Він зняв з плеча руку і поклав її на стіл. Принишклий Дельф спостерігав, як кінчики його довгих старечих пальців дрібно, ніби від болю, тремтіли на настільнику. Мабуть, щось розмірковуючи, старий примружив очі і, не підводячись із місця, звернувся до Гарта:

— Артеме Павловичу. Щось я не бачу на сьогоднішньому засіданні академіка Гуджараті. Хотілося б почути і його думку.

— Його немає, — відповів Гарт. — У складі астрономічної експедиції три дні тому він вилетів на міжзоряну космічну станцію для спостережень за кометою, яка має пройти близько від орбіти станції.

— Жаль, — похитав головою Вуд. — А чи знає він про нашу знахідку?

— Так. Його думку ми обов’язково врахуємо. З Космічного центру повідомили, що після закінчення свята з міського відеотелеекрана відбудеться сеанс двостороннього зв’язку з космічною станцією. А тепер ми повинні прийняти якесь рішення. Час не жде. Нам треба поспішати на відкриття Свята квітів, — сказав Гарт. — Отже, які будуть пропозиції?

— Дозвольте, — підняв руку Рос.

— Прошу.

— Як на мене, оживити треба когось одного.

— Чому одного? — здивувався Гарт.

— Вивчимо його поведінку, дослідимо психіку, зрештою, через нього дізнаємося про інших.

— Можливо, ви маєте рацію, — погодився Гарт. — Але кого ви пропонуєте оживити в першу чергу?

— Наймолодшого. Аспіранта, — за Роса відповів Вуд. — 3 домогосподаркою і директором давайте зачекаємо.

— Підтримую, — сказав Рос.

— Будуть ще якісь пропозиції? — Гарт уважно подивився на присутніх.

У залі панувала тиша.

— Немає? Що ж… На цьому й зупинимося. Отже, як я зрозумів, оживляти та лікувати будемо Євгена Терена. І займуться цим Інститут анабіозу та Інститут онкології. Після повного одужання психометричні дані аспіранта доведеться встановлювати вашому інституту, Яне Романовичу. Та про це ми порадимося пізніше. — Гарт почав збирати папери.

Засідання закінчилося. Перемовляючись, присутні почали розходитися. Коли вийшли надвір, сонячний годинник показував пів на другу.

— “Horas non numero nisi seranos”, — наголос прочитав Рос напис на циферблаті і перевів стрілки свого годинника: він відставав на цілу хвилину.

Над сквером у безвітряному спокої висів спекотний полудень.

Парк виглядав святково. Звучала урочиста музика, танула в духмянім повітрі, розгойдувала його, і здавалося, що кожна квітка, кожна билинка випромінювала якусь одну ноту, а потім всі вони збиралися докупи, аби чіткіше відтворити приховану музику всього живого.

Стояла спека. Млостиво-гарячими пахощами дихали підстрижені кущі живоплоту, листя на них прив’яло; квіти, примруживши очиці, дрімали, незважаючи на те, що сьогодні їх особливо старанно поливали.

У парку було людно, гамірно. Барвисто розквітали фейєрверки, вимальовувалися на голубому тлі неба гігантськими різнокольоровими квітами, які, перегинаючи тонкі миготливі стебла, зависали над головами людей.

Підштовхувані натовпом Ілонка і Дельф ступили на рухому доріжку. Вона звивалася між кущами живоплоту, роздвоювалася, обминаючи стовбури дерев, знову з’єднувалася, розгалужувалася на окремі смужки, котрі то піднімалися вгору над парком, — і тоді люди на них нагадували канатохідців, — то, опускаючись, ховалися у напівтемних зелених гротах.

Потік людей підхопив Ілонку і Дельфа, закружляв у галасливому вирі й поніс на центральну галявину, туди, де в кінці широчезної алеї виднілася прозоро-блакитна будівля, що нагадувала застиглий помах крил велетенського птаха. На даху споруди розташувалися салони відпочинку та майданчик для посадки геліобусів. Щохвилини безгучно, наче строкаті метелики, вони сідали на дах.

Ззовні споруду обвивали спіралі рухомих доріжок, які щільно прилягали до її поверхів. Будівля не встигала поглинати відпочивальників. Люди розтікалися по прозорих поверхах її велетенського черева, наче зависали у повітрі, ходили по ньому. А на спіралях з’являлися дедалі нові й нові групи.

Ілонка з Дельфом обвили споруду по спіральній рухомій доріжці і знову опинилися внизу. Вони просто не мали можливості зійти на жодному з поверхів, натовп плив суцільним потоком, з нього не можна було вибратися, і тільки коли доріжка вибігла на Велике коло перед високим пагорбом, вони вирвалися з його тісних обіймів і зупинилися.

Тут також було багато людей. Вони стояли майже нерухомо і, задерши голови, розглядали незвичайну феєричну картину, намальовану на пагорбі живими квітами. Перед їхніми очима плескалося буремне море. За ним, на задньому плані, блакитні чашечки польових дзвіночків, переливаючись тонами, відтворювали небо, яке зливалося із справжнім. А на ньому з пінистого водограю над овидом піднімалося сонце, щедро бризкало промінням, наче намагалося підсилити спеку. Море бурунилося високими хвилями волошок, кипіло білою піною лілей, а по ньому, ніби вітрильник, що змагається із стихією, плив дельфін. На його чорній лискучій спині, опустивши у воду ноги, сиділа дівчина. Її голову прикрашав вінок, із-під якого, розтікаючись по плечах, у сиву морську піну падала густа злива світло-зеленого волосся. Над морем, супроводжуючи незвичайний кортеж, кружляла зграя чайок. Дівчина простягала до них руки, мовбито сама хотіла злетіти, замішатися у крикливій зграї і на повні груди скуштувати неба. Коли десь з-за пагорба вискакував пустотливий вітер, картина ворушилася, оживала і жила.

— Подобається? — запитала Ілонка.

— Нічого особливого, — одказав Дельф. — Звичайнісінький ретроспективний сюжетний живопис.

— Яке це має значення?

— Має. Це картина для розуму. Вона не викликає настроєвих переживань. Предмети і речі прекрасні самі собою, внаслідок свого існування. Символіка сюжетів архаїчна вже тому, що відбиває тільки загальне. Це не мистецтво.

Ілонка здивовано подивилася на нього. Що з ним? Раніше вона ніколи не чула від нього таких категоричних суджень.

— Але ж у кожного свої смаки, — сказала вона.

— У мене теж свої…

Вона дивилася на літери, що пульсували в небі, як вони, наздоганяючи одна одну, біжать і складаються у слова: “Гарного настрою!”

— Здається, сьогодні в тебе зовсім зіпсований настрій? — не відводячи погляду від реклами, запитала у Дельфа. — Що з тобою?

— Нічого.

— Може, підемо звідси?

— Куди?

— Мало куди можна піти… Скажімо, на спектраль.

— Чого? Насолоджуватися черговою мелодраматичною нудотою? Ні, з мене досить. До того ж я хочу бути присутнім на сеансі зв’язку з космічною станцією “Оріон”.

— Де?

— Тут. У парку. Сеанс розпочнеться о дев’ятій вечора з центрального відеотелеекрана.

— О дев’ятій? — вона подивилася на годинника. — У нас ще багато вільного часу.

— До речі, ти бачила коли-небудь академіка Гуджараті?

— Ні.

— Ех ти, біопсихіатр… — покпив докірливо.

— Я багато чула про нього. Кажуть, це людина надзвичайної сили волі?

— Так. Завдяки аутогенним вправам він повністю оволодів процесами керування своєї психіки.

— Цікаво.

— Тепер він у космосі. Очолює астрономічну експедицію в сузір’ї Оріон. Сьогодні буде виступати.

— Обов’язково треба піти. Я давно мрію побачити цю людину, — сказала Ілонка. — Але чим би нам зайнятися зараз?

— Я хочу тиші. Мене пригнічує юрмище.

— Ходімо у лісопарк.

— Ходім.

Не без труднощів вони вибралися із натовпу і вийшли за межі парку. Людей тут було значно менше. Сонце дедалі нижче хилилося над обрієм, спека згасала. День переходив у надвечір’я. Рослинність дихала вільніше, мовбито пробудившись від спекотного сну. Аромат квітів густішав, легенько п’янив свідомість.

Вони довго блукали лісом, аж поки не вийшли на велику, залиту скісним сонячним промінням галявину. Дельф утомлено впав у густу траву під розлогою сосною. Ілонка сіла поруч, підібгавши під себе ноги. Над ними зі стишеним тріском лопалися ракети, інші розсипалися тихим зітханням, вимальовуючи в небі мінливі узори. Дельф розкинув руки і заплющив очі.