— Мені що, відповідати на це обов'язково?

— З вами я буду щирий, — озвався Джеллін, — Якщо хочете, можете мені не відповідати, але я боюся, що через кілька годин капітан Сандер з центрального управління поліції поставить вам ті самі питання. Мені б не хотілося, аби ви відчували труднощі, розповідаючи, яким чином ви провели цей час…

— Розумію, — промовила задумано Генрієта. Вона випила, глянула у вікно, поставила келишок і знов сіла на канапу. — Я провела вечір з паном Лодері. Ми були в дансінгу в Грейт Тру. Він хотів одвезти мене додому моїм автомобілем, але я воліла вернутися сама.

— З якої години ви були в його товаристві?

— Ми з ним домовлялися на дванадцяту, але я вдягалася довго і приїхала лише о першій.

— І з цього моменту ви весь час були з ним?

— Так. Ми повечеряли і о другій ночі пішли в гральну залу. Близько четвертої, оскільки Лодері програвав, ми повернулися на майданчик і танцювали майже до шостої. Потім ми розмовляли про мій контракт, а нині я тут.

— Крім Лодері, бачив вас ще хто-небудь?

— Ми зустрічали багато людей з театрального світу, між іншим, сестер Галаган з матір'ю і Друмондів: дружину, чоловіка і доньку.

Генрієта Бейм на питання відповідала механічно, ніби це її не обходило і їхній зміст не доходив до неї. Вона дивилася на підлогу, думками витаючи десь далеко від цього допиту.

— Щиро вам вдячний, — сказав на завершення Джеллін. — Пробачте мені за турботу.

Генрієта підвела на нього очі. Вони блищали гарячково, а все її обличчя відбивало справжнє страждання.

— Рятуйте Філіпа! — гукнула вона. — Рятуйте його! — Плачучи, вона провела їх до дверей.

Джеллін і цього разу тільки безрадно розвів руки.

— Ми робимо все, що можемо, але ситуація серйозна.

Вони вийшли. Метчі спав на ногах. Ні зчинена зникненням Вейтона тривога, ні нехіть до цього огидного садівника Вілкінсів, ні допит не могли його розбудити. Джеллін відчував докори сумління.

— Ідіть, Метчі, поспіть. Тепер я вже дам собі раду без вас. До побачення.

Зоставшись сам, він рушив пішки аж на околицю Бостона й зупинився лише перед номером 22, на Рендлоу-стріт.

Брама стояла вже відчинена. Він зійшов на третій поверх і натиснув дзвінок біля дверей, на яких висіла дощечка: Джон Френзен.

Відчинилися вони негайно, і в них показався сам Френзен, одягнений в елегантну чорну пару. Пластрон його сорочки був непорочно чистий і гладенький. На канапі, яка правила за ліжко, зрештою неторкнуте, похмуро поблискував циліндр.

— Добридень, пане Френзен. Вибачте, що я так рано. На жаль, я завжди обираю найневідповіднішу пору, щоб прийти до вас, — перепросив Джеллін.

Фрезен зустрів його не дуже радо, а проте жестом запросив до своєї убогої оселі.

— Бачу, що ви не марновірний, — сказав Джеллін з блідою усмішкою, показуючи на циліндр, кинутий на ліжко.

— Я чхаю на це, — відповів холодно Френзен. — Чому я завдячую?..

Артур Джеллін, здавалося, розгубився і відповів не зразу. Лише по хвилі звів зір і сказав:

— Цієї ночі за таємничих обставин пропав зі свого дому Філіп Вейтон. — Джеллін подав кілька подробиць. — Шукаємо його цілу ніч.

— Це я викрав його і сховав під ліжком, — скривився Френзен. — Звідки я можу знати, що з Вейтоном діється?

Розгублений Джеллін на цю заяву, як годилося б співробітникові поліції, не зреагував. Він глянув несміливо на Френзена і сказав:

— О цій порі Вейтон уже мертвий, або його силкуються вбити, або він конає… Нам треба його шукати всюди, де він міг би тільки опинитися.

— Що за ідіотська ідея! — зауважив неґречно Френзен. — Мені вже остобісів цей Вейтон, ці анонімки, підписані ініціалом «Ф»! Мене звати Френзен, і тим я завдячую це вторгнення, чи не так? Якщо Вейтон мертвий, Бог із ним, але при чому тут я? А якщо він живий, хай собі живе і пасеться. Мене це зовсім не обходить. Якщо ж ви гадаєте, що я викрав його і хочу з'їсти, то арештовуйте мене і ведіть слідство. Говоріть тільки чітко і до ладу.

Запала тиша.

— Якби я навіть був переконаний, що Вейтона вбили ви, зараз би я не арештовував вас, — сказав підкреслено Джеллін.

— Яка люб'язність! А чому саме?

— Я почекав би, щоб призналися в цьому самі.

— Ну гаразд, пане Джеллін. Я саме вернувся з Грейт Тру, де, як двадцятилітній, протанцював цілу ніч. Трохи випив і зараз хочу спати. Жартувати я не схильний.

— Так ви теж були в Грейт Тру? Цієї ночі там були всі… Запевняю вас, пане Френзен, що я не маю найменшої охоти жартувати!

— То ви чекаєте, щоб я визнав себе винним? Чого ви, власне, добиваєтеся?

— Я сказав-не чекаю, а чекав би. В умовному способі.

Якщо умова не дотримана, то ясно, що нема чого й чекати.

Фрезен скинув накрохмалену сорочку і нарешті вільно зітхнув.

— Ви хочете узнати в мене ще щось чи прийшли тільки для того, щоб налякати мене? — спитав він.

— Я не прийшов вас лякати, пане Френзен. Я тільки сподівався, що ви, може, маєте випадково якісь відомості про Вейтона.

— Востаннє я бачив його, коли його дружина вертала мені двісті тисяч доларів, які я позичав йому. Відтоді я живу собі і хліб жую без лицезріння цього добродія.

— Дякую, пане Френзен. Пробачте мені, але я хотів би ще знати, де ви провели свій час від учорашнього вечора до сьогоднішнього ранку?

Френзен надів піжаму і закурив.

— Я ж вам казав: у Грейт Тру. Грав і навіть виграв, якщо це вас цікавить.

— Дуже радий за вас, — промовив ввічливо Джеллін. — Сподіваюся, хтось вас бачив, коли ви танцювали, грали, їли, виходили…

— Я теж, але якщо мене ніхто не помітив, то я рвати на собі волосся не стану.

Запанувала мовчанка. Френзен починав уже злим духом дихати: мовляв, йому вже все увірилося. Джеллін устав, але перед відходом сказав на прощання:

— Пробачте мені, пане Френзен, але під час останнього прощання з вами ви сказали дивну фразу. Ви сформулювали її так, щоб натякнути, що ви знаєте когось, хто дуже радів би зі смерті Вейтона.

— Я добре пам'ятаю, що я сказав. І що з того?

— Я хотів би знати, кого ви тоді мали на увазі.

— Я, пане Джеллін, шкодити не хочу нікому. Того вечора я сказав те, що якраз спало мені на думку. Зрештою це прізвище, мабуть, звучить і у вашій голові: я маю на увазі Макх'ю. Але ж ви знаєте краще за мене: характер цієї людини не схожий на характер злочинця, який пише анонімки.

Джеллін подякував і ще раз перепросив за вторгнення, ніби не зваживши на останні слова Френзена. Стоячи вже на порозі, він, проте, сказав серйозно і без тіні іронії:

— Пане Френзен, не виключено, що поліція захоче ще раз вас допитати. Наприклад, капітан Сандер, відомий своєю суворістю. Тож не кажіть йому, що ви цілу ніч протанцювали в Грейт Тру, а потім, що ви грали. Це може вас скомпрометувати.

Джон Френзен усміхнувся і спокійно зачинив двері.

Лише через десять хвилин Джеллін зумів піймати таксі. Він сів і назвав адресу центрального управління поліції. Минала восьма. Було похмуро і дуже холодно. Артур забився в куточок сидіння. Де зараз Вейтон? Чи живий він ще? Вбили його чи він сам наклав на себе руки?

Безсонна ніч, холод і похмурі думки зробили своє: Джеллін сидів без кровинки на лиці й тремтів. Не помітив навіть, як опинився перед будинком поліційного управління. Повільно зійшов сходами, що вели на другий поверх до кабінету Сандера, певний, що шефа ще нема, але побачив у кімнаті капітана; він розмовляв з чотирма співробітниками з лабораторії. Сандер був зморений і пригнічений.

— Двадцять хвилин тому знайдено мертвого Вейтона в його автомобілі, запаркованому на розі Ферт-стріт і Сент-Джон-стріт, — сказав він, побачивши Джелліна.