Цей старий високий будинок у центрi мiста, на вулицi Ленiна, був добре знаний Ковалю. Якщо йти до нього вiд Пушкiнської, по дорозi буде зоомагазин, великi прозорi вiтрини якого притягували увагу опудалами дикого кабана, ланi, птахiв, що сидiли на жердках. Обабiч були царства мистецтва i ласощiв: салон художнiх виробiв, що виставляв гарнi роботи народних майстрiв, вишивки, картини, i цукеркова крамниця, яка щочетверга збирала у дворi любителiв фiрмових тортiв "Київський".

Дмитро Iванович свого часу вивчав цей район. Трохи вище по вулицi, не доходячи до готелю «Iнтурист», стояв колись невеличкий затишний будиночок з ювелiрною крамницею, у якiй, як йому пам'яталось зi справи про отруєння Залiщука, купувала подарунки сестрi гостя з Англiї Кетрiн Томсон. Тепер на цьому мiсцi громадився багатоповерховий будинок якогось проектного iнституту, що повнiстю знищив привабливiсть куточка.

Полковник штовхнув важкi дверi парадного i сходами спустився у напiвпiдвал до лiфта. Старий, певно, ще з дореволюцiйних часiв, але ще мiцний вiдкритий лiфт опускався нижче входу. З його нижньої площадки ще далi вниз сходовий прогiн вiв до якихось заплутаних пiдвалiв, в амфiладу низьких, склепистих, без вiкон помешкань, в яких валялися обрiзки труб i рiзне смiття.

Коли Дмитро Iванович вперше потрапив до цього будинку, вiн зрозумiв, що глибокий розгалужений пiдвал є зручним мiсцем для збiговиськ п'яничок та iнших осiб, якi не люблять з'являтися на вулицi вдень. I людину, пограбовану бiля лiфта, неважко скинути вниз.

Скiльки тодi довелося повоювати з житлоуправлiнням, щоб на вхiд до пiдвалу було наварено металевi грати i щоб вони замикалися на ключ.

Зараз, опускаючись до лiфта, полковник iз задоволенням вiдзначив, що грати були замкненi i крiзь них видно, що в освiтленому електричною лампочкою помешканнi прибрано.

Але не цим пiдвалом i гратами запам'ятався Ковалю старий будинок. Спогади, нанизуючись один за одним, витягуючись з глибин пам'ятi, вiдновили давню iсторiю, вiдкладену в архiв справу, яка залишила у нього почуття незадоволення.

Декiлька рокiв тому в цьому будинку, де жило багато музикантiв та акторiв, сталася трагiчна подiя. У ваннiй своєї квартири, на сьомому поверсi, захлинулася водою молода жiнка. "Швидка допомога", викликана по телефону переляканим чоловiком, повернути її до життя не змогла.

Потiм надiйшла черга карного розшуку i прокуратури. Судово-медична експертиза встановила, що причиною смертi був крововилив у легенях. Слiдiв насильства, зовнiшнiх уражень на тiлi не виявили.

В розмовах iз сусiдами Коваль познайомився тодi з подробицями життя померлої. Це була акторка на iм'я Адель, улюблениця театралiв, яка прожила пiвтора десятка лiт iз своїм чоловiком, професором одного з київських iнститутiв. Незважаючи на те, що чоловiк був набагато старiший, подружжя, як свiдчили сусiди i знайомi, жили душа в душу. Дiм був повна чаша, i щастю цiєї сiм'ї всi навколо по-доброму заздрили. Але ось прийшла бiда: професор несподiвано помер.

Через деякий час пiсля трауру Адель, повернувшись у театр, гастролювала на пiвднi. Там вона познайомилася з палким прихильником її таланту, молодшим за неї на багато рокiв, запросила його у гостi до Києва i незабаром вийшла за нього замiж. З цим чоловiком Адель прожила декiлька рокiв так само щасливо, як i з першим. Молодий чоловiк пiклувався про неї, не забував вечорами зустрiчати бiля театру з квiтами, i сусiди бачили, як вiн, проводжаючи дружину до лiфта або спускаючись з нею до парадного, не соромлячись людей, нiжно цiлував її.

I раптом… Адель потонула у власнiй ваннi. Оскiльки нiяких iнших версiй не було, прокуратура визнала трагедiю нещасним випадком i справу закрила. Коваль змушений був з цим погодитися, хоч сумнiви з приводу такого висновку у нього залишилися.

Тепер, йдучи у цей будинок до якоїсь Килини Христофорової, що її телефон знайшов у червоному записнику Журавля, Дмитро Iванович подумав, що не завадило б поцiкавитися дальшою долею колишнього чоловiка Аделi.

Старий лiфт, покректуючи, повiльно пiдняв полковника на восьмий поверх.

Вибравши з кiлькох рiзної форми i кольору кнопок на дверях, що залишилися вiд численних в минулому сусiдiв, ту, ближче до якої був наклеєний папiрець "Христофорова К.С.", Коваль подзвонив.

Пiсля другого тривалого дзвiнка з глибини квартири долетiли кроки, i жiночий голос за дверима спитав:

— Хто там?

Коваль вiдповiв, проте дверi не поспiшали вiдчинитися, i полковник з посмiшкою подумав, як погано жити без великого винаходу людського розуму — двiрного вiчка, за допомогою якого можна переконатися, хто стоїть по той бiк.

Нарештi масивнi дверi рипнули, i в отворi з'явилася стара жiнка, яка, однак, не випускала з рук металевого ланцюжка. Вона глянула на вiдвiдувача i промовила:

— Христофорової вдома немає. - I раптом, упiзнавши Коваля, здивувалася i, потеплiвши поглядом, додала: — Сам товариш Коваль?

— Вiн i є, - посмiхнувся полковник, в свою чергу згадавши жiнку, яка, здавалося, знала все, що вiдбувається у кожнiй квартирi цього колись перенаселеного будинку i яка свого часу багато розповiдала про життя Адель, хоч жила з нею на рiзних поверхах. — Та i я вас упiзнав, — продовжив Коваль, намагаючись згадати, як звуть цю жiнку.

— Ласкаво просимо, — ширше вiдчинила стара дверi, поправляючи водночас на собi теплу в'язану хустку. — Тiльки у нас вродi нiяких подiй немає. Усе спокiйно. Люди живуть хорошi, давнi пожильцi, вiдставники та пенсiонери. Молодшi одержали квартири i переїхали, а новеньких не поселяють.

— Нiчого такого, — заспокоїв її Коваль, ступаючи в довгий коридор, з одного боку якого пiдряд йшло четверо дверей. — Менi потрiбна тiльки Христофорова.

— Так, так, — поспiшила погодитися жiнка. — То ви до неї? Зрозумiло. — Що саме «зрозумiло», нi стара, нi Коваль не могли б пояснити. — А її нема вдома. Вона частенько роз'їжджає. Фiгаро — тут, Фiгаро — там. Найбiльше в Одесу… Але цього разу до Львова збиралася. Та заходьте, будь ласка, чого це ми у коридорi застряли! Не смiю запитувати, яка справа до неї… Можливо, я чимось можу допомогти?.. Звичайно, мiлiцiя без потреби не ходить.

— Надовго вона поїхала?

— Певно, ненадовго. Як в Одесу, то звичайно на два-три днi, часом на тиждень. Там у неї донька в iнститутi вчиться… А у Львiв на скiльки — не знаю.

— Я їй повiстку випишу. Як приїде — вiдразу передасте.

— Неодмiнно! Я ж тепер на пенсiї, весь час удома. Коли ви були у нас минулого разу (скiльки лiт, а неначе вчора!), я тодi ще працювала…

Коваль пам'ятав, як енергiйна, балакуча жiнка намагалася допомогти йому розiбратися з трагiчними подiями в їхньому домi.

— Здається, — раптом додала вона, — вас поздоровити можна, ви тодi, пригадую, пiдполковником були. Так, дасть бог, i до генерала дослужитесь.

— Навряд, — посмiхнувся Коваль. — Бог не дасть. У мене з ним складнi взаємини… Та й пора вже про вiдпочинок думати… Недалеко й до шiстдесяти…

— Ех, роки, роки, — скрушно похитала головою стара, вiдчиняючи перед Ковалем дверi в свою кiмнату. — Я не питаю про Келю, — повторила вона, хоч цiкавiсть розпирала її. — Сiдайте, будь ласка, у хатi, запропонувала полковниковi стiлець. — Мене це не обходить… Але, скажу вам, жiнка вона порядна, трудiвниця… Я в людях розбираюся… Не те що мiй другий сусiда, хлопець наче й освiчений, але шалений якийсь. Зараз поїхав у вiдпустку, i так тихо стало у хатi, що я теж вiдпочиваю.

У цьому старому будинку колись великi чотирикiмнатнi квартири з просторою кухнею та так званими "чорними сходами" пiсля вiйни були вiдгородженi, у кожнiй кiмнатi з'явилися свої дверi у коридор i окремий господар. Це дало можливiсть поселити в однiй квартирi кiлька сiмей.

Як довiдався Коваль, Христофорова спочатку жила в однiй кiмнатi, але згодом, коли з сусiдньої виїхала жителька, зумiла приєднати й другу. Тепер в усiй цiй великiй квартирi жило троє: кравчиня, молодий зубний лiкар i стара жiнка, яка зараз сидiла навпроти полковника i розповiдала йому новини їхнього дому.