Знову маневри
Ракетна база “Меркурій” була найдосконаліша у своєму класі. Нічого схожого в історії збройних сил країни ще не було. Міністерство оборони дуже пишалося своїм дітищем і в той же час шкодувало, що не може відкрито похвалитись цим видатним успіхом військових і цивільних конструкторів. Бо ж саме міністерство видало циркуляр про найсуворіше дотримання таємниці щодо об’єкта.
Ніхто не знав, де розмістилася база. У крижаній пустелі поблизу знаменитих Бонанзи і Клондайку — колишнього раю авантурників і золотошукачів — чи десь у Скелястих горах, а може, в якійсь дружній країні.
Для цієї розповіді важливішим є те, що деякі службовці “Меркурія” мали інший погляд на доцільність таких баз. Однак начальство визнало стратегічне положення бази більш ніж ідеальним і не збиралося втрачати її.
Після останньої перевірки, коли командуванню було вказано на огріхи у навчанні особового складу, систему підготовки службовців реорганізували. Ще з більшою прискіпливістю почали добирати людей для служби на секретному об’єкті.
Мова йтиме про капітана Честера Уеста. Двадцяти восьми років, неодруженого. Зріст — шість з половиною футів, блондин. Служив у морській піхоті. На базі “Меркурій” виконував обов’язки чергового оператора станції наведення ракет стратегічного призначення.
Платили тут добре, однак служити повторний строк Честер не збирався. Постійно напружені нерви. Непевність у завтрашньому дні. Осоружні нагадування про червону загрозу! І навчання, навчання… З деякого часу він почав боятись за себе. Боявся зірватись і зробити так, як, приміром, лейтенант Джордж Бранц.
Лейтенант був його підлеглий. Під час чергової навчальної тривоги він збожеволів. Хай йому чорт! Зовсім молодий хлопець. Коли б не він, Честер Уест, коли б він вчасно не надбіг… Хто знає, чим би закінчилося те навчання. Лейтенант уже поклав палець на кнопку бойового пуску. Ще мить, і з стартових установок, націлених у напрямі потенціального противника, зірвалися б ядерні ракети…
Після того випадку Честер Уест отримав капітанські нашивки і подяку від самого міністра оборони. Того ж дня надійшла звістка, що лейтенант Бранц, перебуваючи в госпіталі, покінчив життя самогубством. Честер напився. Відтоді він робив це регулярно.
Чергування підходило до кінця. Честер нетерпляче позирав на годинник. Подумки він уже цмулив з химерно розмальованої бляшанки пиво “Фулл Лайт” — коли заступав на чергування, бачив, як солдати розвантажували транспортний літак з продуктами для офіцерського кафе.
Змінити його мав Девід Граймс. Його, колишнього астронавта, свого часу відчислили з Центру підготовки за участь у контрабанді героїну. З того часу — так принаймні твердив сам Девід — він став нудний і в’їдливий.
Честер зайнявся апаратурою. Треба було перевірити всі режими функціонування блоків. Граймс, як завжди, чіплятиметься до кожної дрібниці. Поки все було гаразд. Весело миготіли сигнальні лампочки, заколисуюче гуділи мотори…
І раптом почулося бридке завивання сирени. Капітан одірвав погляд від картосхеми й нерозуміюче втупився в датчик атомної тривоги. “Атомний напад” — спалахували червоним вогнем літери. Що це? Мінорні акорди чергового навчання? Але чому немає сигналу “навчальна”? Пекучі голки страшного здогаду вп’ялися в мозок. А коли ЦЕ правда? Намагався відігнати неймовірне припущення. ЦЬОГО НЕ МОГЛО БУТИ!
Вибух перервав його думки, боляче вдаривши по барабанних перетинках. Невідома сила підхопила капітана разом із стільцем і жбурнула на пластикову підлогу. Стеля здавалося, усім своїм громаддям придавила його…
Над поверженою, зганьбленою планетою вставав зоряний міраж. Ніби кадр за кадром, пропливали фантастичні картини мертвих міст, спаленої землі. Цивілізація, що знищила сама себе. Моторошно й потворно!
Вмить зникають звичні поняття і образи, змінюючись двовимірним світом видінь, похмурого трагізму приреченості.
Серед руїн блукають пласкі, мов фотографії, істоти. На почорнілих од вогню і кіптяви стінах чудом вцілілих будинків танцюють химерні тіні. Це все, що лишилося від тих, хто ще недавно гордо іменував себе гомо сапіенс. Ха! Гомо сапіенс? Гомо атомус! Го-мо а-то-мус!..
У розтоптаному людським безглуздям світі право на життя здобули химерно-потворні істоти із світу хворобливих марень. Гомо атомус! Вони шкірять свої зогнилі зуби і сміються. Сміються з нього — Честера Уеста, капітана військово-повітряних сил. Тепер уже колишнього капітана.
Вони відверто глузують — диявольський посміх блукає на їхніх жорстоких обличчях. Немов кажуть: “Невдовзі і ти будеш серед нас, Честере”.
Образи з напівмістичних картип Ієроніма Босха.[1] Ті ж страдницькі пози і гримаси. Ті ж кольори — чорний і червоний. Барви мук, смерті, крові і пітьми…
Ким почуваєш себе ти, капітане, у світі нещадної реальності? Не відаєш? Тебе переслідує жахливе відчуття роздвоєності. Чи не так? Ти не розумієш, що з тобою коїться…
Навіть сонце — ця вічно неспокійна жовта пляма — теж набуло зловісного відтінку червоного золота.
Що це за химери і видіння? Наслідок психічного шоку, стану, близького до руйнації людської особистості?
Зрештою це не так важливо. Саме тепер. Коли ЦЕ сталося. Все перемішалося — страхітлива реальність і фантастична дійсність.
Ти достеменно знаєш, що цьому нелюдському випробуванню нема кінця. Ти навічно залишився самотній. Наодинці зі своїми думками. Ти сам завинив перед Життям і тепер розплачуєшся за це.
Ти кричиш. Від болю і жаху. Від усвідомлення приреченості. Тебе ніхто не чує. Довкола пустеля. Випалена дощенту земля. Радіація. У цьому світі емоції не мають сили і ціни. Все навкруги мертве. І ти теж. Живий мертвий!
Перед очима Честера Уеста завирував калейдоскоп власного життя. Таємнича і незбагненна сила жбурнула його у круговерть минулого…
Думки, думки, думки… Вони ошаліли. То мчать, як вихор, то наштовхуються одна на одну і сунуть, сунуть… Не дають дихати. Ще трохи, і вони поховають тебе під вагою неспростовних доказів твоєї вини за ЦЮ трагедію. Ти несеш відповідальність за те, що сталося. Не заперечуй. У тобі ще жевріє якась надія? Пусте. Присуд буде остаточний. Думки-присяжні вже посхоплювались зі своїх місць і готові винести вердикт: “Винен!”
Верховний суддя — твоя совість. Останнє слово за нею. А поки що вона, мов Будда, дарує загадковий усміх. Ледь помітний усміх. Всім і нікому. Бо знає надто багато…
Ти пригадуєш свій перший самостійний крок у житті? Коли ти втік з дому і добровольцем записався в морську піхоту. Скільки тобі тоді було? Вісімнадцять? Кулаки — мов гарбузи. Жадоба пригод. Молокосос! Надивився фільмів, і потягло в екзотичні краї.
Романтику наче вітром здуло, коли попав до азіатських джунглів. У тамтешньому навчальному центрі сорокарічні сержанти з гіпертрофованими біцепсами і бичачими карками навчали виживати серед заростей Південно-Східної Азії. Навчали прийомів карате. Чого тільки там не навчали!.. Упевнившись, що ти володієш сорока трьома способами вбивства людини, тебе послали воювати. І ти воював, стріляв. Щоправда, стріляв не так, як інші, — де тільки видніло щось живе (бо ти таки був ще молокосос). Стріляв тільки тоді, коли власному життю загрожувала небезпека.
Якось ти зірвався. Пам’ятаєш? Оператори з телекомпанії знімали бойові епізоди. Коли фіксували операцію пошуку партизанів, режисер наказав солдатам не дивитися в об’єктив, мовляв, виходить неприродно. Ти не витримав і шмагонув з автомата по кінокамері.
1
Ієронім Босх — відомий нідерландський художник XV століття.