На вулиці він сказав сержантові Метчі, який ішов за ним слідом:

— Ідіть знову до вілли Вейтона і ні кроку звідти, поки не прийду я. Пильнуйте всіх, Метчі, не довіряйте нікому, навіть псу, який стереже дім. Занотовуйте кожну подробицю, якщо вона бодай чимось здасться вам незвичайною. Не відлучайтеся звідти ні вдень, ні вночі.

Звичайно Джеллін користувався вишуканою мовою, сповненою ввічливих зворотів, тому наказ, виданий владним тоном, свідчив про його важливість. Метчі піймав це на льоту.

— Слухаюсь!

Того вечора Джеллін одвідав мене знову. Я саме готував до друку свою статтю на тему психопатології, коли Джін увів його до кімнати. Мене здивувало, як била з нього енергія, але коли за чаюванням він розповів мені про все, що сталося з моменту нашої останньої зустрічі, я зрозумів його душевний стан.

— Ще півгодини тому, — сказав він, — я рухався навпомацки. Не було ані найменшого сліду, я не міг навіть мати жодних виправданих підозр. Тепер я вже можу висунути якусь гіпотезу. Гіпотеза — це ще нічого певного, але це більше, ніж нічого. Ось послухайте: сьогодні до Вейтона прийшло два листи з погрозами, а не один, як звикле. А ми ж саме сьогодні вперше перейняли кореспонденцію для того, щоб припинити доступ до нього погроз. Що це означає? Це ясно як сонце. Анонімник, знаючи, що до Вейтона сьогодні вранці лист з погрозами не дійшов, але не знаючи, як це так сталося, оскільки його затримали ми, настрочив наступного листа, боячись, що попередній пропав. Але як же анонімник так швидко довідався, що вранці не було листа? Листоноша приходить о дев'ятій. Другий лист мав бути посланий найпізніше о тринадцятій. Від дев'ятої до тринадцятої — чотири години. Це замало, аби хтось, окрім домашніх, міг довідатись, що вранці актор листа не отримав, і мав час до тринадцятої послати наступного. Отож анонімник — це хтось з домашніх, хто добре в курсі всього… — Артур задумався, але через хвилю вів далі: — Власне, це міг би бути хтось і поза колом домашніх, але це малоймовірно, бо надто небезпечно. Усі мешканці вілли Вейтона під суворим наглядом, навіть кухар. Підтримка будь-яких контактів з домашніми при такому контролі рано чи пізно привела б до викриття убивці.

Джеллін міркував дуже логічно і ладен був дати себе каменувати в ім'я слушності своїх доказів. Мене досвід, проте, навчив сумніватися іноді в логіці. Не раз мені доводилося примирятися з тим, що мотиви, які керують людськими вчинками, не завжди аж такі логічні, як це могло б здатися. Я сказав про це Джелліну, наводячи приклад з одним шаленцем, якого даремно я намагався вилікувати кілька місяців тому. Цей чоловік був напрочуд логічний і скоординований у всьому, навіть у своєму шаленстві. Логіка поривала його робити предивні вчинки. Одного разу, скажімо, його арештували тоді, коли він намагався в людній крамниці украсти в когось гаманець. Коли його спитали, то він мотиви свого вчинку пояснив так: два роки тому в нього поцупили гаманця, от він і вирішив «помститися», вернути собі рівновагу, пограбувавши когось іншого. Зустрічаючи на вулиці сіромах і жебраків, цей чоловік ніколи не подає милостині. Свою поведінку він пояснює тим, що колись йому в нужді ніхто не допомагав. Прикладів такого поводження я міг би навести чимало. І хіба всі ці люди не чинили логічно? На Артура цей приклад не справив ніякого враження.

— У цій справі,— сказав він, — нелогічним мені здається лише одне: листи з погрозами. Якщо ми зуміємо висунути гіпотезy, яка виправдує написання цих анонімок, то ми викриємо всю правду. Припускаючи, що автор листів мешкає з Вейтоном, треба обмислити, чому він хоче попередити актора, що вб'є його?

Він дістав з кишені блокнот і написав у ньому якесь прізвище.

— Розберемо по черзі кожного… — сказав він. — Почнемо з Матільди Чезлі…

Він задумано пройшовся по кімнаті. Я уважно стежив за ним і чув, як час од часу він бурчав під носом прізвища: Гертруда Веймар… Френсіс Чезлі… Альберт Чезлі… записуючи ці прізвища до свого нотатника. Врешті він похитав головою, і на його обличчі написалася нехіть.

— Жодна з цих осіб, якщо тільки вона не шалена, цих листів не повинна була писати. Брак будь-яких мотивів. Навіщо їй це робити?

— Ось послухайте, Артуре, — спробував я йому пояснити. — Ця справа здається мені особливою. Ще нічого не сталося, а поліція вже в повній готовності, ніби справді вчинено злочин. А знаєте чому? Тому, що поліція хоче викрити щось, чого ще не існує, убивцю, який ще не убив. Слідів нема. Учинений злочин завжди лишає сліди, але які сліди може залишити злочин, який ще не скоївся? Хай це лунає абсурдно, але щоб викрити щось, треба допустити, аби воно сталося. Якби мене почув Вейтон, то впав би в чергову істерику. Він сказав би, що ми чекаємо його смерті і тільки тоді почнемо шукати убивцю. — Я плеснув Джелліна по плечах і додав: — Заспокойтеся, Артуре. Адже для запевнення Вейтонової безпеки зроблене все. Може, навіть, хтозна, ця кумедія з його удаваною смертю дозволить уникнути трагедії. Тепер нічого іншого не зостається, як триматися насторожі й чекати. Може, анонімник припуститься якогось промаху, і тоді Вейтон справді буде в безпеці.

Бодай на якийсь час мені вдалося відірвати Джелліна від упертих думок про справу Вейтона, і ми півгодини говорили про сторонні речі. А проте вряди-годи я бачив, що Артур поринає в свої роздуми, пробуючи все суперечне з логікою пояснити логічно.

— Я не хотів би нав'язуватися вам, і якщо прошу у вас надто багато, то скажіть мені це… — звернувся він до мене вже при прощанні.

— Я слухаю, слухаю, — намагався я підбадьорити його.

— Ви знаєте всю цю справу з найдрібнішими деталями… Ви були у віллі Вейтона… Отож я був би вам вельми вдячний, якби ви захотіли подумати над розв'язанням цієї загадки.

Я пообіцяв йому гарненько поміркувати над цією справою і ми домовилися з ним знов побачитись одинадцятого листопада ввечері.

Артур Джеллін пішов додому і ліг у постіль, але заснути не міг. Думка про перегони, як він висловився, з часом мучила його навіть уві сні, а близька дата дванадцятого листопада не дозволяла йому відпочивати.

Пунктуальний, як завжди, о восьмій ранку він сидів уже за столом і до одинадцятої писав свій третій рапорт, призначений для капітана Сандера.

«Капітанові Столану Сандеру в центральне управління поліції

СЕКРЕТНИЙ РАПОРТ М З 10 листопада, год. 10.45.

Вчора, 9 листопада, о 20.40 сержант Метчі перехопив на пошті адресований Філіпу Вейтону лист з погрозами. Лист послано того самого дня не пізніше тринадцятої години. Я передав його на аналіз докторові Прікоцу, і той підтвердив, що лист ідентичний попереднім, але написаний десять — дванадцять годин тому, тобто між десятою ранку і тринадцятою, саме перед тим, як опустити в скриньку. Існує підозра, що другий лист, одержаний того самого дня, був посланий тому, що анонімник помітив: попередній лист до Вейтона не потрапив. Ми перехопили його з ранковою поштою. Отож виникає підозра, що посилач чудово поінформований про ситуацію в родині Вейтона і навіть знаходиться в тому самому домі, позаяк він дуже швидко довідався, що актор попереднього листа не отримав. Сьогодні вранці ми перехопили на пошті шостого листа з погрозами Філіпу Вейтону. Написаний він так само, як попередні, тими самими, без жодної зміни, словами і без жодних додатків. Листа передано до лабораторії.

Послано об 11-й годині. Артур Джеллін».

Опівдні Артур Джеллін, замість обідати, замкнувся у своїй кімнаті, щоб проаналізувати нову гіпотезу. Дві години він бився над нею і тепер вирішив підвести підсумки. Як завжди, на аркушиках паперу він виписав основні положення.

«7. Якщо припустити, що листи з погрозами були написані як спонук логічних, то тоді інформація, що Вейтон буде убитий в автомобілі, а не вдома, теж має логічне пояснення.

2. Припустімо, що Вейтон повинен 12 листопада поїхати кудись автомобілем з Причин, яких він не хоче відкрити навіть поліції. Анонімник про цю необхідність знає І хоче перешкодити Вейтону поїхати в невідомому нам напрямку. Ось чому він погрожує йому.