiльки на землi, але й у космосi, якщо виникла б потреба i у космiчнiй вiзi. Вiн був лiдером за своєю натурою. Сам Павленко з усiма своїми iдеями нiколи не пробився б, бо «голова» мiркувала хоч i правильно, але дуже повiльно i мляво. Ми завжди пiдтримували таку спiвдружнiсть, покладали надiї на цих хлопцiв, особливо на Журавля… I от, будь ласка… Боюсь, що тепер i дисертацiя Вячеслава Адамовича затримається. Журавель йому швидко пробив би.

— А чого ж Журавель сам не захищався?

Завiдуючий лабораторiєю нiчого не мiг на це сказати.

— Хто знає. Не поспiшав, iще, мовляв, встигну… От i "встиг", — гiрко додав вiн. — I свiй винахiд до кiнця не довiв… Шлях вiд винаходу до його практичного впровадження для нас найскладнiший, Дмитре Iвановичу. Знайти, зметикувати, тобто винайти, це навiть не пiвсправи, а чверть або й того менше, — пояснював далi Дейнека. Зiткнення стiлькох iнтересiв, поява стiлькох проблем! Iншого разу питання так заплутають, що начебто усi «за», а справа з мiсця не рушає… I не второпаєш «чому»… Здебiльшого усе пояснюється просто: виробництву, яке має свiй стабiльний план, налагодженому, нецiкаво займатися нововведенням, яке спочатку впроваджується звичайно, в невеликiй серiї, перебудовуватися для нього. Хоч згодом це нововведення дасть досить солiдний ефект, але ризикувати поточним планом нiхто не хоче, вважаючи, що "поки сонце зiйде, роса очi виїсть", або ще сказати: "краще синиця у руцi, нiж журавель у небi".

Василь Ферапонтович помiтив, що у нього вийшов невдалий каламбур, знiяковiв i замовк.

— Ах, Антон, Антон! — вигукнув вiн через декiлька секунд. — Просто не вiриться, що його немає. Були й у нього, звичайно, грiшки, як у кожної людини, тут i прогульчики, i запiзнення iз роботами, але все надолужувалось його життєвою активнiстю, його доброзичливiстю, готовнiстю допомогти колективу! Нам завжди його не вистачатиме…

— А не було у нього причин для самогубства?

— Та що ви, товаришу полковник! Я ж кажу: це була весела, життєрадiсна людина, з добрим таким, задьористим живчиком.

— Який-небудь стрес?

— Нi, нi!.. А втiм, — подумавши, додав Василь Ферапонтович, чужа душа — темний лiс… Може, щось особисте скоїлось?.. Та нi, не думаю… В iнститутi у нього загалом усе було як слiд, — повторив вiн.

— У вашiй лабораторiї атмосфера товариська?

— Аякже!

— Журавель i Павленко не сперечалися один з одним, не сварилися? Були у них конфлiкти?

— Ну, ми усi сперечаємось. Суперечки, як вiдомо, народжують iстину. У науцi змагання iдей, зiткнення поглядiв — рушiй прогресу. Хiба можна без суперечок?!

— Маю на увазi iнше, — м'яко пояснив Коваль. — Чи не помiчали ви мiж ними зiткнень, так би мовити, характерiв. Скажiмо, самолюбств, амбiцiй. Чи не було образ, кривд?

— Нi, що ви! — обурився Дейнека. — Павленко нiколи не ображався на зауваження Антона, навiть коли той кепкував з нього, жартома називаючи "мислячим равликом". Менi здається, що Вячеслав Адамович просто хоче жити як легше, не напружуючись. Наука йому, можливо, уявлялася таким собi оазисом серед бурхливого життя: спочатку емнеес, потiм кандидат або навiть доктор, потихеньку, легесенько, не кваплячись. Тим бiльше що голова у нього, як кажуть, «варить» i вiн вiрив у себе. Наука вабила його, як бiлий халат декого, хто рветься у медичний!.. I все ж це була майже iдеальна спiвдружнiсть, та й сусiдами вони були… Обидва молодi… А вiдмiннiсть характерiв навiть притягувала їх один до одного, як плюс i мiнус… Та чому це вас цiкавить, Дмитре Iвановичу? — раптом спитав учений. — Це, здається, не так суттєво…

— Я хотiв би зрозумiти життя iнституту, взаємини людей, якi рухають людську думку, прогрес. Адже в науцi, особливо технiчнiй, я, на жаль, профан…

Полковник помiтив, що його самоприниження полестило завiдуючому лабораторiєю.