Тоді нарешті й професор залишив свого нового, незвичайного й надзвичайного пацієнта. Він вернувся до столу й поклав руку Сахно на плече.

— Це надзвичайно! — сказав він. — Я дуже вдячний вам, що ви прийшли саме до нас. Розповідайте. Ми нетерпляче чекаємо.

Ось що розповіла Сахно.

— За освітою я — агроном-товарознавець. Ці два роки, по закінченні вищої освіти, я працювала в установах сільськогосподарського експорту й мусила жити за кордоном, у Німеччині. Вільний від праці в торгпредстві час я використовувала головним чином на роботу в дослідних лабораторіях німецької сільськогосподарської академії, що мені того часу було дозволено. Мене над усе цікавить проблема штучного добрива, і я смію думати, що дечого дійшла-таки в моїх шуканнях найкращого середовища для розвою зернини пшениці та в експериментах з добором хімікалій. Якраз на завтра мені вже призначено робити про це доповідь на кафедрі угноєння в нашім сільськогосподарськім інституті. Розумієте, в основу моєї доповіді я кладу той факт, що кожна зернина, бувши перенесена в інакші кліматичні умови…

— Пробачте, — раптом перебив Сахно старший асистент професора. — Це стосується безпосередньо до того, що ви хочете розповісти нам про цього “індивіда”? — кивнув він на випростану й закам’янілу фігуру в кутку.

— Ах, пробачте! — перепросила Сахно. — Я захопилася.

— Чорт забирай! — визвірився професор на свого помічника. — Не заважайте, будь ласка, товаришці розповідати.

— Так от. Влітку цього року академія збирала широкий статистичний матеріал для одної з наукових робіт. Для збирання матеріалу було притягнуто всіх штатних робітників академії. Таким, як я, приватним науковим робітникам, що користалися з лабораторій академії, також запропонували взяти участь у збиранні матеріалу. Мене ця справа надзвичайно зацікавила, бо вона пов’язувалася з безпосереднім вивченням стану сільського господарства по різних країнах Європи, і я погодилася на пропозицію академії, вирішивши скористати для цього мою півторамісячну відпустку. Мою згоду прийнято, і я виїхала з дорученням академії до Румунії, в маєток крупного поміщика південного Буджака — доктора Вікторія Гальванеску.

Треба сказати, що самі керівники статистичного завдання, відрядивши мене в цей маєток, мало вірили, що з моєї подорожі вийде щось путнє. Про власника маєтку доктора Гальванеску, відомого знавця сільського господарства, ширилися найрізноманітніші й найекстравагантніші чутки. Говорили, що це був сміливий експериментатор, який запроваджував у своєму господарстві цікаві й рисковані досліди, що він розробив і здійснював у межах своїх володінь якусь оригінальну сільськогосподарську систему, засновану на нових раціональних способах експлуатації машин, реманенту, худоби та робочих рук. Проте нічого докладнішого про всі його експерименти й систему ніхто так і не знав, бо доктор Гальванеску жив самітно, не любив товариства, ні з ким із сусідів не знався, з науковим світом зв’язків не підтримував, а не відомих йому людей і близько не підпускав до своїх володінь. Розповідали, нібито він навіть увесь свій маєток оточив чи то високим кам’яним муром, чи то прихованим електричним дротом, зарядженим струмом високої напруги. Найбільше ж не любив цей таємничий чудар і відлюдок усяких наукових та сільськогосподарських спеціалістів, а зокрема — журналістів. Цим, казали, ніяким способом не потрапити навіть до передпокою в домі старого поміщика.

Певна річ, що такі чутки тільки розпалили мене. Я категорично вирішила їхати, а що їхала я своїм власним коштом, то керівники статистичного завдання не перечили і видали мені відповідні доручення, на випадок, коли б мені пощастило потрапити до Гальванеску.

І от я перетяла берліно-будапештським експресом Австрію, Чехію та Угорщину, пересіла на румунському кордоні на пароплав і по Дунаю обігнула цілу Румунію — аж до Галаца, Рені та Ізмаїла, де, по цей уже бік дунайського гирла, в широких буджацьких просторах Бессарабії, був таємничий маєток чудного хлібороба, справді вартий тої слави, що про нього йшла. Оригінальні способи господарювання та ведення рільництва били в очі з першого погляду. Але не про це мова — це цікаво тільки спеціалістам цієї справи.

Не знаю, чому саме, але доктор Гальванеску прийняв мене, пустив мене до себе, продемонстрував деякі з своїх діаграм, надзвичайно цікаві для спеціаліста, і навіть пообіцяв показати мені дещо з свого господарства. І справді, він обіцянку здійснив і чимало з цієї дещиці показав. Я сама винна, що прискорила хід подій і не встигла роздивитися всього. Правда, перед тим, як розстелити переді мною картину свого надзвичайного господарства і розкрити навіть деякі з його таємниць, хитрий поміщик виманив від мене розписку. В цій розписці я наперед мала визнати за вигадку все те, що я, не стримавшись, можливо, розповім про його маєток. Цим старий потаємник гарантував собі збереження своїх таємниць, бо розраховував він, чи ж буде мені, молодій початкуючїй спеціалістці, охота пошивати себе в брехуни й ганьбити на все життя? Старий дійшлий хитрюга не врахував, що в нас із ним зовсім протилежні погляди на речі й людську поведінку. Правда, він не знав, хто я насправді і звідки. Крім того, — раптом весело зареготала Сахно, — свою розписку я потурбувалася захопити з собою, коли вдруге тікала з маєтку.

Очі розповідачки весело заіскрилися.

— Уявляю собі, як реагував би він на цю мою мову, коли б уже міг мене зараз почути!

— Хто? — аж зірвався з місця запальний Думбадзе.

— Та він же! — кивнула розповідачка на застигле й закам’яніле людське опудало на кріслі в кутку.

— Що? — шелестом пройшло по кімнаті.

— Хіба це що? Хіба це хто?

— Га? Ах, так! — знову схопилася розповідачка. — Я ж, здається, й забула сказати. Оце ж він і є, господар південного Буджака, відомий знавець сільського господарства, автор оригінальних експериментів та нових систем експлуатації машин, реманенту й худоби, — бессарабський поміщик, доктор Вікторій Гальванеску.

Всі враз знову повернули голови до чудного неживого гостя. Він сидів такий же нерухомий, випростаний і неживий. З шкіри на щоках, з її пігментації, з вигляду очних відтулин або слизних покровів на яснах усім присутнім- досвідченим медикам — було ясно, що це сидить перед ними мертвяк. Дарма що він щойно рухався, дарма що він сидить випростаний, а не валиться набік, як мав би впасти звичайний труп. Тихий шелест пройшов ще раз серед слухачів. Їх брала цікавість. Вони хотіли слухати далі.

Професор Трембовський витяг з кишеньки годинника.

— Чорт забирай! Я не встигну вже заїхати додому пообідати! Іване! — гукнув він до свого чудного сторожа, що теж стояв тут, пильно слухаючи і прикипівши очима до неживої потвори в кутку. — Іване! Піди до завгоспа й попроси, щоб нам усім дали чогось попоїсти тут.

Отже, розповідь Сахно тривала далі.

— Кілька слів я все ж таки мушу сказати про самий маєток та господарство доктора Гальванеску. Тільки, бодай коротко осягнувши його і збагнувши його економічний сенс, можна зрозуміти і саму систему господарювання, розгорнену в маєтку цього “сміливого” господаря. Тільки після цього стане зрозуміла “поправка”, яку вніс шановний експериментатор до капіталістичної системи організації економіки. Тільки після цього стане зрозумілий і самий його експеримент, що вже, крім свого прямого соціального значення, має насамперед значення біологічне, експеримент, який і привів мене сюди до вас, знавців біології та хірургії.

Перше враження, яке з’являлося після першого ж, хоч і поверхового, огляду маєтку доктора Гальванеску, — це враження цілковитого добробуту, заможності й високої господарської цивілізованості. Луки були пишні, ниви багаті, сади густі. Скрізь милували око рослини й і хліборобські культури, не розповсюджені в цій країні, а привезені з південних країв і дбайливо культивовані. Єгипетська пшениця, соя, бавовна, мандарини і помаранчі, тутове дерево тощо. Круг палацу, в розкішному парку, було, крім того, безліч культивованих тропічних декоративних рослин. Різні пальми, туї, олеандри та кактуси. Здавалося, десь на субтропічних просторах вирубано чималий — на тисячі га — шматок земної кулі і перенесено сюди, в клімат південних прикарпатських степів і узгір’їв. Я певна, що не тільки мої очі та серце агронома раділи, споглядаючи це, а й очі, і серце кожної людини були б вражені такими несподіваними розкошами природи, а надто високою культурою використання її данин.