— Тут ви будете жити. Зрештою, якщо вам уже набридло лікарняне ліжко, можете залишитися, ознайомитися з обстановкою, призвичаїтися до нових умов.

Я охоче погодився.

— До речі, що буде потрібно, звертайтеся до Тіка. Він в усьому поінструктований. Ми зараз познайомимо вас із ним.

— Дякую. Якщо можна, я спробую зробити це сам.

— А чому ж не можна, — похопилася Ілонка. — Воля ваша. Почувайте себе як удома. Ми нічого не будемо вам нав’язувати.

— Отже, до завтра, — не втримався я.

— Приємного відпочинку.

— На все добре.

Я попрощався з дівчатами і підійшов до будинку. Низенькими східцями піднявся на ґанок. Подзвонив. На порозі з’явився симпатичний, низький, ще не старий, але вже трохи згорблений чоловік. З-під маленької, оливкового кольору жокейської кепочки виглядали пасма русявого волосся. На сутулуватих плечах мішкувато висів чорний піджак. Бліде невиразне обличчя розпливалося в застиглій посмішці.

— Прошу, — він чемно вклонився і відчинив двері до передпокою.

Ми зайшли до просторої світлиці. Тут, як у палаті, де я проснувся, не було нічого зайвого. Книжкова шафа, фотель, письмовий стіл. І квіти. Дуже багато квітів. Замість вікон — у стіни вмонтовано прозорі широкі жалюзі, що відкривалися назовні. Я із задоволенням оглянув кімнату. Тим часом господар підсунув мені зручний, з високим вигином спинки фотель і запросив:

— Сідайте.

— Спасибі, — відповів я. — Ця кімната мені дуже подобається. І сад, і квіти. Ви її господар, чи не так?

— Відтепер тут будете мешкати ви.

— А як же ви?..

— За мене не турбуйтеся. Віднині я ваш помічник.

“Ого! — подумав я. — Навіщо мені помічник? Це щось нове”. Наголос сказав:

— Що ж, будьмо знайомі. Євген Терен, — і подав руку для привітання.

Чоловік ніяково мовчав. Він, либонь, не розумів мого жесту. Стояв, переступаючи з ноги на ногу. Нарешті озвався:

— Мене звати Тік. Модель 4189. Домашній помічник.

Я зрозумів: переді мною робот. У наш час про таких писали у фантастичних романах. Але то були витвори фантазії письменників, і на сторінках книжок із ними зустрічатися набагато приємніше, ніж ось так, насправді. Подумки я зважив, що зовсім не підготовлений до спілкування з ними.

Я пройшовся по кімнаті і крізь прозору стіну виглянув у сад. Там кілька чоловіків, одягнених у зелену уніформу, підстригали кущі. Тік тупцювався за моєю спиною.

— Модель “Садівник”, — не забарився пояснити Тік.

“Боже! Куди я потрапив? Невже й справді мені доведеться жити з цими кібернетичними дурниками?” — тужливо подумав я і важко опустився у фотель.

Через кілька днів мене виписали з лікарні, і я оселився у красивому будиночку на околі лісопарку. Знайомлюся з новим життям, намагаюся надолужити пропущене за п’ятсот років, хоч, правда, поки що з книжок. Літератури в мене вистачає, крім неї — до послуг мікрокіноплівки з популярним викладом основних досягнень цивілізації. Мене регулярно відвідують Ілонка та Вілена. З ними я вже встиг подружитися. Почуваю себе добре, хвороби моєї як не було. Тепер я можу довго гуляти на повітрі, хоч ходити далеко лікарі поки що забороняють. Тік дуже уважний і чемний, але його чемність встигла надокучити мені достобіса. Він невідступно ходить за мною, і тому до мене закрадається підозра, що робот контролює кожен мій крок. Але, як я переконався пізніше, мої побоювання були несправедливі: Тік усього-на-всього ретельно виконував свої обов’язки. Якось увечері, аби трохи розважитися, я спробував погомоніти з ним. Підійшов до нього, коли він сидів з газетою в руках у фотелі, й запитав:

— Відпочиваємо, Тік?

Він блимнув очима і сказав:

— А що робити, коли ви не даєте ніяких завдань? Я усміхнувся.

— Скажи, де тут можна роздобути сигарет?

— Що? Ви хочете палити? — обурився він. — Та ви… ви просто… Адже людям палити не можна. Нікотин шкідливо впливає на здоров’я. Не розумію вас.

— Заспокойся, Тік! — намагаючись загасити образу, сказав я. — Жартів не розумієш, чи що?

— Гарні мені жарти, — він знову блимнув на мене і зайнявся газетою. — Отруїтися захотіли, — буркнув.

— А що ти читаєш?..

— Газету. Не бачите, чи що? — робот щодалі більше насторожувався.

Я взяв у нього газету і почав розглядати її.

— Це стара газета. Колись їх випускали спеціально для роботів, — поінформував він. — Ви нічого не знайдете в ній цікавого. До того ж — мова… Остання модель “Журналіст-4170” була зовсім погана.

Аби позбавитися зайвих нарікань, я повернув газету.

Він поклав її собі на коліна.

— Тік, — знову заговорив я. — Ви що, недобачаєте?

— З чого ви взяли? — обурився робот.

Я показав на окуляри, що недбало висіли на його переніссі:

— А це навіщо?

— Як навіщо?.. — Тік нервував. — Та з вами, бачу, сьогодні не все гаразд. Чи не захворіли часом?.. Може, лікаря викликати?

— Ні, ні. Не треба, — при згадці про лікаря мене починало лихоманити. — Я почуваю себе добре.

Про окуляри про всяк випадок я більше не згадував. Зрозумів: Тік одягає їх для форми або ж когось копіює. Можливо, свого творця. А щоб перевести розмову на інше, я сказав:

— Вибачте, Тік. Я заважаю вам. Просто у мене сьогодні поганий настрій. Надокучила самотність.

— Так чому ж ви мовчите? Треба було повідомити мене раніше. Зачекайте, я зараз. Але… кого добродій бажає бачити?

— Якщо можна, Ілонку або Вілену. У крайньому разі професора Роса.

Та й кого я міг покликати ще?.. Коло моїх знайомих було надто вузьким.

— Будь ласка, Тік, подумайте, — попросив я і пішов до своєї світлиці.

За кілька хвилин робот постукав у двері.

— Зайдіть.

— Ілонка і Вілена прийдуть уранці, — відрапортував він. — Сьогодні у них справи.

— Дякую.

Я залишився на самоті зі своїми невтішними думками. Ліг на канапу, але спати не хотілося. Моє сумління мучила одна проблема: що я робитиму у цьому не зовсім зрозумілому мені світі? Подумки я знов і знов повертався до далеких днів моєї юності. Вони живими картинами поставали в моїй уяві.

…Ось я бачу свого, тоді ще молодого, батька. Він приходить із праці, бере мене малого на руки, і ми довго сидимо на вузенькій, побитій шашелем та потрісканій від негоди лавочці під яблунею. Кругом гупають стиглі яблука; батько починає щось розповідати, а я, боячись проґавити бодай одненьке слово, уважно слухаю. Мати, як завжди, порається біля печі. Вона готує вечерю. А потім наша сім’я сідає вечеряти, тут же, під яблунею, просто неба, під зорями, і ще довго, аж поки не підкрадеться сон, я слухаю заклопотано-ніжний голос матері і бадьорий, гучний — батьків, а опісля, коли я засну, мати кладе мене в ліжко, і в мої дитячі сновидіння осипаються з неба достиглі зернятка зірок і гупають яблука, пропахлі гіркими пахощами полину та польових чебреців.

Коли все те було? Невже й справді з того часу минуло п’ятсот років і немає вже на цьому світі ні батька, ні матері, і яблуні теж давно повсихали, і навіть багато зірок погасло на небі, а серед них і моя, та, під котрою колись народився. А може, моя ще горить і світитиме мені довго-довго, варто тільки відшукати її. Але як знайти її, свою заповітну зірку, серед отої зоряної рясноти?

Невже моє життя промайнуло як сон, кануло кудись у небуття разом із шкільними та університетськими друзями, разом з Танею, яку колись так безтямно кохав, разом з отими тихими вечорами, що пахнуть стиглими яблуками і сиплються срібними зорями? Скінчилося. Жити тепер тобі вже під іншим небом, з іншими, незнайомими людьми, а в спадщину від минулого залишаються хіба що солодкі спогади.

Одна з тих дівчат, що зустріли твоє пробудження, чимось нагадує Таню, твою далеку Таню, яку ти більше ніколи не побачиш. А може, то і є Таня? Може, то вона відродилася в іншому, ще прекраснішому образі? Адже краса не зникає ніколи, вона вічна, вона успадковується, передається з покоління в покоління, відшліфовується і квітне ще чудовіше, ще буйніше.