Що ж до якогось впливу прибульців на наше життя — тут боятися нічого. Не забуваймо, що ми живемо в плідні й рішучі дні. Загальна сума надбань цивілізації у Всесвіті ще ніколи не була такою великою. І нині уже неможливо допустити, щоб хтось зовні спромігся порушити наші основні завоювання в галузі духу, порушити усталений ритм нашого життя. Отож потрібно діяти. Бажаю вам успіхів…

Зображення академіка зникло.

— Все правильно. Інакше не може й бути, — сказав Дельф.

— Все правильно, — в тон йому мовила Ілонка.

На екрані знову промайнула обсерваторія і націлений в безмежжя телескоп, а потім і вся космічна станція-супутник випливла на екран і, повільно згасаючи та зменшуючись, невеличкою світловою цяткою зникла у його центрі.

Чергове засідання футурологів мало відбутися в середу о десятій. Ніна — Офелія готувалася до нього з особливою ретельністю: вона мала доповідати колегам про свій візит до Антона Карповича Гаркуна, одного із співавторів повісті “Запізнілий цвіт валінурії”, яку Шатров так усе ще й не дочитав, посилаючись на зайнятість; та те мало турбувало Ніну. “Дочитає, де він дінеться, — міркувала. — Основне, справа закрутилася…”

У середу вранці Станіслав завітав до кабінету Ніни. Вона сиділа за столом і заклопотано порпалася в розцяцькованому футлярчику своєї косметички.

— Як справи, Офелійко? — запитав, присівши поруч.

— Почуєш… Справи наші ось тут, — Ніна постукала червоним нігтиком по покришці косметички.

— Що це?

— Косметичка. А в ній… Відгадай, що в ній?

— Мало що ти в ній носиш. — Він уважно придивився. — Невже магнітофон?

— Атож.

— Ти що, записувала його?

— Все до словечка. Він навіть не запідозрив, що в мене ця машинерія. Гарна штучка. Я його, так би мовити, загримувала під косметичку. Комар носа не підточить. Ось тут у мене кнопочка. Натиснеш — і пише. До того ж ніякісіньких тобі звуків, шумів.

— Конспіратор ти у нас…

— Конспіратор, — Ніна відкрила покришку своєї хитрої косметички, на внутрішній стороні якої було вмонтовано люстерко, і, вдивляючись в нього, заходилася підфарбовувати губи. — Кумедний дідуган, нічого не скажеш, — кінчиком язика навела на губі глянець.

— Ти про кого?

— Про шахіста нашого, — поправила касету в магнітофоні. — “Люба моя принцесо… Чарівна моя принцесо”, — перенадила когось. — Ха-ха-ха! Нехай буде й так, мій любий принце.

— Це він так тебе називав? — запитав Станіслав.

— Так. Уяви собі: я — принцеса. Смішно, правда Славку?

— Краще розкажи, як ти до нього потрапила? Довго марнувалася?

— Ні. Будинок, у якому він мешкає, я знала. Прізвище — теж. По довідковому дізналася номер телефону. Зателефонувала. Представилася як шанувальниця його шахового таланту. Домовилася про аудієнцію, мовляв, справа, і він охоче згодився прийняти мене в себе. Мені кортіло не лише зазнайомитися з ним, а й побачити, як живе цей дивак.

— Працює десь?

— Пенсіонер. Колекціонує старовинні книги, захоплюється шахами і, здається вже більше нічого не пише.

— Як швидко плине час. Пам’ятаю, я вчився тоді в школі, коли була надрукована їхня повість. Вона тоді зчинила багато галасу. Здається, справа доходила до суду. З авторами заходилися позиватися герої.

— Он як! І що з того вийшло?

— А нічого. Художній образ і його реальний прообраз — не одне й те ж. Якби всі прообрази почали позиватися з авторами написаних книг, то жодного письменника не залишилося б на волі. Але чи не ота кримінальна тяганина відбила у них потяг до письма? Дивно все це. Якихось двадцять років тому люди написали фантастичну повість, надрукували її в журналі, отримали гонорар, були окрилені успіхом, укладали плани на майбутнє — і ось уже вони пенсіонери, вже їм нічого не треба, вже нікому до них немає діла. Як все це сумно…

— Так, сумно. Але така діалектика життя.

— Найпростіше усе списати на діалектику, — мовив Станіслав. — Але ми не про те гозоримо. Розкажи краще все по порядку, як було. Ну, домовилися ви про зустріч, а потім?..

— Коли я подзвонила у його квартиру чотири рази, як було домовлено по телефону, двері відчинилися і переді мною став він, я відразу його впізнала, кажу ж тобі, мені доводилося бачити його не раз у скверику за шаховими столиками, отож сумніву не залишилося ніякого — наш славнозвісний вуличний шахіст і один з авторів повісті Антон Гаркун — одна й та ж особа. Він люб’язно усміхнувся живими виразними очима і жестом запросив зайти. З вишуканою старосвітською галантністю допоміг зняти плаща і провів до вітальні. Познайомитися, мабуть, забув. Посадив у фотель, запропонував: “Чай, каву, чарівна принцесо?” Звертання мене розсмішило, і я подумала, що цей чоловік живе у якомусь ілюзорному, вигаданому ним казковому світі, серед принців, принцес та їхніх пажів. Словом, живе у казці, яку творить сам. Мені це сподобалося, і я швидко включилася у гру, намагаючись бути безпосередньою, адже наша безпосередність часто підбадьорює занепалих духом самітників, звеселяє засмучених, заохочує до роботи стомлених і зневірених, а що він належить саме до таких, я чомусь була впевнена, відчула це внутрішньо, хоч, може, й помилялася в своїй впевненості. Як ти знаєш, мені однаково — чай чи кава, але щоб віддати данину моді і виглядіти сучасною, я замовила каву і теж назвала його принцом. Аби я не нудилася, він люб’язно запропонував освоюватися в його квартирі і почувати себе як вдома, а сам вийшов на кухню. Мою пропозицію допомогти йому приготувати каву категорично відхилив, аргументувавши це тим, що варить цей напій за особливим рецептом, відомим тільки йому, і що рецепт цей він дістав “там” — при цьому він багатозначно показав рукою вгору, на стелю. Це “там” одразу заінтригувало мене, і я з нетерпінням почала чекати господаря. Зручніше вмостилася в фотелі, на поручень якого повісила свою сумочку з магнітофоном так, щоб при першій нагоді можна було непомітно натиснути кнопку. Відтак почала розглядати вітальню. Вздовж стін стояли старовинні книжкові шафи з горіхового дерева. Книги теж були здебільш старовинні в жовтих шкіряних оправах із золотим тисненням на корінцях. Книг було багато. Дуже багато. Надто ж — медичних. Либонь, господар штудіював колись медицину або ж дісталися вони йому від медика. Простінок між вікнами займало декоративне пано, виконане в манері стилізованої “китаївщини”, яка була в моді в XVIII сторіччі. На ньому було зображено групу людей на залитій сонцем поляні. У центрі на перському візерунчастому килимі напівлежав, відпочиваючи, не то турок, не то татарин у зеленому тюрбані, а над ним чотири амури тримали шовкову парасольку з вишитими на ній золотистими фазанами. Тут же на траві гралося кумедне мавпеня, а на нижній частині пано зображено двох голубків. Усі ці деталі були виконані ретельно, з вишуканістю, якимось зумисним кокетством, проте не позбавлені привабливості, тієї привабливості, яку подибуємо на старовинних гравюрах. А взагалі все це — старомодна банальщина.

Під пано стояв витонченої роботи шаховий столик із слонової кістки з такими ж чудернацько вирізаними фігурками. В кімнаті було чисто, по-домашньому затишно.

Повернувшись до вітальні, господар поставив на журнальний столик срібну тацю з двома чашечками кави і, ніби попереджаючи мої запитання, обвів поглядом вітальню і пояснив, що все це дісталося йому в спадок від далекої родички, що він запеклий бібліофіл, раніше займався медициною, працював у науково-дослідному інституті проблем анабіозу живих організмів, навіть дисертацію захистив, а тепер відійшов од своїх колишніх занять і його найбільше цікавить одна проблема — уявлення людини про щастя. А ще — шахи. “Дивне поєднання інтересів”, — подумала я, а він вів своє… Взагалі, Гаркун виявився людиною балакучою, зовсім не тим замисленим мовчуном, яким я бачила його завжди там, у скверику за шаховими столиками, де він напускав на себе ману замисленості та недоступності.

Так от, я надпила маленьким ковтком кави, приготовленої за спеціальним рецептом. Справді, напій був смачний, духмяний, ніби настояний на трункові якихось особливих цілющих трав. А шахіст почав розводитися про щастя. “Люба моя принцесо, — швидко говорив він. — У наш цивілізований вік поширена думка, нібито сучасна людина не прагне знайти особисте щастя. Абсурд. Наприклад, я знайшов його на старості літ у тому, що вивчаю, як люди думали про щастя і як вони його розуміли. От, скажімо, ви… Як ви розумієте щастя?” Уявляєш, Славку, моє становище? Я не чекала такого повороту розмови, не знала, що відповісти, бо ніколи не замислювалася над подібними дурницями, а тому відповіла, аби щось сказати: “Щастя — це коли тебе розуміють”. — “Що ж, гарне визначення, — сказав він. — Але хіба ви вже така складна натура, що вас ніхто не розуміє?..” — “Мабуть, так, — відповіла я. — Мене ніхто не розуміє, навіть ніхто не хоче розуміти, адже кожен хоче, щоб розуміли тільки його, а сам залишається байдужим до іншої людини. Я це глибоко відчуваю, що приносить мені багато прикростей. Тож про яке щастя тут може бути мова? А втім, може, я помиляюся…” — “Помилятися, кажуть, — велике нещастя, — він запропонував мені сигарету, але я, подякувавши, чемно відмовилася, і вів далі: — А я гадаю, найбільше нещастя — ніколи не помилятися. Але ви, мабуть, маєте рацію: втіха від щастя, як і від багатства, не є повною, коли немає поруч друга. Та вам це не загрожує. Ви ще така молода, моя чарівна принцесо. У вас усе ще попереду. Знайдеться, обов’язково знайдеться людина, яка зрозуміє вас, і ви будете щасливою. Зрештою, все це відносно. Я теж можу показатися вам людиною глибоко нещасливою і викликати сумну посмішку. Мовляв, нещасливий розмірковує про щастя і в тому занятті знаходить його. Але це не так. Моє щастя в тому, що я завжди намагаюся бути самим собою або просто бути. Розумієте, бути. Більшість людей у наш час находять своє щастя у тому, щоб мати, а не в тому, щоб бути. Мати всього якомога більше: речей, грошей, влади… І в жертву цій пристрасті поступаються своїм щастям — бути. — Він підійшов до книжкової шафи, взяв якийсь старовинний фоліант, погортав сторінки і прочитав: — “Дуже нерозумно чинить той, хто вважає, ніби щастя людини міститься у самих речах, хоч насправді воно цілком залежить від уяви. Адже людський розум зліплений так, що набагато більше цінує вигадку, ніж правду. В той час як платонівський мудрець, вийшовши з печери, споглядав справжні речі, інші вдовольнялися тінями й образами речей, не виходячи з неї. Хто з них щасливіший при цьому, сказати важко”. — Він загорнув книжку, поставив її на полицю і, попихкуючи сигаретою, вів далі: — Скажімо, я знаю чоловіка, який одного разу побачив себе уві сні багатим і понад усе на світі волів, щоб цей сон тривав усе життя. Ось так, люба принцесо, люди обманюють самі себе. Ну, як кава?” — запитав. “Смачна, дуже смачна, — похвалила я і запитала: — То за яким рецептом ви її готуєте?” — “Е, то довга й сумна історія, — сказав він. — Навчився там, — знову показав рукою на стелю. — Там ще й не такого навчишся. Але про те мені набридло розповідати, до того ж ніхто мені не вірить…” — “Чому ж? — запитала я. — Дуже цікаво було б послухати. Я дещо чула від людей про ваші мандри, але не надавала тому ніякого значення, бо теж не вірила, а от тепер, знову перечитавши вашу повість, зацікавилася тими розповідями і наважилася… Власне, я тому й прийшла до вас…” — тут я, Славку, зрозуміла, що може розпочатися справжня розмова, потяглася до сумочки, витягла з неї хусточку й непомітно натиснула ось на цю кнопочку. І вся наша подальша розмова — ось тут, у цій косметичці. Будете слухати разом із шефом. А тепер — нехай покортить…