— Це ти? — пробурмотів Хендриксон, важко підводячись з м’якого крісла. Він був високий, товстий і геть лисий. Обличчя м’ясисте, добродушне.

Вітаючись із приятелем, Джозеф прискіпливим поглядом окинув його обважнілу постать.

— Послухай, Сем, — одразу почав він. — Маю до тебе справу.

Хендриксон поблажливо кивнув, мовляв, весь до твоїх послуг.

— Ти завжди симпатизував мені і не раз виручав “Тіволі”.

Хендриксон хотів щось заперечити, однак Джозеф удав, що не помітив цього, і вів далі.

— Я розумію — тобі добряче набридло морочитися зі мною, але в мене немає іншого виходу, як знову звернутися до тебе. Не знаю, як ти поставишся до мого прохання, однак запевняю, що в даному разі справа варта уваги. Можливо, вона здасться дещо незвичайною, проте якщо вигорить, а я в цьому не сумніваюсь, то ми з тобою заживемо слави. — Помовчавши, додав: — Ти навіть не здогадуєшся, що то за штука. Спершу я думав упоратися сам, але події довкола “Тіволі” примусили мене знову потурбувати тебе.

Хендриксон тільки сопів, і по ньому було видно, що він нічого не розуміє. Джозеф посміхнувся, дивлячись на розгубленого приятеля.

— Спробую пояснити. Я вже давно дійшов висновку, що людство зробило помилку, позбавивши себе того чуда, яким є книги. Адже для населення Землі книги канули в небуття. Ти скажеш: “А й справді, нащо напружувати мозок, коли є сила-силенна інших, набагато доступніших засобів інформації — телебачення, відеокристали, відеокниги, радіо тощо. Коли сама людська мова невпинно спрощується, перетворюючись на допоміжний технічний засіб. Навіть вона підпорядковується добре продуманій раціональності”. Я нічого не маю проти, коли нові засоби обробки, зберігання і передачі інформації використовує наука. Але особисто мені у повсякденному житті цього замало. Подумай: ми майже втратили здатність мислити категоріями прекрасного…

— Що ж ти пропонуєш? — перебив Джозефа Хендриксон.

— Що я пропоную? Насамперед хочу поновити видання газет і зокрема не допустити, щоб закрили “Тіволі”. Цо перший крок. Другим має бути поновлення журнального видавництва і, нарешті, книгодрукування.

— Ти збожеволів!

— Помиляєшся. Я цілком нормальна людина. Ти вислухай мене до кінця. Висновки зробиш пізніше. Але спочатку дай чимось промочити горло, бо страшенно жарко.

— Пиво?

— Хай буде пиво.

Хендриксон витяг з бару бляшанку марсіанського пива і подав її Джозефу. Той пожадливо випив прохолодної, приємної на смак зеленкуватої рідини, віддихався і знову мовив:

— Певно, це буде не зовсім по-джентльменському, бо я; я дав їм слово тримати все в таємниці, однак нинішня ситуація з “Тіволі” примусила мене порушити свою обіцянку.

— Нічого не розумію, — Хендриксон спантеличено кліпав очима, силкуючись зрозуміти, куди хилить Джозеф. — Про що й про кого мова?

— Наберися терпіння і вислухай усе. Якщо пригадуєш… а втім, ти цього не можеш пам’ятати, бо ніколи не цікавився інформацією, яку я друкував на сторінках “Тіволі”. Так от, рік тому в моїй газеті була опублікована досить цікава замітка. Джозеф дістав з кишені газету, розгорнув її і, трохи розтягуючи слова, почав читати: — “16 липня 2Н… року редактор нашої газети став свідком дивовижного явища природи. Близько третьої години ночі на воряному небі спалахнула невелика “зірка”, яка імпульсами посилала на Землю пучки світла. Потім вона почала рухатися в напрямку Сан-Франціско. Через п’ятнадцять хвилин свічення припинилось. Ніщо не нагадувало про таємниче явище”. — Поклавши газету на стіл, він продовжив свою розповідь. — Окрім мене, більше ніхто не бачив цієї “зірки” (принаймні офіційних повідомлень з цього приводу не було). Не думай, проте, що історія ця скінчилася так просто. В той же день, коли з’явилася замітка, вони завітали до мене в редакцію.

— Хто — вони? — на обличчі Хендриксона відбилося неприховане здивування.

— Хто, хто… — дещо роздратовано перекривив його Джозеф. — Інопланетяни, хто ж іще. Невже не зрозуміло?

— Не мели дурниць! Які ще там інопланетяни? — Хендриксон був певен, що його розігрують.

Але Джозеф надто серйозно дивився на нього, і Семові нічого не лишалось, як слухати далі чудернацьку розповідь приятеля.

— У моєму кабінеті не знати як з’явилося двоє невідомих, без зайвих церемоній повсідалися в кріслах і почали зі мною ділову розмову.

— Вони, звичайно, нічим не відрізнялись од, нас, — насмішкувато перебив Сем.

— Уяви собі.

— І що ж вони тобі казали? — скептично запитав

Хендриксон.

— Розмова була коротка, — Джозеф не реагував на кпини приятеля. — Вони попросили, щоб я більше не друкував про них інформацію.

— І ти, ясна річ, погодився?

— А що мені лишалося робити?

— Як це — що? Ти мене дивуєш. Коли це все правда, то було б справжнісіньким безглуздям не писати про таку сенсацію.

— Справа в тому, що вони обіцяли, тільки-но закінчать свої експерименти на Землі, завітати до мене, щоб якось віддячити за мою мовчанку.

— І що ж ти хочеш у них попросити?

— Я думав поновити книгодрукування на планеті.

— Ну й ну!.. — присвиснув Хендриксон. — А вони тебе зрозуміють?

— Гадаю, що так.

— У тебе є якісь підстави цього сподіватись?

— Так. Схоже, що писання у них в пошані.

— Тобто?

— Під час нашої розмови вони користувалися такими ж блокнотами і самописками, як наші предки.

— Чого ж ти хочеш від мене?

— Насамперед я хотів би заручитися твоєю підтримкою.

— Вважай, що ти її вже маєш. Що далі?

— Треба хоча б на місяць відтягнути закриття газети.

— Не розумію, що це дасть. Ти щойно сказав, ніби вони твої боржники. Нехай вони і допомагають.

— Невже ти думаєш, що вони за нас вирішуватимуть наші проблеми?

— Ти мене геть заплутав.

— Нічого схожого. Вони не підуть на пряме втручання у справи чужої цивілізації. Розумієш — пряме, — по складах повторив це слово Джозеф. — Обіцянка віддячити мені зовсім не означає, що вони одразу кинуться виконувати бозна-які забаганки.

— Виходить, ти хочеш якось інакше використати їх?

— Саме так.

— Що ж маю робити я? — Хендриксон був заінтригований.

— Повторюю: ти повинен домогтися, щоб газету залишили принаймні на місяць. Зв’язки у тебе є. Всі права на публікацію матеріалів, пов’язані з інопланетянами, повинні бути зареєстровані тільки на мене. Тобто вся інформація, яка стосуватиметься ЇХНЬОГО перебування на Землі, повинна з’являтися тільки на сторінках “Тіволі”. Зробити це неважко. Ніхто нічого не зрозуміє, а коли зрозуміє, то буде пізно. Урядові доведеться збільшити тираж газети, відкрити новий журнал і т. д.

— Непогано задумано.

— Мені теж так здається. Сьогодні я надрукую в “Тіволі” замітку про появу космічних пришельців (фальшивку, звісно). Однак певен, що вони неодмінно відгукнуться. І тоді я розповім їм усе. Гадаю, що вони і справді підуть на деякі поступки. Адже цього вимагатиме престиж друкованого слова. Ніякої мови про їхнє втручання в наше життя не буде. Вони лише морочитимуть землянам голови, час від часу викидаючи якісь коники, про які писатиме тільки “Тіволі”.

— Ну що ж, в такому разі — вперед! — Хендриксон присунув до себе телефон і взявся влаштовувати справи з газетою…

На другий день “Тіволі” надрукувала повідомлення під сенсаційним заголовком: “Чужинець випив каністру бензину”.

Повідомлення було коротке:

“Стетсон-Сіті. Штат Айдахо. 20 серпня 211… року (по відеотелефону). Жителі цього невеличкого містечка стали свідками появи невідомого космічного апарата. Ніхто тепер не сумнівається в існуванні космічних пришельців.

Невідомий предмет кулястої форми завис над фермою містера Балморса. На подвір’я ферми скинули трос, по якому спустився невідомий. Перевернувши все догори дном, він натрапив на каністру з бензином, яку тут же осушив. У містечку панує занепокоєння”.

Весь тираж “Тіволі” негайно розійшовся. В редакції не вщухали телефонні дзвінки. Джозеф не встигав відповідати на запитання.