— Ай справді, Славку, для чого живе людина?

— Не знаю. Це надто високі матерії. Живе, щоб жити.

— Це не відповідь, — сказала таким тоном, ніби їй доконче треба було почути єдино правильну вичерпну відповідь на своє запитання. — Є ж якийсь сенс у тому, що ми прийшли на цей світ? Адже в природі все продумано.

— У тому й сенс, щоб жити, — відчувалося, що Станіслав підтримує розмову для годиться, бо знав, коли Офелія вдається до філософії, то це надовго і відкараскатися від неї не така вже й легка справа.

— Це як мінімум. Але ж є, мабуть, щось більше, вище, основніше, з чого випливає оте твоє “жити, щоб жити”. Я десь читала, що людина створена, щоб думати і кохати.

— Жіноча філософія, в якій все зводиться до кохання. І життя, і смерть. Тож не пригнічуй свого самолюбства: думай і кохай.

— Я так і зроблю… Думатиму і кохатиму, — розмірковувала вголос Ніна. — І в цьому сенс? Ні, мабуть, щось є і над цим. Не може бути, щоб тільки це лежало в основі нашого буття. Адже людина не мусить замуровувати себе тільки в особистих, індивідуальних почуттях. Ні! Порятунок — у світі загальних інтересів та ідей.

— Сміливо, — засміявся Станіслав, — але ж ідеї теж. бувають різними, та й загальні інтереси не завжди збігаються з істиною. Скільки ми знаємо прикладів, коли загальні інтереси, підкріплювані, здавалося б, високими ідеями, виявляються звичайнісінькою фікцією, нонсенсом. Спершу треба правильно визначити ідею, а потім уже викликати до неї загальний інтерес, віру. Перше — важче…

— Але ми відхилилися від основного, Славку.

— Це точно. Відхилилися. Пора їхати. А то ми з твоєю філософією й ночувати будемо біля цього болота. — Станіслав звівся на ноги й почав одягатися.

— Ну й нестерпний же ти, Станіславе! — Ніна, мабуть, була незадоволена тим, що не встигла наговоритися.

— Збирайся. Філософствувати будемо увечері, у спальних мішках, на запашному сіні. Як ти говориш, під монотонну музику цикад…

Ночували справді в долині невеличкої безіменної річечки, під відкритим небом, на запашному луговому сіні.

Не до філософії було їм.

А тільки-но над землею затремтів світанок, піднімаючи з води легенький туманець, Станіслав був уже на ногах. Оглянув мотор, перевірив пальне, вимив машину чистою річковою водою, викупався сам і аж тоді пішов будити Ніну. Вона довго не хотіла просинатися, щось бурмотіла, вовтузилася, нарешті розплющила повіки, глянула на Станіслава сторопілими очима, либонь, не розуміючи, де вона і що з нею відбувається.

— Такий сон перебив! Такий сон!.. — Знехочу виборсувалася із спального мішка.

— Пора збиратися. Будемо вирушати, поки не піднялася спека. Не забувай: ми вже на півдні. А спати будеш там, коли приїдемо. Піду приготую каву — і в путь!..

Ніна викупалася, потім довго чепурилася перед люстерком своєї мудрованої косметички (на її мові це означало “чистити пір’ячко”), потім підійшла до машини, де на чистому вимитому капоті стояв термос і чашечки з паруючою кавою. Була тихою, зніченою, присмирнілою. Де й поділася її зухвала хлопчакуватість. Уникала зустрітися із поглядом Станіслава.

— Як спалося? — запитав він, теж аби не мовчати. — Що снилося?

— Та ну тебе… — швидко випила каву й подалася в кабіну. — Поїхали, Дон Кіхот нещасний…

Станіслав прибрав з капота термос, сів за кермо. Ніна причаїлася, зіщулилася, ніби їй було холодно. Дивилася кудись в одну точку через бокову шибку і нічого не бачила.

— Ну чого ти? — Станіслав несміливо торкнувся її руки.

Ніна повільно повернулася, усім тілом подалася до нього, її голова безсило схилилася на його плече, холодні губи м’яко торкнулися шиї. Заплющила очі і ледь, чутно прошепотіла:

— Мені соромно, Славку. Не знаю, як дивитися тобі в очі. Боже, як мені соромно…

Станіслав завів мотор.

До містечка під’їздили опівдні.

Білими корпусами санаторіїв воно розкинулося вздовж берегової лінії, що, вигинаючись дугою, утворювала затишну бухту, захищену з трьох боків невисокими пагорбами, по яких крізь зарості тропічної рослинності дерлися вгору чепурні одноповерхові будиночки, досить-таки дивної для незвичного ока архітектури.

Оддалік од берега, на блакитній гладіні, статечно стояли на якорях кілька велетенських океанських кораблів, між ними, білопінними дугами розкреслюючи воду, сюди й туди сновигали моторні човни, на лагідній хвилі погойдувалися вітрильники, виловлюючи в свої чаїні крила вологі морські пасати.

Море дихало солонуватою свіжістю, пахло рибою і йодом.

Безперестанку бігли до берега високі спокійні хвилі, які розбивалися об гранітну набережну, вибухали шквалом срібних бризок і білими клубками піни відкочувалася назад.

Готель “Асторія”, як і говорив Станіслав, стояв на березі моря неподалік од пляжу, але місць у ньому, як і сподівалася Ніна, не було. Про це категорично сповіщала картонна табличка, що стояла на бар’єрчику, за яким, одгороджена скляною стінкою з напівкруглим отвором унизу, сиділа огрядна розфарбована блондинка, раз по раз посоловілими від нудьги очима кидала меланхолійні позирки на присмирнілий натовп, ніби перед нею були не люди, а отара овець.

— Не стійте, не чекайте, — повторяла завчене, — нічим зарадити не можу.

Станіслав з Ніною проштовхнулися до віконця, аби подати їй посвідку про відрядження.

Блондинка навіщось покрутила її в руці і, не читаючи, повернула.

— Зверніться в організацію, куди відряджаєтесь. Може, вони щось зарадять.

— А може, все таки ви зарадите? — запитав Станіслав.

— Нам ніколи про це мізкувати, — одказала, позіхаючи, блондинка. — Нехай там і думають, куди ви приїхали.

— А ми не в організацію приїхали, — спробував пояснити Станіслав.

— То вже не мій клопіт. Зараз у нашому місті проходить симпозіум філателістів. Усі місця зайняті. Нічим зарадити не можу, молодий чоловіче.

— Кого-кого?.. — обурилася Ніна, — філателістів? У курортному місті?.. В курортний сезон? Та це ж глум, люди добрі… Знущання…

— Справді, такий симпозіум доречно було б провести десь за Полярним колом, — підтримав хтось Ніну, і всі засміялися.

— Не знаю, не знаю! — підвищила голос блондинка. — Начальству видніше, де що проводити.

— Якому начальству? — допитувалася Ніна. — Філателістичному чи вашому, місцевому?

— Мабуть, їхній мер марки колекціонує, — підкинув хтось.

— Тепер це модно, — додав інший.

— І вигідно.

— Мер-філателіст?.. Такого я ще не чув. Ну, трапляється там риболовлею бавиться чи в чарчину заглядає. Не без таких мерів. А щоб марками…

— Не скажіть, не скажіть. Пам’ятаєте гоголівського городничого, що вишивати любив? То чому б і марками не…

— Тепер вони всі вишивати навчилися. Тільки-но до трибуни доб’ється, такі словесні вишивки мережить, такі узори плете, як мороз по шибці! Мистецтво!

— І хрестиком, і гладдю…

— Частіше гладдю. Білим по білому. Щоб без зайвих контрастів…

Люди пожвавилися, загомоніли, знайшли спільну мову, спільну тему. Стовбичити біля віконечка стало легше, веселіше.

— Громадяни! Дотримуйтесь тиші! Не заважайте працювати. Боже, що за народ пішов? Розв’язали язики! — Блондинка обхопила голову руками. — Замовкніть нарешті! Пекло якесь!..

Розштовхуючи ліктями натовп і, важко відсапуючись, до віконечка із слонячою впертістю пробивався опасистий, з величезним животом чолов’яга. По його м’ясистому розпашілому обличчю стікали цівочки поту. Забачивши його, блондинка гримнула Ніні:

— Громадянко, відійдіть од віконця. Пропустіть чоловіка. — Вона простягла йому папірця. — Заповніть, Аристархе Абрамовичу. Щось давненько ви не з’являлися в наших місцях. Забуваєте давніх знайомих…

— Праця, справи, знаєте… — пузань схопив папірця і почав випручуватися з натовпу.

— А йому, отже, ви зарадити можете? — запитала Ніна.

— Громадянко, прошу вас востаннє: не заважайте працювати. У нього броня.

— У таких броня скрізь, — обізвалася якась жінка. — Вони без неї кроку ступити не можуть. Броня на випадок війни, броня в ложу театру, броня на автобус, залізницю чи літак, броня в сауну, броня на курорт, броня в готель. Броня, броня, броня… Хто її вигадав?