Окрім робітників для розкопок, до нас приєдналися люди губернатора — п’ять міцної статури зуавів, шофер нашого “лендровера” сірієць Алі і Робер Саваль, про якого губернатор Майян сказав: “Представник Інтерполу, за фахом математик, але тепер знешкоджує новоявлених “мистецтвознавців”. Цього разу його привели сюди сліди колишнього гітлерівського капітана, бо саме тут, у районі майбутніх розкопок, намічено покласти край “дослідженню” пам’ятників древніх культур з допомогою динаміту”. Ми швидко знайшли з ним спільну мову — він був дуже балакучий і веселий, як зрештою і більшість французів, яких я знав. Коли мова заходила про його фах математика, то він тільки відмахувався. Для мене знання французької мови відіграло, звісно, не останню роль у налагодженні дружніх стосунків. Незабаром я і Робер поводились як давні знайомі.

Протягом двох наступних днів усе наше майно перевезли до оазису і ми, не гаючи часу, почали розкопки. Роботи було сила-силенна. Те, що було колись містом, лежало під камінням і піском. Найняті робітники і члени експедиції працювали, як віслюки, тягаючи лантухи з піском та камінням. Тим часом Робер з губернаторовими людьми нишпорив довкола, сподіваючись натрапити на слід зграї. Всю надію покладали на соляний караван, який регулярно раз на тиждень проходив повз наш оазис. Серед погоничів губернатор мав свого інформатора. Алі знав його, отже, можна було ждати якихось відомостей про Зандера та його компанію.

Одного ранку, здається, на п’ятий день розкопок, коли ми щойно повилазили з наметів, готуючись до сніданку, Алі перший помітив верблюдів — далеко на обрії, на тлі червоного сонячного диска рухались маленькі темні цяточки. Незабаром уже видно було, що то дромадери, поряд з якими розміреною ходою йшли люди — переважно туареги.[5]

Караван зупинився біля води. Алі досить швидко розшукав худющого араба, одягненого у брудну і подерту джелбу. Інформатор мав вигляд жебрака, а проте виявився на диво зажерливим. Робер з кислою міною дав йому десять франків, і той, миттю сховавши їх, почав стиха розповідати.

Ми дізналися, що Зандер із своїми людьми знайшов пристановище в оазисі Арбр-дю-Тенере. Вони готувалися вирушити в дорогу вночі, щоб на ранок бути на місці розкопок. Ситуація дещо ускладнювалася, бо в каравані була Зандерова людина, яка, певна річ, намагатиметься попередити його про експедицію. Однак, зваживши всі “за” і “проти”, ми дійшли висновку, що агент не наважиться повернутися назад — побоїться викликати підозру. Окрім цього, як сказав араб, посланець Зандера має зустрітися в Агадесі з Манфесом — відомим місцевим гендлярем. Хто саме був агентом Зандера, араб не знав. Отже, треба було негайно попередити губернатора і спробувати перехопити Зандерового шпигуна. Проте здійснити це можна хіба що в місті. Незабаром караван мав вирушити в путь, і часу в нас лишалось обмаль. Діставши від Ярослава Петровича згоду на поїздку в місто, я, Робер та Алі покинули табір.

Наш “лендровер”, мало не щомиті провалюючись у глибокі піщані ями, вперто повз уперед. Можна було тільки дивуватись, як ресори машини і наші нирки витримують таку тряску. В другій половині дня похмура пустеля трохи ожила — зрідка траплялися поодинокі пальми, більше схожі на дерева, зроблені з пап’є-маше, ніж на живі рослини.

Ми під’їжджали до Агадеса. О цій порі міста було майже не видно. Але натреноване око могло розгледіти жовто-білі фасади будинків, що майже зливалися з піском і невисокими горами. Останні сто кілометрів їхали по твердій поверхні, витискаючи з машини все, на що вона була здатна.

Зупинились на околиці міста. Алі замість того, щоб од’їхати метрів сто проти вітру, вимкнув мотор одразу, тільки-но Робер мовив: “Стій!” Нас догнала збита “лендровером” густа піщана хмара, і ми ще довго ковтали пісок, нічого не бачачи навколо себе. Нарешті курява вляглася. Жовті, як нубійські леви, ми повилазили з машини, обтрусились і мовчки рушили до старого району міста (Робер знав, де мешкає гендляр). Алі поїхав в управління — повідомити губернатора Майяна про появу Зандера. Цього разу він, мабуть, не уникне пастки, яку так ретельно підготували Майян і Саваль.

Була вже сьома вечора, коли ми, поблукавши серед вузьких вуличок, затиснених високими, глухими стінами будинків, дісталися площі. Спека спадала, хоча сонце тільки завернуло на вечірній пруг. Надходив час магребу, але поблизу мечеті, що самотньо височіла посеред площі, нікого не було. Від неї віяло пусткою, і протяжні крики муедзина, що долинали звідкілясь згори, закликаючи правовірних на вечірню молитву, підсилювали це неприємне враження.

Мп зупинилися коло якоїсь облупленої будівлі, не спускаючи очей з прилеглих вуличок, проте нічого підозрілого не помітили. До Манфесового житла було не більше, як двісті кроків. Хитрющіш мавр тримав у цьому районі антикварну лавку і, майже не криючись, спекулював археологічними цінностями. То був великий пройда — його, як я зрозумів, побоювалась навіть місцева поліція. Войовничо настроєний губернатор теж ніяк не міг упіймати старого на гарячому, а тим часом до рук гендляра пливли речі, які за шалені гроші перепродувались у портах Танжера і Касабланки. Про все це розповів мені Робер.

Минала четверта година, як ми покинули оазис. Незабаром, певно, мав прийти той, хто постачав Манфеса товаром. Порадившись, ми вирішили заховатись біля зубчастого муру, що височів на протилежному боці площі. На щастя, в мурі була невелика ніша, але довго сидіти в ній удвох було незручно, і я поповз до будинку, щоб побачити, що ж там діється. Робер не спускав очей з подвір’я гендляра, де поралися, готуючи вечерю, вбрані в чорне жінки.

Зручніше вмостившись серед дерев’яних ящиків, якими був захаращений проміжок між муром і задньою стіною будинку, я почав стежити, що відбувається всередині будинку, — тріщин та шпар у стіні було досить. Перше, що я побачив, — це заяложений стіл, що стояв біля стіни. Над ним висів ліхтар з закіптюженим склом. У кімнаті був страшенний гармидер. Тут стояли важкі оббиті залізом скрині, на полицях — глиняні статуетки, товстелезні книги в шкіряних оправах.

Здавалося, в домі не було жодної душі. Аж ось раптом заскрипіла хвіртка. Хтось зайшов на подвір’я. Ковдра, якою було завішено вхід до помешкання, захиталась, і на порозі став чоловік, судячи з одежі, місцевий житель. Обличчя його не видно було. Незнайомець тримав під пахвою якусь річ, загорнуту в ганчірку. Трохи постоявши, він нетерпляче постукав кулаком по столу. У відповідь почулося невдоволене бурмотіння. З найтемнішого кутка виліз хазяїн цього рейваху — сутулий, худий чоловік у білому тарбуші на голові.

— Щось путяще? — спитав замість привітання господар, з неприхованою цікавістю дивлячись на клієнта.

Поки той мовчки розгортав ганчірку, старий підкрутив гніт ліхтаря, і в приміщенні стало ясніше видно, у руках пришельця блиснула, мов емальована, зеленувата плита.

— Ну, що скажеш? — поклавши перед господарем річ, гугнявим голосом запитав гість.

Безсумнівно, то був посланець Зандера, якого ми так довго ждали.

Манфес нахмурився, кінчиками пальців потер скроні і вже хотів відповісти, але сталося диво. Світло ліхтаря, відбите од блискучої поверхні плити, впало на протилежну від мене стіну, яка тієї ж миті ожила, засяяла всіма кольорами веселки. На ній замиготіли якісь райдужні картинки. Я, мов зачарований, дивився на фантастичні машини, що рухалися на імпровізованому екрані, на одягнених у біле людей, що креслили незрозумілі знаки. Картина справді була разюча.

Першим отямився посланець. Блимаючи очима, він хутко схопив зі столу чудодійну плиту і, не спускаючи з Манфеса настороженого погляду, позадкував до виходу. В ту ж мить господар, дико скрикнувши, кинувся на конкурента. В його руці блиснув ніж. Проте гість спритним ударом лівої ноги вибив його. Ніж, описавши півколо, впав серед ящиків, куди годі було дістатись. Від безсилої люті старий аж застогнав. Не тямлячи себе, він знову рушив на суперника, але той несподівано збив його з ніг.