— От, от… — перебив його Станіслав. — Саме натяки на оте, чого вони, може, й не знають, або знають, та не говорять до кінця, мене й зацікавили. Адже за будь-яку ідею можна схопитися, розвинути, а потім уже викристалізувати, перетворити у струнку теорію.

— Отак-таки будь-яку? Навіть абсурдну?

— Навіть абсурдну, — розпалювався хлопець. — Так би мовити, від абсурду — до істини. До того ж один і той самий текст різні люди читають і розуміють по-різному. Не кажучи вже про підтекст.

— Наприклад? — підтримав гру Шатров. — Знову “Три сестри” Чехова?

— Хоч би й так. Адже те, що говорять і роблять три сестри в цій п’єсі, — суцільний блеф, за яким приховується прірва, яма, провал у пустоту. Вони й говорять так багато про майбутнє життя, про роботу, аби приховати свій відчай. І ми все розуміємо, хоч прямо про це в п’єсі не сказано. Ця п’єса про безнадійність становища і безпомічність взагалі гарних, добрих людей, які повністю розчарувалися життям, втратили орієнтири, віру. І прикриваються словами, запальними промовами, сповненими високого пафосу та пристрасного бажання повірити в те, що виголошується і захищається, але… віри немає. Саме в цьому трагедія героїв п’єси.

— Оригінально. Ти хочеш сказати, що ми читаємо одне, а бачимо інше?

— Саме так.

— Припустімо, твоє трактування п’єси Чехова “Три сестри” заслуговує на увагу, як одне з можливих. Але на чому базується твій підхід до тієї повісті — як там її?.. — Шатров показав на журнали.

— “Запізнілий цвіт валінурії”.

— Нехай буде так. Зрештою, назва не має значення.

— Звичайно, — вів далі Станіслав, — повної впевненості, що це саме так, як мені здається, я не маю. Але в тексті повісті є стільки недомовок, футурологічних недбалостей, які наштовхують на різні роздуми, що, на мій погляд, за неї треба взятися, проробити всі можливі варіанти отих авторських огріхів.

— Наприклад…

— Візьмемо насамперед заголовок повісті. “Запізнілий цвіт валінурії”… Вже тут є недоречність.

— Цікаво яка?

— Хоч би та, що слова “валінурія” в жодному словнику ви не знайдете.

— То й що ж тут такого? Автори самі вигадали його.

— От, от… Вигадали. Але навіщо? З якою метою?

— Не знаю. Я не читав твору.

— Зате я читав і можу сказати, що під валінурією автори мають на увазі назву водяної рослини, яка відома ботанікам років двісті під назвою валіснерія.

— Зачекай, зачекай… Щось знайоме. — Шатров замовк, потираючи лоба. — Валіснері… Валіснері… Згадав. Це ім’я італійського природодослідника.

— Цілком правильно, Павле Максимовичу. Антоніо Валіснері був відомим падуанським природодослідником і лікарем. На його честь і було названо цілий вид водяних рослин “валіснерії” тому, що він часто експериментував з ними.

— Тож невже автори цієї повісті такі невігласи? Переплутали ім’я.

— Спершу і я так думав, але після деяких міркувань побачив, що це не так. Згоден з вами, що навіть школяр мусить пам’ятати імена великих природодослідників минулого, таких, скажімо, як Свамердам, Марія-Сібілла Маріан, Валіснері, абат Спалланцані, Реомюр, Бюффон, Левенгук… І автори повісті знають ці імена не згірше нас. Не такі вже вони простачки.

— Ти впевнений в цьому?

— Цілком. У підзаголовкові до своєї повісті вони вказують на її жанрову форму: меморабілія…

— Цікаво, цікаво. Перший раз чую про такий жанр.

— Нічого дивного. Навіть не всі маститі літературознавці знають про існування цього літературного жанру. В ліпшому випадку вони вкажуть на твори Ксенофонта, який так визначає жанр своїх розповідей про життя Сократа. Але й тут неузгодженість. Автори повісті вживають слово “меморабілія”, дещо міняючи його зміст. Воно аж надто віддалено суголосне з тим, що розумів під ним Ксенофонт. А ви говорите — простачки, невігласи… Е, ні. Тут щось не те. Так і напрошується висновок, що вони свідомо змішують карти.

— Як завжди, ти заінтригував мене, — озвався Шатров. — Ти це вмієш. Будь ласка, що далі?

Станіслав пройшовся по кімнаті, розчинив вікно, знадвору хлюпнулося свіже повітря, настояне на пахучих віддихах різнотрав’я, почувся щебет лісового птаства. Сів.

— Так ось, — почав неголосно, ніби розмірковував сам із собою. — У першій половині двадцятого сторіччя в Голландії жив літературознавець Андре Иоллес. Разом з вивченням романських літератур він займався також простими літературними формами, такими, як загадка, легенда, сага, казка, міф… 1930 року він опублікував результати своїх досліджень у малодоступних широким колам читачів спеціальних журналах з романської філології. Одну з літературних форм він назвав “меморабіле”, вказавши, що це слово вводиться для позначення специфічного жанру, який був відомим ще стародавнім грекам за назвою “апомнемонеумата”. Перший твір цього жанру належить Ксенофонту, який з пам’яті переказав життя Сократа. Отже, в трактуванні Андре Йоллеса меморабіле — це переказ з пам’яті, але основне, що привертає увагу вченого, є не сам переказ, а ті відхилення від істини, які виникають кожного разу при повторному переказі. А це вже не стільки літературознавча проблема, скільки проблема достовірності історичних даних.

— Ця проблема нині широко обговорюється і філософами, й істориками. Але цікаво, на якім історичнім матеріалі розглядає її Андре Йоллес?

— Природно, на матеріалі з історії Нідерландів. Зокрема на матеріалах, в яких ідеться про вбивство принца Вільгельма Оранського. І тут перед дослідниками виникає безліч варіантів. Та про це ви почитаєте самі. Я обов’язково принесу вам завтра цей журнал. А тепер з вашого дозволу хотілося б провести невеличкий експеримент, так би мовити, проілюструвати те, про що мовилося. Не заперечуєте?

— Навпаки, — підтримав Шатров.

— Але для цього нам потрібна буде Офелія. Без неї нам не обійтися.

— Та не називай ти її так. Ще, чого доброго, образиться.

— Хто, Офелія? Погано ви її знаєте, Павле Максимовичу. Вона, здається, навіть хизується цим.

— Ну гаразд. То — ваша справа. — Шатров натиснув кнопку селектора: — Ніно Андріївно, чи не могли б ви допомогти нам?

— Іду-у, — почулося у відповідь, і незабаром Ніна, мов справжня тобі Офелія, що тільки-но зійшла зі сцени і не встигла ще зняти із себе гриму, легко впурхнула в кімнату, стала біля дверей. — Чим можу бути корисною?

— Сідайте, Ніно Андріївно, — запросив Шатров. — Послухаємо Станіслава Станіславовича.

Ніна сіла в м’який фотель, недбало перекинувши ногу на ногу, багатозначно підморгнула Станіславові: давай, мовляв, послухаємо.

Станіслав узяв зі столу газету, відкашлявся.

— Слухайте уважно, що я буду читати, і запам’ятовуйте.

“Самогубство комерційного радника, — почав читати. — Мотиви самогубства комерційного радника Хорхе Б., який застрелився вчора увечері в своїй квартирі, вулиця Кайзералея, 203, треба шукати в грошових обтяженнях. Хорхе, виходець із Нікарагуа, був власником тютюнової фабрики, яку довгий час намагався продати, але це йому не вдалося. У 62-річного Хорхе давно визріла думка про самогубство, та тільки вчора увечері, скориставшись відсутністю дружини, яка пішла в театр, він зміг здійснити свій намір. Револьверний постріл почула Аста Пауліна, що знімала квартиру поверхом нижче. Саме фрау Пауліна викликала лікаря й поліцію…”

Станіслав поклав газету і звернувся до Шатрова:

— Павле Максимовичу, а тепер постарайтеся якомога ближче до прочитаного мною тексту переказати те, що почули.

— Отже, так, — почав Шатров. — Шістдесятидвохрічний комерційний радник Хорхе застрелився вчора увечері в своїй квартирі, Кайзералея, 203. Народився він у Нікарагуа, тримав там тютюнову фабрику, яку намагався продати, та її ніхто не купував. З грошима було сутужно, і він намислив покінчити життя самогубством. Скориставшись відсутністю дружини, він здійснив свій намір. Постріл почула сусідка і сповістила лікаря та поліцію… Здається, все, — сказав Шатров.

— А тепер твоя черга, Ніно, — Станіслав повернув голову до дівчини. — Перекажи, будь ласка.