— Я все розумію. Але ж у вас тепер є нові друзі, нове життя, — вона взяла мене під руку, наче давнього знайомого, й лагідно заглянула в очі. — Правда ж, Вілено?

Білена змовчала. Йшла замислена, мовчазна, весь час відставала або поспішала, залишаючи нас удвох.

Я усміхнувся. Мабуть, вперше з того часу, що минув після мого пробудження. Мій настрій мінявся. Мені було приємно йти вулицями казкового міста з цією кокетливо-незрозумілою дівчиною, йти поруч неї, відчувати її тугу, налиту здоров’ям руку, дихати з нею одним повітрям, бути її сучасником і водночас усвідомлювати, що йду я тими ж стежками, де колись давно-давно поруч мене йшла інша дівчина, так схожа на цю.

Припікало сонце. Тремтячи на вітрі, мліло на деревах листя. Ми наближалися до парку. Перед входом до нього зібралося багато людей. Стояли, очікували. Я звів голову і побачив, як над парком, майже з безхмарного неба, з однієї маленької хмаринки, що правильним чотирикутником повисла у ньому, срібно виблискуючи на сонці, засіявся рясний рівний дощ. Ми підійшли до натовпу.

— Штучний дощ, — пояснила Ілонка. — Почекаємо. Він швидко пройде.

— Що? — здивувався я. — Ви навчилися керувати погодою?

— Штучні дощі для нас не диво. Уже понад двісті років вони йдуть у потрібних людям місцях.

— Чудово! В нашу епоху про це тільки мріяли. Тим часом хмарка попливла орошувати інший

парк. Освіжене листя струшувало важкі сизуваті краплини. Ми зайшли у свіжовикупану сутінь дерев. Знову засяяло сонце і пасмами-рунами перекинуло до пагорба грайливу веселку. Ми піднялися на пагорб. Перед очима розгорнулася дивоглядна панорама. Внизу, омиваючи круті береги, звивистою блакитною стрічкою текла річка. Ажурні мости з’єднували її стрімкі береги. За нею, над зеленим роздоллям поля, йшов дощ. Його срібні коси, немов струни велетенської арфи, виблискували на сонці. А праворуч, ген там у далечині, в сонячному меві, ніби підводні човни, виринаючи з помаранчевого виру рослинності, склом вітражів блищали будинки. Мені перехопило подих. Чогось подібного я ніколи не бачив.

Ілонка підійшла ближче, запитала:

— Подобається?

— Неперевершено!

— Але годі. Ще буде час роздивитись, — мовила Вілена. — Хочете, ми вам покажемо…

— Що? — насторожилася Ілонка.

— Майдан.

— Майдан?

— Так.

— А що? Це ідея. Хочете подивитися? Гадаю, це вам буде цікаво.

Я, не зрозумівши, стенув плечима:

— Коли ваша ласка…

— Ходімо.

Тепер ми йшли під гору. За кілька хвилин дісталися на величезний, обсаджений платанами майдан. На ньому бавилося багато дітей. Ще зовсім маленьких, безпосередніх, щебетливих. Серед їхньої галасливої юрби ходила молода чарівна дівчина у білому вбранні. По той бік майдану, під густими шатами дерев, стояв ряд чорних мармурових обелісків. За ними, під деревами, ніби велетенська квітка, що вчепилася за вершок пустотілого напівпрозорого стебла, всередині якого щось безперестанку рухалося, огорнута сліпучим ореолом променів, здіймалася до неба гігантська гранчаста чаша, виготовлена з невідомого мені матеріалу. Складалося враження, що вона зліплена з окремих кристалів, які повсякчас міняють кольори і випромінюють ізсередини потужні пучки променів, начебто там у них щомиті спалахували і гасли, гасли і знову спалахували величезні очі прожекторів. Споруда повільно оберталася навколо осі-стебла, пучки світла схрещувалися, перетасовувалися, химерно переломлювалися і огортали чашу барвистим серпанком, зітканим із променів, а потім розсіювалися у просторі.

— Як називається цей майдан? — запитав я у дівчат.

— Перемоги, — відповіла Ілонка.

— Над ким?

— Ви хотіли запитати — над чим?

— Тобто… — я не зрозумів її запитання.

— Його названо на честь перемоги над злом.

— Що, ви перемогли зло? — дедалі більше дивувався я.

— Так. Нам пощастило навіки розпрощатися зі злом. Он його символічний цвинтар, — дівчина показала на рядок чорних обелісків. — Ходімо побачите.

Поминувши гамірну колону дітей, яких, виявилося, привели на екскурсію, ми підійшли до обелісків.

— І все ж мені не зрозуміло, — звернувся до дівчат. — Як ви змогли позбавитися зла?

Вони мовчки переглянулися.

— Адже воно завжди існує поруч із добром. Ці поняття нерозривно пов’язані між собою і розпізнаються тільки в протиставленні. До того ж нахили людини до зла, як і до добра, передаються генетично і можуть виявитися через кілька поколінь.

— Все це правильно, — перепинила мене Ілонка.

— Отже, ви не впевнені, що зараз, ось у цей момент, коли ми стоїмо перед цими символічними обелісками, десь не народилася людина із спадковими задатками найжахливіших діянь, які виявляться пізніше.

— Ми цього не боїмося, — сказала дівчина, і мене дещо знервувала її самовпевненість.

— Розумію. Тут багато залежить від виховання, але ж…

— Так. Виховання насамперед. Але йому ми допомагаємо ще й іншими засобами.

— Якими, якщо не таємниця?

— Справа в тому, що наші вчені відкрили найістотніші закони розвитку іоносфери та суспільства, яким підпорядковується все живе, серед нього й людина. Нині ми навчилися керувати цими законами, тобто спрямовувати їхню дію в потрібному нам річищі за допомогою спеціальних пристроїв — психорадарів. По всій планеті вони генерують гармонійні вібрації, котрі розвіюють, знешкоджують ще в зародковому стані негативні риси характеру людини. Це, так би мовити, фабрики благородних діянь. До речі, одна з таких фабрик — перед вами, — вона показала на чудернацьку чашу, яка оберталася в ореолі хитросплетених променів.

— Можна подивитися на неї зблизька? — кивком голови я показав на чашу.

— А чому ж ні? — здивувалася Ілонка.

— У такому разі…

— Ходімо, — взяла мене під руку. — І, вже звертаючись до Вілени, яка щось пояснювала маленькій дівчинці, гукнула: — Віденко, піднімемося на психорадар.

Ми проминули мармурові плити і вузькою затіненою алеєю вийшли на невеликий, відполірований до дзеркального блиску металевий майданчик, посередині якого здіймалася, виблискуючи усіма кольорами райдуги, дивна споруда. Проміння її світла падало на блискучу поверхню майданчика, рикошетом відскакувало від нього, вловлювалося люстрами, котрі з усіх боків оточили майданчик, і вже від них розсіювалося в повітрі. Світло було таке яскраве, що у мене заболіли очі, і я несамохіть затулив їх руками. Ми уповільнили кроки. Ілонка ще тримала мене за лікоть.

— Візьміть, Євгене. Так буде безпечніше, — Вілена подала мені чорні світлозахисні окуляри, які вона взяла у чергової, що сиділа у невеличкій халабудці при вході до споруди.

Я надів їх, і враз мені здалося, що я потрапив у зовсім інший, невідомий мені світ, який існує десь поза моєю свідомістю, що проміння тисне на плечі, пронизує наскрізно, просвічує кожну клітину тіла, робить його прозорим, і що варто ступити ще кілька кроків до епіцентра цього всевладного виру світла і кольорів, як він підхопить нас, мов велетенські пушинки, підхопить і вишпурне геть за свої неіснуючі межі.

Дівчата теж наділи окуляри, і ми рушили далі. Незабаром опинилися на рухомій доріжці, яка швидко сховала нас у підземеллі. За якийсь час я відчув, як вона, ніби спіткнувшись об невидиму перепону, почала стрімко підніматися вгору. Тільки тепер я зрозумів, що ми потрапили у порожнисте стебло незвичайної гранчастої чаші-квітки, яка обертається десь там, угорі. Крізь матово-білі стіни миготіли мінливі спалахи променів, вони вривалися знадвору крізь вузькі прозорі щілини на стиках кристалів і заливали шахту стебла яскравим, невизначеного кольору світлом. Піднімалися близько хвилини і зійшли на одному з виступів, звідки ми попрямували в середину чаші й зупинилися у величезній круглій залі з банеподібною стелею. Тут панувала майже абсолютна тиша. Стіни, покриті люмінесцентною фарбою, світилися м’яким тьмянкуватим полиском. Ми зняли окуляри. Я пішов по слизькій відполірованій підлозі, почув, як лунко відбиваються від стін мої хисткі кроки, і здивувався, що не відчуваю ніякого руху, адже зала повинна була обертатися. Здогадався, що обертається тільки зовнішня оболонка чаші. Бачив, як Ілонка підійшла до пульта, натиснула якісь кнопки, і від стіни відокремилися, ніби виросли з неї, три стільці.