— Ви вперше у наших краях?

— Я вперше. Станіслав бував і раніше.

— Отож вам буде цікаво. Містечко наше невеличке, але має багату історію. А сягає вона ще другої половини VI сторіччя до нашої ери, коли до цих піщаних берегів причалили судна грецьких мореходів, вихідців із Мілета, що в Малій Азії. Від міста, закладеного еллінами, до нас дійшли археологічні залишки, що зберігаються в різних музеях, серед них і в нашому краєзнавчому музеї. Так що раджу обов’язково відвідати цей музей. Наше містечко і район, що прилягає до нього, — то великий археологічний заповідник.

Станіслав наповнив шампанським келихи.

— За вашу молодість, друзі! — підвівся Козир. — За успіх!

— За вас, Олесю Архиповичу! За ваше чудове місто, за море! — урочисто сказала Ніна, і всі випили.

— То, кажете, ви знайомі з Гаркуном? — Козир поставив келих і, мабуть щось пригадуючи, знову усміхнувся. — Пощастило вам.

— Він мій сусід, і ми часто зустрічаємося, — сказала Ніна. — І вас згадуємо.

— Он як! — здивувався Козир. — Цікаво… І що ж він про мене розповідає?

— О, Антон Карпович в захопленні від вас.

— Навіть так?

— А чому б і ні? Адже колись ви були гарні друзі.

Чи не так?

— Чому були? Ми ними й залишилися. Як він там поживає? Все в шахи грає? Так би мовити, утверджується на шахових полях?

— Ще й як! — сказала Ніна. — Просто-таки дивовижна пристрасть. Але виграти в нього — марна затія. Мені здається, що якби він серйозно зайнявся шахами, неодмінно чемпіоном світу став би. Але про це він і слухати не хоче. Шахи для нього так собі… хобі… не більше.

Море буркотіло вечірнім прибоєм, що розбивався об гранітну набережну, вирував пухнастими клубками піни, і розсипався міріадами дрібненьких крапельок, які вітер заносив під тент. Козир дістав хусточку, витер змокріле чоло, взяв апельсина і почав здирати з нього шкірку.

— Хобі, кажете? — його обличчя перекривилося гримасою. — Ні, дочко, не так все просто. А ви знаєте, звідки у нього це хобі?

— Ні, не доводилося задумуватися над цим.

— Тоді наберіться терпіння, слухайте, — він поклав апельсина. — Антон рано залишився без рідних. Загинули на фронті. Це, мабуть, вплинуло на характер хлопчика. В дитбудинку, куди його забрали, він тримався осторонь інших дітей, був відлюдкуватим, замикався сам у собі. Весь час щось думав, усамітнювався. Діти його недолюблювали, часто глузували, прозивали ворожбитом. Зрештою, до цього він звик. Шукав собі діла, розваг. Та ніщо не могло захопити його по-справжньому. Раптом відкрив для себе шахи. Весь вільний час просиджував за шахівницею, розв’язував найскладніші задачі, вивчав спеціальну літературу. А згодом і грати почав. Ніхто з ровесників не міг виграти у нього, тут він був богом. Уже й тоді, коли життя налагодилося і він став відомим вченим-анабіологом, захоплення шахами не минуло. Та тоді для цих занять бракувало часу. І ось на поприщі науки він, до речі, так само, як і я, зазнав фіаско. Те, що сталося з нами після того викрадення в майбутнє, те, що ми побачили, пережили і переосмислили там, назавжди відштовхнуло нас від нашої професії, від науки. Ми дійшли висновку, що займалися не тим, чим треба, ми просто ретельно виконували свої обов’язки в ім’я ідеї, в ім’я науки. Ми ніколи б не згодилися переселити людей у невідомий нам світ, навіть тоді, коли б вони самі цього хотіли, коли перед ними стояла альтернатива: або вони житимуть там, у невідомому нам світі, або смерть тут. Тепер-то я переконаний: краще смерть. Явище природне, закономірне. Експериментувати ж з людиною, не знаючи, що з того буде?! Такого права не дано нікому. Побувавши там і побачивши все на власні очі, ми переконалися, що ніяка, нехай найвища ідея не виправдовує наших дій. Виявляється, є засоби, які найблагороднішу ідею можуть зробити мерзенною. Бо немає вівтарів, на які можна приносити людські жертви, немає кумирів, якими можна було б виправдати людські нещастя. Сказано: не людина для свята, а свято для людини. Це істина не нова, та кожен приходить до неї своїм шляхом. Якщо взагалі приходить…

Так от. Повернувшись звідти, ми забули про свою колишню професію і зайнялися кожен своєю справою. Антон знову згадав про шахи. У нього, мабуть, пробудилися давні, ще дитячі, інстинкти, коли йому, малому зацькованому хлопчині, треба було чимось утверджуватися в житті, довести свою перевагу над іншими. Шахи знову стали для нього засобом самостверджування. Адже саме вони дають змогу наступати й захищатися, захищатися й переходити в наступ. Це відповідає його вдачі. Захист і наступ, наступ і перемога. Лаври чемпіона йому справді ні до чого. Важливий сам процес ствердження.

— Он воно що! — не витримала Ніна.

— Саме так.

— А ви, отже, вибрали фізичну культуру? — запитав Станіслав.

— Не зовсім… Нападати й захищатися не люблю. Я вибрав інше. Я зрозумів: треба любити людину. Не якусь абстрактну, не весь загал, не все людство одразу, а окрему, конкретну людину, ту, що ось зараз поруч, з якою маєш справу в даний момент. А полюбивши, робити все для того, щоб вона стала кращою. Праця з дітьми дає змогу реалізувати ці прагнення. Що далі я живу, то більше пізнаю світ і глибше переконуюся, що ми живемо нібито двічі. Перший раз — це дитинство. І вдруге — спогади про нього. Але дивна річ пам’ять. Вона діє вибірково. Нам запам’ятовується не все. Найбільше запам’ятовується те, що сприймалося емоційно. Отож мої уроки фізичної культури — то своєрідні спектаклі, де діти самі дійові особи і виконавці. Хочеться, щоб ці уроки залишилися в їхній пам’яті на все життя і час від часу спливали світлими спогадами… Але щось я розговорився, а ви сидите і нічим не пригощаєтеся. Не годиться так. Беріть, Ніно, фрукти, — підсунув вазу з апельсинами. — Беріть, Славо…

Ніна випила шампанського, Станіслав узяв апельсина.

— Тобто ви переконані, що виховувати…

— Ні в чому я не переконаний, — перебив Станіслава, не дослухавши, що той хотів запитати. — І забудьте, будь ласка, слово “виховувати”. Принаймні не вживайте його при мені. Я нікого не виховую. Це не мій принцип: “Роби те, а того робити не можна. Стань так, візьми те, а того не чіпай…” Кожна людина виховує сама себе. Інакше у одного й того ж учителя всі учні були б на один копил, чого, на щастя, в житті не буває. Отож кожна людина виховує сама себе, якщо в неї є розум. Дурня ж не виховає ніхто. Я не виховую. Я хочу, щоб вони, діти, просто жили. Жили тепер, сьогодні, в даний момент. Жили не в ім’я якогось абстрактного майбутнього, якого, до речі, ніхто не бачить, а жили сучасним. І щоб жити їм було цікаво. Ми часто думаємо, що мета дитини — повноліття, тому що це її майбутнє, насправді ж мета кожної дитини скорше гратися, насолоджуватися, бути дитиною. Тож не позбавляймо її цієї радості, продовжмо її. І це запам’ятається їй на все життя. Тільки радість висвітлює душі, а світла душа завжди прагне до благородства, лицарства, розуміння честі, совісті, зрештою, до розуміння прекрасного. А людина, для якої прекрасне стало внутрішньою потребою, невід’ємною часточкою її єства, не може бути ні підступною, ні негідною… Ось кажу я ці високі слова, а на пам’ять спливла притча, вичитана в якомусь старовинному романі. Послухайте, якщо вам цікаво.

— Розповідайте, розповідайте, — заохочувала Ніна. — Дуже цікаво…

— Один розумник, закінчивши університет, зайнявся на дозвіллі (був синком багатія, і байдики обридло бити) вивченням історії мистецтв. Іноді читав лекції, бажаючи просвітити людей. Якось він виступав перед поважною інтелігентською аудиторією. Доповідь його була поверховою, невиразною, дилетантською. Він розповідав про різні типи мадонни в малярстві Нідерландів XV сторіччя. Після лекції до цього “естета” підійшов якийсь князь і попросив його повторити одну фразу з доповіді. Лектор, дещо здивований і стурбований проханням князя, поспішив відкрити рукопис і прочитав фразу, яка чомусь зацікавила того. Нічого в цій фразі не було особливого. Фраза як фраза. Але князю, мабуть, не сподобався той розв’язний, фривільний тон, яким автор взагалі говорив про Богоматір. Можливо, в цій фразі легкодумність була очевиднішою, ніж в інших частинах доповіді.