— Гаразд. Я пущу їх на пашу. Вона взяла Євгена за руку.

— От і добре. Ходімо.

Вони обійшли руїни і поміж кущами пробралися до невеликого майданчика, на якому, мов строкаті зграбні жуки, стояли геліобуси. Дельф підійшов до одного з них, відчинив кабіну.

— До ваших послуг. Сідайте.

Вони всілися в зручних фотелях, прив’язалися еластичними пасками.

— До побачення! — Ілонка помахала Дельфові рукою.

— Щасливої прогулянки! І будь уважною в повітрі. Небо над містом перевантажене.

— Не турбуйся! — Ілонка закрила прозорий ковпак над головами, і геліобус стрімко злетів у повітря.

Летіли на малій швидкості, низько над землею, так, щоб можна було все роздивитися. За кілька хвилин ліс закінчився і внизу зав’юнилася блакитна стрічка річки, одягнута в бетонні береги.

— Ось тут і була колись ваша гребля, — сказала Ілонка, пролітаючи над залишками бетонних руїн. — Ми зберігаємо їх, як історичну пам’ятку. — Впізнаєш?

— Ще б пак, — обізвався Євген. — Колись і я працював на її будівництві.

— Справді? — запитала зацікавлено. — Розкажи…

Євген уважно розглядав уламки, що сірими брилами стирчали із землі, виділялися з-поміж легких ажурних будівель, що виструнчилися у широкі рівні вулиці, яким не було видно кінця-краю. Місто розкинулося на рівнині — розлоге, просторе, ніби не справжнє, а якесь цяцькове, колись він щось подібне бачив у інституті проблем архітектури на макеті мікрорайону, що мав споруджуватися на лівобережжі. Різниця в одному: це велике макетоподібне місто було живим. По вулицях рухалися люди, шастали аеромобілі, хвилювалися од вітру зелені верховіття дерев у численних парках та скверах, дрібними хвилями брижилися дзеркала штучних озер, у повітрі літали геліобуси, по річці, що розділяла місто навпіл, пливли пароплави. Від моря не залишилося й сліду.

— А що розповідати, — бурмосився Євген, милуючись панорамою міста. — Будували. Країні потрібна була електроенергія. І ми спорудили тут потужну гідроелектростанцію, перегородивши греблею русло ріки. Будівництво оголосили ударним. Три роки поспіль ми, студенти, під час літніх канікул приїздили сюди, допомагали спеціалістам. ГЕС спорудили в стислий термін, до того ж із зекономлених матеріалів.

— Як це? — не зрозуміла Ілонка. — На чому ж ви їх економили?

— На інших ГЕС, — відповів Євген. — Адже на річці, — показав униз, — стояв цілий каскад гідроелектростанцій. Цю споруджували останньою.

— І все ж не розумію. Що ви економили?

— Усе. Бетон, арматуру, лісоматеріали, пальне, гудрон…

— І як це узгоджувалося з проектами? Адже кожен проект передбачав певну кількість матеріалів. Отже, у розчин ви недодавали цементу, арматуру теж ставили не так, як було розраховано проектантами, і вся конструкція втрачала свою якість. Чи правильно я розумію?

— Не знаю. Ми над цим не задумувалися. Ми були виконавцями. Треба було будувати, і ми будували. Мабуть, запас міцності був великим — от і економили. Основне — термін. І ми в нього вкладалися. Навіть більшість об’єктів здавали достроково. Тоді це було модно. Пам’ятаю, який тріумф влаштували, коли будівництво закінчилося. Справжнє свято праці. Мітинг, промови, гуляння… І от маєш…

— Тепер мені зрозуміло, — похитала головою Ілонка, — чому ваша гребля лопнула, мов мильна булька, при перших поштовхах землетрусу, хоч будівлі, які споруджувалися ще на зорі цивілізації, вистояли і прикрашають місто ще й досі. Тоді, мабуть, не економили. І запас міцності було розраховано на віки. Ви ж не дотримувалися елементарних технологічних вимог, отже, з самого початку закладали в тіло греблі неминучість катастрофи.

— Мабуть, що так. Але тоді ми нічого не знали. Повторюю, ми були простими виконавцями.

— А на що розраховували ті, хто знав? Чи, може, їхні дії були по той бік здорового глузду

— Мабуть, їхня філософія зводилася до відомої в наш час приказки: після нас — хоч вовк траву їж, — сказав Євген. — От і догралися…

— Небезпечна гра. Природа помщається над тим, хто не рахується із законами ресурсу середовища, — сказала Ілонка, круто розвертаючи геліобус— Помщається нещадно…

— Ресур середовища? — перепитав Євген. — Що це таке?

— Це такий стан природи, коли вона ще здатна захищатися від бездумного господарського наступу людини. Коли переступаємо цю межу, в природи лопається терпець. І тоді біда неминуча. Адже природа — саморегулююча система. Вона — стійка доти, доки в неї не втрутиться своїми діями людський розум. Люди вашої епохи, мабуть, були певні, що їхній розум — над усе. Насправді ж розум — продукт природи. Він не може здійматися над нею.

— Ця істина була відома й нам, — буркнув Євген.

— Тим паче прикро, що ви зневажали нею. Вся біда в тому, що людина має здатність не підкорятися законам природи, а вже те, права вона чи ні, коли користується цією здатністю, є одним з найсерйозніших і мало вияснених пунктів її морального буття.

— І все ж ми безоглядно вірили у творчі можливості розуму.

— Ми теж у це віримо. Справді, творчі ресурси розуму безмежні. Їх можна прирівняти хіба що до енергетичних ресурсів Сонця. Але ж… Розум теж мусить творити розумно.

Геліобус вилетів за міську зону, внизу, скільки сягав зір, темно-зеленим покривалом землю огортали ліси, звивиста стрічка річки кривуляла поміж хащами, розтікалася в численні рукави, які губилися в густих заростях, а потім знову виринали з них блакитними плесами. Ілонка розвернула машину і почала набирати висоту, лягаючи курсом на базу археологів.

Внизу знову показалися міські квартали, вмонтовані в лісові масиви будинки нагадували іграшкові кубики, що їх порозставляла здатна на найневірогідніші вигадки дитяча уява.

— Красиво? — запитала Ілонка, показуючи вниз.

— Неперевершено! — захоплено мовив Євген. — Хто б міг подумати, що колись тут хвилювалося справжнє, хоч і рукотворне, море! Ми часто плавали по ньому ракетами на підводних крилах відпочивати на острови, їх позалишалося багато — таких собі незатоплених мальовничих шматочків суші, зовсім пустельних, тільки птахи кублилися на них, та ще поодинокі рибалки розбивали свої намети, усамітнювалися, втікаючи на вихідні від людської метушні. А нині всю територію зайняло це прекрасне місто. Як називається воно, Ілонко?

— Мореград. Місто молоде, йому всього якихось двісті років, його проект продумано до найменших дрібниць, проектанти спланували все так, що в процесі забудови з макета в натуру перенесено кожен об’єкт, кожен будинок, вулицю, сквер, парк, кожну деталь. Тому-то й виглядає воно дещо макетно, без зайвих нагромаджень забудови. Тут багато будинків відпочинку, санаторіїв, курортів. Гадаю, ти ще матимеш змогу познайомитися з нашим Мореградом детальніше, без поспіху.

Набравши висоту, геліобус стрімко полетів униз, туди, де серед лісу невеличким майданчиком виднілася база археологів. Євген одразу впізнав її по бетонних уламках та білих цятках наметів. Зробили коло над лісовою галявиною і, зависнувши над майданчиком посадки на висоті якихось десяти — п’ятнадцяти метрів (Ілонка вибирала місце для стоянки), легко, немов метелик, геліобус приземлився.

— Втомився? — запитала Ілонка, відкриваючи ковпак.

— Трохи, — Євген розстебнув паски, вискочив із кабіни. — Вуха заклало.

— Зараз минеться. Хочеш, підемо в ліс? Він швидко знімає втому, заспокоює.

— Ходімо, — байдуже сказав Євген, і вони, покинувши табір археологів, подалися в ліс.

Йшли не кваплячись. Ноги плуталися в густій траві. Пронизані скісними променями сонця, крони дерев ледь помітно диміли синюватим маревом. Повітря пахло вистояними ароматами рослинності. Багатство фарб буяло довкола, начебто тут попрацював здібний художник, недбало, але талановито розкидавши по зеленій палітрі світлогарячі сонячні мазки. Ілонка зупинилася на невеличкій грибній полянці. Немов маленькі різноколірні парасольки, очікуючи дощу, перед нею застигли гриби. Одні з них приткнулися до товстих, покритих запліснявілими мохом стовбурів білокорих беріз, інші відбігли на середину галявини і, забачивши людину, причаїлися у наївній надії, що вона не помітить їх, пройде повз. Дівчина усміхнулася нерозумному остереженню грибів, їй здалося, що всі ці опеньки, маслюки, бабки дивляться на неї і не дочекаються, коли ж нарешті вона піде, залишить їх у спокої — і тоді вони знову оживуть, щоб спочатку затіяти свою надвечірню гру в піжмурки. Ілонка поглянула на небо. Жодної хмарини не було на ньому. Отже, дощу сьогодні не буде, і дівчині стало шкода цих дивакуватих маслюків, що збилися докупи, очікуючи благодатної вологи. “Не буду заважати їм”, — подумала вона і пішла наздоганяти Євгена. Він пробивався крізь густі зарості вільшини. Його обличчя було позначене глибокою задумою.