Але Бен мене не слухав. Він тремтів од холоду.

— Бачу, тебе зовсім не цікавлять мої умовиводи. Нічого, зараз підемо грітись. Я живу один. Удвох нам буде веселіше. Либонь, не посваримось.

Вчепившись обома руками за спортивну сумку, яка висіла в мене на плечі, шимпанзе ніби давав зрозуміти, що цілком згоден зі мною.

За десять хвилин до півночі ми дісталися моєї домівки. Я наймав помешкання в старому котеджі на самісінькій околиці міста. Це обходилося досить дешево. Вже більше ніж півроку жодне видавництво не потребувало коректорів, і я змушений був братись до будь-якої роботи. Останнім часом допомагав одному типові стригти псів. Сер Норман Чапл, у якого я працював, тримав спеціалізовану перукарню для собак. Я доглядав собак, яких клієнти залишали в перукарні іноді на цілий день. Спробуйте дати раду цьому кудлатому товариству, яке і секунди не може всидіти на місці: одні намагаються відразу встановити панібратські стосунки, інші, навпаки, настроєні агресивно, і від них кожної миті ждеш капості. Не виключено, що Бен, вловивши від мене специфічні пахощі собачого перукаря, збагнув, що я друг тварин.

Мавпу насамперед треба було помити. Цей шимпанзе встиг десь добряче вивалятись, і назвати його просто не дуже чистим було б надто сміливо.

О другій ночі ми сіли вечеряти. Бен дуже швидко оговтався і задоволено оглядав себе в моїй піжамі, крутячись перед тріснутим навпіл венеціанським дзеркалом. Від нього приємно пахло собачим шампунем. Ум’явши яєчню з шести яєць, ми полягали спати. Бенові я постелив на канапі в кухні, а сам ліг на дивані в кімнаті. Перед сном вирішив переглянути газети, які господиня принесла, напевно, ще ввечері.

Як завжди, почав із сторінки оголошень, сподіваючись натрапити на об’яву про роботу. Але марно. Зате мою увагу привернула об’ява: “Хто знайшов мавпу-шимпанзе (кличка Томас), просимо сповістити. Винагорода п’ятдесят фунтів”. Далі була адреса, куди можна звернутися з приводу знахідки.

— Послухай, Бен, — крикнув я, — а тебе шукають. І навіть обіцяють добрі гроші.

Чути було, як чиясь пропажа заворушилась і зашморгала носом. Стишивши голос, я вів далі.

— Хай йому чорт, ти симпатичний, але я, напевно, все-таки з тобою розлучуся. Конче потрібні гроші. Жити без постійної роботи не дуже солодко. На собаках не розживешся. Але тобі цього не зрозуміти, то давай краще спати. Побалакаємо про це вранці.

А вранці Бена-Томаса в квартирі я не побачив. Обшукав увесь будинок, проте марно. Господиня, місіс Скіпер, тільки знизувала плечима. Ніякої мавпи вона, звісно, не бачила. Зникла і моя спортивна сумка, з якою я ходив на свою собачу роботу…

Минуло два дні. Як і тоді, коли натрапив на Бена, я повернувся додому дуже пізно. Повечеряв, посидів перед телевізором, дивлячись стару комедію з участю Пата і Паташона. Обидва коміки справно веселили глядачів, але очі мої почали злипатись, і я, відчувши, що от-от засну в кріслі, вирішив перебратись на диван. Вимкнув телевізор, відчинив кватирку. Кілька хвилин стояв, вдихаючи не загиджене вихлопними газами повітря. Раптом до моїх вух долинув підозрілий шурхіт. Хтось намагався перелізти через металеву огорожу. Невідомий стрибнув, кущі бузку, крізь які він продирався, затріщали. Я не встиг ще як слід зреагувати на дії невідомого, як мене гукнули.

— Містере Хілторн! — Голос був якийсь дивний, наче зі старої заграної платівки, яку прокручували на допотопному патефоні.

Невідомий говорив з видимим зусиллям, він, здавалося, ніби довго роздумує, що має сказати.

— Хто там? — гукнув я в темряву.

— Це я — Томас, — зайшовся кашлем невідомець.

— Томас? Який Томас?

— Ви назвали мене Беном, — пояснив.

Кашель минув, і він говорив розбірливіше.

Після цих слів до шибки притулилось обличчя мавпина. В руці він тримав щось схоже на сумку.

— Я дуже змерз. Впустіть мене. — І додав для більшої переконливості: — Будь ласка.

Я пішов відчиняти двері. На порозі справді стояв Бен, тримаючи в руках мою сумку. Відверто кажучи, я трохи щ злякався. Погодьтеся: коли з вами розмовляє мавпа, та ще й за досить підозрілих обставин, то мимоволі починаєш шукати в генеалогічному дереві своєї родини якусь аномалію. Правда, мені цього можна було й не робити: хворих на психічні розлади серед моїх близьких не було.

Вигляд у Бена-Томаса був нікудишній, але триматися щ він намагався бадьоро.

— Погляньте. Це вам сподобається. — Бен розстебнув сумку, там лежали акуратно складені банкноти.

Фунти і щ долари. Тисяч п’ятдесят, не менше…

— Не бійтеся. Гроші не крадені. Я забрав своє. Поліція не шукатиме. — І, напевно, для того, щоб я більше нічого не спитав, мовив: — Я дарую їх вам.

Цілий день шимпанзе мовчав (я спеціально залишився щ вдома). Так само мовчки ліг спати і тільки вранці наступного дня попросив:

— Розшукайте професора Лефевра. Розкажіть йому про все. Але будьте обережні. За будинком професора стежать люди Фостера.

Професор Лефевр. Ніколи не чув цього прізвища. Про всяк випадок узяв телефонний довідник і став гортати. Чого на світі тільки не буває! Схоже, що Бен і справді мав знайомого професора. В усякому разі, прізвище Лефевр було єдине. Навпроти нього стояла абревіатура, яка вказувала на приналежність цієї людини до медицини.

Я набрав номер його телефону. Мелодійний жіночий голос відповів, що професора нема, проте коли я хочу щось передати, то можу сказати — професорові передадуть.

Я запитав, коли він повернеться. Той же голос відповів: “О восьмій вечора”.

— Дякую, — промимрив я і поклав трубку.

День тягнувся надзвичайно довго. До своїх собак я знову не пішов. Хай їм грець. З Чаплом матиму неприємну розмову. Мені допікала цікавість, що б усе це мало значити? Бен не звертав на мене ніякісінької уваги. Коли я сказав, що йду до професора, він повернувся до мене і ніби на знак згоди кивнув головою.

Рівно о восьмій я був коло воріт професорової вілли. Поблизу ходили кілька підозрілих суб’єктів. Не виключено, що це були люди того самого Фостера, про якого казав Бен.

Я натис кнопку дзвінка. Той же мелодійний ГОЛОС З ТЕЛЕФОНУ, але цього разу вже з гучномовця, прилаштованого біля кнопки, запитав: “Хто там?” Почувши відповідь, голос мовив: “Ідіть на другий поверх, другі двері ліворуч”. Після цих слів металева хвіртка безшумно відчинилась, і я, переступивши невеличкий поріг, опинився в саду. До будинку вела посипана морським піском доріжка. Пройшовши кроків сорок, не більше, я піднявся по широких мармурових сходах і опинився перед масивними дверима, які прикрашало старовинне різьблення. Тільки-но простягнув руку до клямки, як двері прочинились і я прослизнув до передпокою дивної вілли. Згідно з почутою вказівкою піднявся на другий поверх, знайшов потрібні двері і незабаром уже стояв перед сорокалітнім мужчиною, який більше скидався на спортсмена, ніж на поважного професора (в тому, що це Лефевр, я не сумнівався).

— Мене звати Хілторн. Я у справі Бена, — пояснив я.

— Нічого не розумію, — професор здивовано звів брови.

— Але ж ви професор Лефевр?

— Так, але я все-таки не розумію, про кого йдеться.

— Я хотів сказати про Томаса, шимпанзе Томаса, — пояснив я.

Реакція була дивовижна.

— Що ви про нього знаєте? — Лефевр підскочив до мене.

Він явно був схвильований моїм повідомленням.

Я розповів усе. Лефевр слухав мене не перебиваючи, тільки ходив по кімнаті, смокчучи давно погаслу люльку. Дійшовши висновку, що розповідь моя правдива, він витяг люльку з рота, запалив її і, кілька разів затягнувшись, мовив:

— Я вірю вам і в свою чергу розповім історію Томаса. Вона до деякої міри навіть повчальна. За фахом я хірург і, як кажуть, непоганий. — В голосі Лефевра прозвучали нотки гордості. — Мене давно цікавлять досліди кількох зарубіжних вчених, котрі вже тривалий час намагаються навчити мавп мові, якою спілкуються глухонімі. Річ у тому, що будова гортані у приматів не пристосована до відтворення звуків, навіть приблизно схожих на людські. До чого я веду, — професор кашлянув, ніби хотів підкреслити особливу значимість того, про що розповідатиме далі. — Мавп навчали до трьохсот і більше знаків. За допомогою мови жестів вони могли вести примітивні діалоги із своїми мучителями. Отоді мені спало на думку зробити неможливе можливим: навчити мавпу говорити людською мовою. Але для цього потрібне було хірургічне втручання. Скажу відверто, успіх прийшов не зразу. Томас був першим, на кому вдало зроблено операцію. Гортань шимпанзе В ПРИНЦИПІ ВЖЕ БУЛА ГОТОВА до моделювання звуків людської мови. Теоретично Томас, — Лефевр зробив наголос, — УЖЕ МІГ ГОВОРИТИ. Треба було його тільки навчити цьому. Я посилено працював з шимпанзе п’ять років. Чого мені пощастило досягнути, ви знаєте. В мовному відношенні Том стоїть на рівні трирічної дитини, а в розумовому — навіть п’яти-шестирічної людини. Щоправда, фінал моїх експериментів був сумний. — Лефевр збив попіл з люльки в порцелянову попільничку, що стояла на журнальному столику і, засунувши люльку до кишені, сказав: — Не знаю, як про мої успіхи дізналися військові, а точніше — розвідка.