«Цікаво, чи знає Бейєрсдорф, що в мене мало не розколюється голова, — подумав Шерідан. — Взагалі ніколи не збагнеш, що знає й чого не знає мій помічник. Справжній ходячий комп'ютер. Причому найвищої якості. Він завжди знає, куди хилить шеф, і без жодних розпитувань приходить на допомогу. А саме зараз я потребую допомоги, і то негайно. Як могло статися, чорт забирай, що серед білого дня в самому центрі Сполучених Штатів мов крізь землю провалився великий транспортний літак?»

Питання поставлено, відповіді немає. А всі навколо вимагають, щоб саме він, Артур Шерідан, дав відповідь. Негайно. Адже загубився не звичайний собі транспортний літак. Хіба можна вважати звичайним літак, який несе у своєму череві п'ять ядерних бомб? Генерал-лейтенант Девід А. Браунелл, генеральний інспектор Військово-повітряних сил, віддав наказ начальникові служби безпеки польотів бригадному генералові Артуру С. Шерідану: «Облиште все. Негайно… Запряжіться в цю справу і знайдіть той бісів літак. Знайдіть атомні бомби, хай вони будуть тричі прокляті». Цей С-130 ще не так довго пропадає не знати де, щоб офіційно доповідати Білому дому, але чекати цього лишилось лічені години, не більше доби. Наказ Браунелла спричинив лавину всіляких заходів, серед них і оцю нараду, затриману до прибуття Рейдера.

Артур Шерідан мав 188 сантиметрів зросту, важив близько 95 кілограмів. Вигляд спортсмена, який постійно тренується, хода професійного льотчика, широкі плечі й плаский живіт — усе це створювало враження великої фізичної сили та впевненості в собі. Так воно й було. Цей опис пасував би й тисячам інших льотчиків. Усіх їх викувано з одного сплаву. До їхнього фізичного та психічного стану ставилися однаково жорсткі вимоги, думати їм доводилося про одне й те саме. Коли людині доручають машину вартістю в дванадцять мільйонів доларів і життя десятьох людей, коли кладуть на неї відповідальність за дві водневі бомби потужністю в тридцять мільйонів тонн тринітротолуолу кожна, кого ж маєте побачити в лівому кріслі кабіни бомбардувальника — продавця з галантерейного магазину?

Подібно до багатьох таких, як він, Артур Шерідан прагнув командувати. Не одним літаком, а ланкою, ескадрильєю, ба навіть полком. Він жадав мати на своїх погонах зірки!

Кожен, він це знав твердо, повинен хапатися за виняткові щасливі нагоди, що їх, як кістку, шпурляє йому життя. Доля, певно, добре посміялася, коли подарувала Шеріданові його нагоду. Таке нерідко трапляється з льотчиками, які водять велетенські машини з жахливим ядерним вантажем. Неминуча надзвичайна ситуація, що виходить за межі твого особистого життя або смерті, життя або смерті твого екіпажу, коли йдеться навіть не про врятування літака вартістю в дванадцять мільйонів доларів. Ось тоді боги кидають жереб і обирають ту єдину особу, від чийого досвіду, мужності й розуму, можливо, залежить, скоїться чи не скоїться грандіозне національне лихо.

Того разу, коли боги кинули жереб, їхнім обранцем виявився Артур Шерідан.

Він виконував далекий переліт над Арктикою на умовну ціль з бойовим ядерним зарядом на борту. Вісімнадцять льотних годин. Та вже через п'ятнадцять хвилин після зльоту вийшла з ладу енергосистема. Одночасно доповіли, що в бомбовому відсіку почалась пожежа. Не встиг він отямитися після цього повідомлення, від якого впало серце, коли раптом важелі відмовились підкорятися, і вони з другим пілотом змушені були вести двохсоттонну машину за допомогою ручного управління. Шерідан, наказавши екіпажеві надягти кисневі маски, розгерметизував літак, щоб можна було дістатися до відсіку, де лежали дві величезні тридцятимегатонні водневі бомби. Радист передав сигнал лиха, і всі на контрольному пункті САК* заціпеніли від жаху.

* Стратегічне авіаційне командування. (Тут і далі — прим. пер.)

Боги кинули жереб і поклали все на Шеріданові плечі. Ніхто не міг прийти йому на допомогу.

Доклавши величезних зусиль, Шерідан вивів літак у пустельну місцевість. Унизу була рівнина, і він наказав екіпажеві викидатися. Вісім чоловік один за одним покинули потерпілий бомбардувальник. План Шерідана був простий: викинути екіпаж, підшукати безлюдний район на північ від бази, перевести свій Б-52 у пікірування, а самому катапультуватись.

Раптом на панелі спалахнув застережливий сигнал. У Шерідана кров захолола в жилах. Другий пілот у кріслі праворуч, який готувався викинутись із літака, зблід і повільно опустився на своє сидіння.

Механізм підривника однієї з водневих бомб включився в бойове положення.

Може, сигнал спалахнув помилково? Цього вони не знали. Але добре усвідомлювали, що викинутися з літака і дати йому впасти вони не можуть. Навіть у безлюдній місцевості. Вибух, який міг статися, дорівнював би вибухові тридцяти мільйонів тонн потужної вибухівки. Ні, вони мусили якнайшвидше, в будь-який спосіб посадити літак. Як згадували потім Шерідан та його другий пілот, тієї миті вони не думали про власне життя. Не можна було думати про це, тримаючи в руках тридцятимегатонну бомбу, годинниковий механізм якої відлічував хвилини.

Те, що було потім, стало історією. Десь за двісті миль на північ лежало засипане сніговими заметами льотне поле САК. Шерідан дав радіограму на найближчий аеродром про те, що збирається робити. Звідти ракетами підтвердили, що повідомлення його одержали. Шерідан повернув літак з пекельним вантажем на північ. Тут уже працювали. Працювали несамовито. Усі бульдозери та снігоочисні машини, які були на аеродромі, було пущено в діло. Але вони не розчищали льотне поле від снігу, а нагортали величезну кучугуру в кінці найдовшої посадочної смуги.

Вони посадили вже майже неконтрольованин бомбардувальник на черево, нестямно обертаючи кермо управління, щоб хоч утриматись на смузі й потрапити в сніговий відвал. Б-52 врізався в кучугуру, збивши в небо велетенські снігові смолоскипи, і, на ходу втрачаючи швидкість, проповз іще тисячу метрів, а тоді знехотя зупинився. Ніхто в момент посадки не покинув аеродрому. Евакуації не було оголошено. Якби Шерідан припустився найменшої похибки, бомба могла вибухнути, і утворився б кратер діаметром у шість миль. На п'ятнадцять миль навколо не лишилося б нічого живого. Нікуди було бігти, ніду було сховатися.

Літак спинився, напівзасипаний снігом, востаннє заскреготівши, немов обурювався й протестував. Шерідан навіть не ворухнувся, відмовився від допомоги і не покинув літак, аж поки аварійна команда не проникла до бомб крізь запасний люк і не знешкодила їх.

За тиждень його густе волосся майже цілком посивіло.

Шерідана відзначили. На його погонах засяяла срібна зірка. А з-за перевалу вже світила йому й друга.

І ось це трикляте зникнення С-130. Та ще й з п'ятьма атомними бомбами. Мов крізь землю провалився. Генерал розумів, що коли не розв'яже цієї карколомної загадки, то другу зірку, яка так вабить і притягає його, затулить великий знак запитання. Знову — або виграв, або програв. Але тепер хід подій не підкорявся йому. Він не мав усіх відомостей, так конче йому потрібних. Він зумів тоді підкорити напівмертвий літак. Але той літак, з яким він має справу тепер, безслідно розтанув у повітрі.

— Нам довелося поморочитись, поки збагнули, в чім річ, — мовив Фред Елліот, — та, коли ми склали докупи перші деталі, інші самі стали на своє місце.

Фред замовк і поглянув у свої записи. Він прибув на Нортонську базу з Лос-Анджелеського відділення Федерального управління авіації за екстреним викликом. Елліота вважали у ФУА фахівцем з повітряних трас, і тому його негайно підключили до розслідування таємничого зникнення С-130.

— Той, хто встругнув цю штуку, — вів далі Елліот, — справжній професіонал.

— Чому ви так вважаєте? — спитав Шерідан.

Елліот посміхнувся.

— Генерале, ці люди аж ніяк не новачки в льотній справі. І кожен їхній крок виказує неабияку майстерність. Комар носа не підточить.

Генерал Шерідан намагався приховати свою тривогу. С-130, виявляється, не просто зник. Хтось його захопив. Змусив приземлитися.