Запала коротка пауза, відтак доктор Госкінз з холодною офіційністю звернувся до дослідника:

— Це справді так, професоре?

Професор Адемевський кашлянув.

— Я не вбачав жодної шкоди…

Госкінз узявся за ручку на линві, що на відстані простягнутої руки висіла зовні кабіни із злощасною породою. Він потяг за ручку.

Міс Феллоуз, яка через віконечко розглядала зовсім непоказний шмат породи, що викликав такий диспут, перехопило подих, коли на її очах за породою тільки блиснуло.

У кімнатці мовби нічого й не було.

— Професоре, — звернувся Госкінз, — ваш дозвіл на проведення досліджень у «Стасісі» буде скасовано без права поновлення. Мені дуже шкода.

— Але ж постривайте…

— Мені дуже шкода. Ви порушили одне з найсуворіших правил.

— Я поскаржуся в Міжнародну Асоціацію…

— Можете скаржитися. Переконаєтеся, що в таких, як цей, випадках сперечатися зі мною безнадійно.

Глухий до професорових протестів, Госкінз демонстративно відвернувся і (все ще блідий спересердя) запропонував міс Феллоуз:

— Ви не відмовитеся зі мною пообідати, міс Феллоуз?

У кафетерії Госкінз завів її до маленької ніші для адміністрації. З природною невимушеністю він вітався з присутніми й відрекомендовував їм міс Феллоуз, а сама вона почувалася до сліз ніяково.

Що вони можуть подумати, крутилося їй у голові, й вона з усієї сили намагалася прибрати ділової міни.

— У вас часто трапляються такі прикрощі, докторе Госкінз? — запитала вона. — Я маю на увазі, як із тим професором. — Вона взяла виделку й заходилася їсти.

— Ні, — з притиском відповів Госкінз, — уперше. Мені, звичайно, завжди доводиться переконувати людей не брати зразків, але це вперше хтось намагався справді забрати.

— Пригадую, ви якось розповідали про пов’язані з цим витрати енергії.

— Саме так. Звичайно, такі речі ми намагаємося передбачати. Несподіванки траплятимуться, й тому в нас є спеціальні джерела енергії, щоб компенсувати випадковий виніс із «Стасіса», але це аж ніяк не означає, що ми аж дуже хочемо, щоб за півсекунди було витрачено річну потребу енергії або щоб наші плани розвитку відсунулися на кілька років. А крім того, уявіть собі: професор у кімнаті, а «Стасіс» збираються проколоти!

— І що б з ним сталося, якби прокололи?

— Ми проводили експерименти з предметами та з мишами — вони зникали. Очевидно, перемістилися в минуле, віднесені, так би мовити, тягою об’єктів, які поверталися у свій природний час. Ось чому всередині «Стасіса» об’єкти, що не підлягають переміщенню, ми змушені, так би мовити, заякорювати, а це складна операція. Професор не був «заякорений», і він повернувся б до пліоцену в той момент, з якого ми вилучили мінерал — плюс, звичайно, два тижні перебування в сучасності.

— Це було б жахливо!

— Не стосовно професора, запевняю вас. Якщо він такий дурний, що зважився на свій вчинок, то так йому й треба. Але уявіть собі реакцію публіки, коли б про цей факт довідалися. Єдиною на світі темою на язиках у всіх стала б пов’язана з нашою роботою небезпека, і тоді все фінансування ляснуло б — ось так! — Він ляснув пальцями й почав похмуро длубатися в тарілці.

— А ви не могли б повернути його назад? — запитала міс Феллоуз. — Так само, як ви спочатку добули мінерал?

— Ні, бо коли об’єкт спроваджується, то втрачається первинна фіксація, якщо ми заздалегідь не плануємо його зберегти, а зберігати цього разу не було потреби. Та її ніколи й не поставало. Щоб знайти професора, треба б відновити первинний напрямок пошуку, а це все одно що в океанській безодні спіймати на гачок якусь конкретну рибину. Боже мій, коли я подумаю про заходи безпеки проти нещасних випадків, то просто божеволію! Нам доводиться обладнувати кожен окремий блок «Стасіса» окремим прокольним пристроєм… Доводиться, бо кожен блок має свою власну фіксацію і повинен ліквідовуватись незалежно. Справа, одначе, в тім, що жоден з прокольних пристроїв не повинен спрацьовувати до останньої хвилини. До того ж ми свідомо блокуємо задіювання пристрою будь-яким іншим способом, аніж тягою через линву, завбачливо виведену за межі «Стасіса». Механічний хід тяги великий, потрібне значне фізичне зусилля — таке само собою випадково не спрацює.

— Скажіть, — запитала міс Феллоуз, — а переміщення чогось у часі туди й назад… не змінює історії?

— Теоретично може змінити. — Госкінз знизав плечима. — Але практично, за винятком надзвичайних випадків, — ні. Ми із «Стасіса» постійно щось виносимо. Молекули повітря. Бактерії. Порох. Близько десяти відсотків енергії у нас витрачається на компенсацію таких мікровтрат. Але навіть переміщення в часі великих об’єктів викликає лише розсіювані зміни. Візьміть той халкопірит з пліоцену. Через його двотижневу відсутність якась комаха не знайде притулку і загине. Це може потягти за собою цілу низку змін, одначе розрахунки фірми «Стасіс» показують, що ця низка належить до конвергентних. Кількісна характеристика змін з часом зменшується, а потім все повертається до первинного стану.

— Це означає, що дійсність сама себе гоїть?

— Якщо можна так сказати. Вилучіть із часу людину або спровадьте її у минуле, і ви створите помітнішу прогалину. Якщо це незначна особа, то прогалина затягнеться. Звичайно, нам щодня пише сила людей з проханням перенести в сучасність Авраама Лінкольна, або Магомета, або Леніна. Цього вже, звичайно, робити не вільно. Навіть коли б ми їх відшукали, то зміна дійсності після переміщення одного з творців історії була б занадто великою, щоб її компенсувати. Є методи розрахунку критичних змін, і ми уникаємо навіть наближатися до їхньої межі.

— В такому разі Тіммі… — почала міс Феллоуз.

— Ні, в цьому плані з ним жодної проблеми. Реальності ніщо не загрожує. Проте… — Він кинув на неї короткий, але пильний погляд, а потім вів далі: — Проте не хвилюйтеся. Вчора ви казали, що Тіммі потрібне товариство?

— Так, — міс Феллоуз радісно посміхнулася. — Я не думала, що ви надасте цьому значення.

— Звичайно, надав. Мені подобається дитина. Я високо ціную ваші почуття до неї, і я чекав слушної нагоди, щоб вам дещо пояснити. Тепер саме час. Ви бачили нашу роботу, у вас є вже деяке уявлення про пов’язані з нею труднощі, отже, ви розумієте, чому при нашому щирому бажанні ми не можемо забезпечити Тіммі товариством.

— Не можете? — враз засмутилася міс Феллоуз.

— Але ж я, власне, пояснював. Ми, мабуть, не зможемо, якщо нам неймовірно не поталанить, знайти ще одного неандертальця його віку. А якби й змогли, то негоже помножувати ризик перебуванням у «Стасісі» ще однієї людської істоти.

Міс Феллоуз відклала ложечку й заходилася енергійно заперечувати:

— Докторе Госкінз, я ж зовсім не те мала на увазі. Я не хочу, щоб ви перенесли в сучасність ще одного неандертальця. Я знаю, що це неможливо. Але ж цілком можливо привести ще одну дитину, щоб вона гралася з Тіммі.

Госкінз глянув на неї здивовано.

— Людську дитину?

— Ще одну дитину, — сказала міс Феллоуз уже зовсім вороже. — Тіммі — людина.

— Мені таке б і не приснилося.

— Чому? Чом би й ні? Що в цьому визначенні неправильне? Ви перемістили дитину з часу й зробили її довічним в’язнем. Ви нічого їй не завинили? Докторе Госкінз, якщо на цьому світі у хлопчика є батько з будь-якого погляду, крім біологічного, то це тільки ви. Чому ви не можете зробити для нього такої дрібнички?

— Я його батько? — перепитав Госкінз. Він трохи непевно звівся на ноги. — Міс Феллоуз, якщо ви не заперечуєте, я вас проведу.

Назад до лялькового будиночка вони поверталися в цілковитій мовчанці, якої жоден з них не порушив.

Минуло багато часу, перш ніж вона побачилася з Госкінзом знову, якщо не брати до уваги побіжних обмінів поглядами. Деколи вона шкодувала про це, однак іншим разом, коли на Тіммі більше ніж звичайно находив пригнічений настрій або коли він, не озиваючись ні звуком, цілі години дивився у вікно, звідки майже нічого не було видно, вона в нападі злості думала: «Дурень несусвітний!»