Настав полудень, а слідство все ще топталося на місці. Даремно брати Чезлі, посилаючись на свої діла, просили дозволу покинути вітальню. Сандер був невблаганний. Пані Чезлі, украй стомлена, теж не могла удатися до свого покою, щоб трошки перепочити. Розлючений капітан засипав присутніх градом питань. Давалися взнаки п'ятнадцять років практики: допит вівся з диявольською спритністю. Питання ставилися підступні, каверзні, з усякими натяками, багатозначні. Навіть найобачніший злочинець, і той би попався в розкинуті сіті. А проте йому не вдалося дізнатися нічого конкретного.

Несподівано Сандер зробив перерву. Він закурив, а коли знов почав говорити, тон його голосу свідчив про зміну тактики.

— Ну що ж, даруйте мені за мою розв'язну поведінку, але я виконував свій обов'язок. — Тут він обдарував усмішкою всіх присутніх і зів далі: — Оскільки я дійшов до цього пункту, то мушу дати вам маленьке пояснення. Піддавати вас такому допиту мені не треба було, оскільки тепер життю пана Вейтона ніщо не загрожує і я можу вас запевнити: убивця ще цього вечора опиниться в мене в руках.

Вейтон одним стрибком зірвався з канапи і з раптовою жвавістю підійшов до Сандера.

— Капітане, — гукнув він, — ви правду говорите? Чи тільки хочете підбадьорити мене? — Тут він мотнув головою. — Ні, ні! Я повірити вам не можу!

Сандер поклав йому руку на плече.

— Дорогий пане Вейтон, я розумію ваш стан духу, але повірте мені. Вам нема чого боятися. Скажу навіть більше: ще кілька днів тому я вірив, що це дурний жарт, але сьогодні вранці я зрозумів і здобув докази, що це справжнісінька інтрига, замислена проти вас. Ви мали стати її жертвою. Мали, але не вийшло…

Сандер говорив, а сам стежив за всіма присутніми так, щоб ніхто цього не помітив. Джеллін теж придивлявся, але не зауважив жодної зміни, гідної уваги. Домашні Вейтона, здавалося, словами капітана зацікавилися. Але не більше. Тільки Френсіс Чезлі, сердитий на Сандера за те, що той затримав панну Веймар, слухав його тираду невдоволено.

О дванадцятій Сандер і Джеллін вийшли з вілли Вейтона.

— Ви зрозуміли, що я мав на увазі, коли з таким переконанням стверджував, що мені відомо все? — спитав Сандер.

— Так, пане капітан, — відповів Джеллін. — Ви мали на увазі полковника Енсайкоу.

— Атож. Сьогодні ввечері я дізнаюся від нього про все, і тоді побачимо, що про мене думатиме редакція «Олд Бостон». А тепер ідіть щось перекусіть. Я допитаю Гєртруду Веймар і цього… як його там звати?

— Джерріса, — підказав Артур.

— І цього Джерріса. До завтрашнього вечора я їх так і не звільню. Спершу нехай мине це дванадцяте…

Після цілого дня постування Джеллін з'їв сухарика. Дружина подала йому ще одного, але він (вперше від дня їхнього шлюбу) так скинувся і щось замурмотав, що бідолашна пані Джеллін мало не розплакалася.

Решту часу він пролежав у постелі із заплющеними очима, а о третій з'явився в кабінеті Сандера. Капітан був, здавалося, в доброму гуморі.

— Ви все ще не хочете поділитися зі мною своїми припущеннями? — спитав Сандер.

Джеллін помотав головою.

— Я ще не зовсім переконаний у слушності моїх підозрінь, — відповів він. — Може, це тільки моя фантазія.

— Ну що ж. Зате я поділюся з вами моїми спостереженнями, — сказав добродушно Сандер. — Я вважаю, що Гертруда Веймар знає куди більше, ніж нам признається. Сьогодні, коли я її допитував, вона відповідала занадто спокійно. Зовсім невинна людина завжди губиться, коли її допитує поліція, але вона залишалася незворушною. Боюся, що я протримаю її довго. Це вона або доручила комусь, або сама телефонувала до «Олд Бостон», і то, мабуть, з дому Вейтона, бо вона обслуговує телефонний вузол, і ніхто не може її проконтролювати.

— Але навіщо їй погрожувати Вейтонові листами, посилаючи їх поштою? — спитав Джеллін сповненим пошани голосом. — Це зовсім незрозуміле, безглузде, і саме це і треба нам насамперед з'ясувати, пане капітан.

— Ви добре знаєте, що Вейтон не вельми жалує панну Веймар та її ідилію з Френсісом Чезлі. Але ви не знаєте, що Вейтон чув про одруження Гертруди з Джоном Френзеном, про яка Френсіс Чезлі не відає й досі. Я зумів це вирвати в неї і тому…

— Рано чи пізно Френсіс Чезлі дізнається й так, що панна Веймар була дружиною Фрєнзена, — зауважив Джеллін. — Не вбивають того, хто може розкрити справу, про яку і так має дізнатися хтось інший.

Сандер закашлявся, а коли знов вирівняв дихання, то сказав:

— Воно-то так, але про таку справу можна довідатися кіль» кома способами. Якщо Френсіс Чезлі дізнається про це од Вейтона, з Гертрудою він не ожениться. Зате якщо про це скаже йому вона сама, то це виглядатиме зовсім інакше.

Джеллін завагався на мить і спитав:

— Отож, по-вашому виходить, винна Гертруда Веймар?

У цю мить озвався, телефон, і Сандер кинув щось у трубку, по чому звернувся до Джелліна:

— Признаюся, любий Джелліне, я ні в що не вірю. Я такий лютий через цю статтю в «Олд Бостон», а Гертруда єдина особа, яку щось обтяжує, якщо, звичайно, не рахувати цього упертюха полковника Енсайкоу. Веймар — це жінка, здатна забити баки навіть мені, а що їй коштувало взяти слово честі в цього бідолахи, зажадавши, щоб він дотримав його навіть коли його замішають у злочин. Отож розумієте: якщо мені вдасться вирвати в полковника зізнання, що ті листи вручила йому і звеліла кинути панна Веймар, то справа зроблена, я передаю досьє в суд і беру тиждень відпустки.

— А якщо полковник нічого не скаже?

— Скаже, скаже. Ті хлопці змусили зізнатися Аль Капоне, невже ж вони відступлять перед якимсь мізерним полковником?

— А Джерріс сказав вам щось нове? — спитав Джеллін, уже йдучи.

— Нічого. Це пияк. Почав плакати, присягаючись, що нічого не зробив, нікуди не дзвонив і вбивати свого роботодавця не збирається. Я одіслав його додому, бо він не небезпечніший од мухи.

— Можна мені прийти ввечері до вас, потому як полковник ще раз відмовиться зізнаватися, навіть якщо ви налякаєте його послати телеграму з вимогою арештувати дочку? — спитав Джеллін, стоячи уже в дверях.

— Звідки ви взяли, що Енсайкоу нічого не скаже? — знервувався Сандер.

— Пробачте, капітане, але він сам повторює це вам на кожному допиті.

— По-вашому, він здатний занапастити майбутнє доньки?

— Звичайно, — зітхнув Джеллін, — його вважатимуть за мученика. Він так настроєний, і ви, мабуть, уже це помітили.

Слова Джелліна сповнені були пошани, але рішучі. Сандер, здавалося, от-от вибухне гнівом, але він зумів стриматися і сказав спокійно:

— Це мозоля, на яку ви не повинні наступати. Ідіть собі і залиште цю справу мені.

Джеллін прийшов до мене о восьмій, а не як ми домовилися, о дев'ятій. Я саме вечеряв, отож запросив Артура розділити трапезу. Він був збентежений, що прийшов так невчасно, і заявив, що уже два дні сидить на сухарях. Я спитав, чи не занедужав він, але він пояснив, що з ним усе гаразд. Він завжди, коли чимось дуже переймається, втрачає апетит. Апетит вертається лише тоді, як він з усім упорається.

— То ви справу Вейтона обдумували? — спитав він дещо згодом, коли ми посідали у вітальні з келишками лікеру.

— Якщо бути щирим, то не дуже, — відповів я. — Мені довелося спішно, вельми спішно дописувати статтю про ексгібіціонізм у криміналістів і лише вчора, на сон грядущий, я почав обмірковувати цю справу серйозно.

— Ну, і яких висновків дійшли?

— Ніяких, любий Артуре. Але щодо тих анонімок, тут я з вами згоден. У них ключ до розв'язання всієї справи. Жодна з тих осіб, про які ви розповідали мені, не має логічних мотивів, Щоб попереджати Вейтона про свій намір убити його… Але… це страшно… Завтра вранці… Ми тут ведемо академічну дискусію, а може, завтра вранці Вейтон буде вбитий!

— Не говоріть мені про це, професоре. Це одна з причин, чому я не можу їсти. Якби завтра Вейтона вбили, та ще в автомобілі, до мене б ніколи не вернувся спокій.

Я намагався підбадьорити його, і мені, здається, це вдалося.