Тиснява, не пробитись!

Із рипінням крутиться-обертається карусель під стогін шарманки, під верещання дівок, що сидять у розмальованих колясках, під свистіння веселих, насмішкуватих, у хвацько зсунутих набакир кашкетах парубків, що гордовито сидять на баских дерев’яних конях.

Тиснява!

Насилу пробираючись під возами продавців і між ногами покупців, нюхаючи землю й підібгавши хвоста, шукає свого хазяїна якийсь дворняга. Та де там! Сидить десь у шинку. Хлопець-гармоніст копнув собаку ногою. Той вискнув, зіщулився, підібгав хвоста, кинувся під воза й знову пішов пробиратись далі.

Тягнуть сліпі співаки пісню. Пісню одноманітну й протяглу. Коли вона почалася? Коли закінчиться? Невідомо їх веде, розштовхуючи юрбу і простягаючи дрантиву шапку, білявий, гостроносий, з хитрими оченятами хлопчик. А вони йдуть за ним, поклавши один одному руки на плечі, високо підвівши до неба незворушні застиглі обличчя.

А слідом за ними легко й невимушено йде циганка з закинутою на одне плече строкатою з торочками хусткою, обвішана разками коралів, видзвонюючи намистом, виблискуючи величезними напівкруглими сережками, злегка пересмикуючи плечима, йде між возів і яток, хапаючи за руки то одного, то другого, і скоромовкою запевняє: “Позолоти ручку, погадаю — про долю твою розповім”.

А сонце дедалі вище, спека дедалі більша. Дедалі галасливіший і багатолюдніший стає південний ярмарок.

І раптом звідкись здаля довгий, протяглий крик: “Летить! На небо летить людина!”

Крик тоне в гаморі і гуркоті ярмарку.

Ніхто не оглянувся і не відгукнувся. Ярмарок шумів далі.

Якийсь чоловік у сіряці і в кашкеті з блискучим козирком вискочив на воза й замахав руками.

“Братця! — гукнув він, стоячи на возі. — Братця, дивіться! Дивіться, що діється на вишці!”

“Де, де?”

“Ондечки, на вишці! З вишки людина полетить!”

“На небо полетить людина!”

І натовп, безладний, цікавий, жадібний до видовищ, кинувся до вишки, що виднілася на пагорку.

На широкому помості вишки лежав снаряд, схожий на велетенську бабку. Поряд з цим снарядом стояв молодий чоловік і поправляв якісь довгі ремені на снаряді.

Він був у косоворотці і в чорному плащі-крилатці. Бліде обличчя, довгі нервові пальці, губи стиснуті, а коли він випростався, то його зосереджений погляд звернувся кудись далеко через голови людей, що оточили поміст.

Дивний, незрозумілий і дуже самотній був цей чоловік на галасливому, барвистому ярмарку. Та він, певно, був такий зайнятий своїм снарядом, аж не помічав нічого, що діялося навколо.

Хазяїн-підприємець, який побудував на пагорку вишку, одержував по п’ятаку з кожного, хто заходив за огорожу.

Обгороджене місце навколо вишки густо заповнювали цікаві.

Хазяїн піднявся на кілька сходинок вишки й проголосив:

— Вельмишановні добродійки й добродії! Зараз людина полетить на небо. Самі на власні очі побачите. То чи не завгодно вам за ваші гроші запитання ставити цьому чоловікові? Як-не-як від нас на небо людина вирушить і назад до нас повернеться!

Підприємець витер блискучу лисину червоною квітчастою хусткою.

З натовпу почулися голоси — зверталися до чоловіка на вишці:

“Назвись: хто ти такий?”

“Що за один?”

“Промислове свідоцтво маєш? Якої віри?”

“Коли на небо летить — то віри якої?”

“Я Сергій Сергійович Думчев! Росіянин”, — відповідав молодий чоловік.

“Ну, лети!” — сказали в натовпі. Чоловік, який назвав себе Думчевим, скинув крилатку і продовжував поратися біля снаряда.

“Шановна публіко! — звернувся хазяїн до натовпу. — Терпіння! Лише п’ять-десять хвилиночок — і полетить!”

— Я стояла недалеко від вишки, — оповідала далі Поліна Олександрівна, — і бачила, як тремтіли руки в Думчева. Неспокій, хвилювання, переляк охопили мене. Адже вишка висока! Невже всі вони тут не розуміють, що він, цей сміливець, зараз розіб’ється?

“Відрадь, відрадь його від польоту”, — благала я брата-студента.

Вчився він у Політехнічному. Знаєте, такі гарні еполети на синій тужурці. Брат дуже добре розбирався в технічних питаннях. Він скрізь супроводив мене. Як давно це було! Я тоді носила брилика з широкими крисами.

“Колего! — гукнув мій брат до винахідника. — Чи не допомогти вам?”

І він почав вилазити на вишку.

Але винахідник заперечливо похитав головою. Він продовжував поратися біля снаряда.

Навколо гомоніли.

“Ніколи не полетить!”

“А чому птах летить? Вся сила у птаха в пір’ї, — пояснював статечний купець. — А в його снаряді крила ж без пір’я”.

“А кажан літає чи не літає? — обернувся брат і додав: — Виходить, що справа не в пір’ї?”

“Ну, то чого ж він не летить? Дотягне до ночі, та так і не полетить!”

“Час! Час!”

“Швидше! Починай! Час!” — кричав нетерплячий натовп.

Думчев розправив широкі крила снаряда і підтягнув весь снаряд на край вишки.

Натовп завмер.

Він просунув ноги в ремені й приладнав снаряд до пояса. Потім заходився просувати руки під крила. Крила були легкі, з лози, обтягнуті тканиною і дуже рухомі, очевидно, на завісах.

“Зараз полетить!” — залунали голоси.

“Стій! Стій! — загорлав раптом хазяїн. — Стій!”

Весь час хазяїн не стояв на одному місці; то вилазив на вишку, то бігав до хвіртки перевіряти виторг.

“Стій!” — крикнув він, розштовхуючи натовп, і підвів аж до самісінької вишки якогось чиновника з дружиною.

Чиновник гукнув до Думчева:

“Слухайте! Дружина моя хоче поставити одне запитання, а ви, добродію, будьте ласкаві відповісти!”

Дружина чиновника рвучко піднесла лорнета:

“Я цікавлюся, добродію, яка на цих крилах тканина. Знизу мені здається, що це муслін. Скажіть, де ви взяли такий чарівний колір? Чи багато платили за аршин?”

Думчев детально відповів на це запитання.

“А зараз лети!” — гукнув хазяїн.

Брат стиха проказав:

“Полю, пам’ятаєш ці вірші?

У натовпі казали:

“Приміряється, як віє вітер!”

Несподівано Думчев кинувся з помосту. Полетів.

Усі завмерли, затамували подих. І враз побігли слідом. Бігли, перестрибуючи, перелазячи через огорожі. Бігли мовчки, відкинувши назад голови.

Снаряд раптом нахилився. Люди кинулися на всі боки.

Швидким рухом ніг, що були просунуті в стремена, прикріплені до віялоподібного хвоста, Думчев відновив рівновагу. Апарат вирівнявся.

“Ура-а-а!!!” — загуло навколо.

Та це тривало навряд чи більше двох-трьох хвилин.

Від подуву вітру сколихнулися хустки в жінок. Схопилися за шапки й кашкети чоловіки, що бігли за снарядом. Вітер повіяв дужче.

Брат, який біг поряд зі мною, вигукнув:

“Нещастя! Вітер заважає йому! На двобій з вітром пішов наш російський Ікар!”

Я бачила: крила снаряда-бабки дуже перехнябились. Снаряд різко нахилявся то в один, то в другий бік. Ось-ось упаде!

Брат кричав:

“Дивіться! Вітер хилить апарат ліворуч— Думчев викидає ноги праворуч! Вітер праворуч— Думчев ліворуч! І снаряд вирівнюємся!”

Та вітер ніби зрозумів хитрощі людини і налетів згори. Апарат “клюнув носом”.

І тоді Думчев почав руками опускати і підіймати крила. Апарат знову на якийсь час вирівнявся. Поряд зі мною хтось вигукнув:

“В нього сили кінчаються. За повітря не вчепишся!”

Апарат падав. Марні були помахи крил. Снаряд гнало вітром до моря.

Натовп зойкнув.

“Втопиться! Втопиться!” Заголосили жінки, хтось почав хреститися. Біля самісінької води снаряд ткнувся носом у пісок.

“Вбився! Вбився!” — кричав натовп і біг до моря.

Я випередила всіх. Мій брилик з’їхав набік і ледве тримався на стрічці. Я перша підбігла до Думчева. За мною — брат.