— Треба бути акуратнішим, громадянине!

І відразу ж стало так нудно, ніби на світі нічого немає. Лише білі завіски на вікнах та свіжовимиті підлоги, що пахнуть віником.

День був яскравий, жаркий, гуркотів світлом і барвами, а на душі була така млява гіркота! Тяжко, коли спізнюєшся, і прикро, коли вчасно не зробиш того, що міг зробити.

Тепер мені стали незрозумілі та жвавість, швидкість вражень, та зміна почуттів — все, що володіло мною ще годину тому. Я пішов на вокзал і купив квитка: завтра о десятій годині вечора поїду з Ченська. Можливо, це буде той кур’єрський поїзд, який затримав нас у дорозі тієї ночі, коли я вперше почув про лікаря.

Ось і готель. Гостинно виблискують шибки вікон у промінні призахідного сонця. Ключ від мого номера, як завжди, висить на гачку в скляній шафці — над головою чергової. І, як завжди, чергова читає книжку. Почувши, як я беру ключа, вона, за своїм звичаєм, не відірвала погляду від книжки.

— А, це ви, з сьомого номера?.. “Ну, добре ж!.. — прошепотів він здушеним від гніву голосом. — Сюди! Швидше! Ану! Виймайте вашу шпагу! Хай бруківка зачервоніє від крові одного з нас…” Га? Ви з сьомого номера? Ви ще не поїхали? Пробачте, я читаю Гюго. Тут Есмеральда. Такий жаль… Скільки днів ви пробудете у нас ще?

— Скільки днів? Я завтра їду.

— Ах! — Вона рішуче відклала книжку. — Мало не забула: вас питав якийсь дивний дідуган. У оксамитовій куртці, сандалі на босу ногу. Щось мугикав собі під ніс. Пішов. Повернувся. Знову пішов. Хто він, сказати до ладу не захотів. Відповів якось дивно: вас він не знає, і ви його не знаєте, але справа у вас спільна. І дуже важлива. Тому він сьогодні неодмінно прийде.

— Ось маєте таємницю! Зовсім як у старих романах! — сказав я.

— Таємниця? В нашому містечку?! Ах, якби зараз були фатальні таємниці! Але ж вони лишилися тільки в романах… — Чергова по готелю замріяно й сумно глянула у вікно й вигукнула: — Він! Це він!

— Хто?

— Той, що приходив. Гляньте! По тім боці вулиці йде. Сюди подивився.

— Покличте ж його!

— Пішов! Але не турбуйтеся! Він обіцяв прийти.

“Який довгий день був сьогодні, — подумав я, стомлено опускаючись у крісло в своєму номері. — Вранці — щаслива впевненість: ось тільки дійду до лабораторії — і відразу ж узнаю всю правду, прочитаю під мікроскопом усі листи Думчева. Вдень — почуття збентеження й сорому: взявся за діло, а з ділом не впорався. А ось тепер, увечері, — чекання. Ні, не чекання, а якась мимовільна цікавість: хто ж той невідомий, що чекав на мене і обіцяв прийти? Все сьогодні не так, як треба”.

В коридорі почулися кроки. Дедалі ближче. Хтось постукав у двері.

— Ввійдіть!

Це привітна буфетниця принесла чай, печиво. Поставила на стіл. Усміхнулась. Пішла. Знову стало тихо. А де ж той невідомий? Уже пізно. Нащо він мене розшукує? Подивився у вікно: людська тінь відокремилася від будинку на тому боці вулиці. Чоловік перейшов вулицю і попрямував просто до ганку готелю. Це він! Незнайомий, на якого я чекав.

Почувся чіткий, твердий стукіт у двері… Переді мною стояв високий на зріст чоловік з сивою кучмою волосся; обличчя його було чисто виголене і відсвічувало легкою синявою. Чорна оксамитова куртка. Галстук на білосніжній сорочці пов’язано “метеликом”. На босих ногах сандалі.

— Хто ви? — спитав я. І сам не впізнав свого голосу: він мені видався хрипкуватим, наче я говорив у лихоманці. — Хто ви? — повторив я, докладаючи сил, щоб опанувати себе.

— Зараз, зараз відрекомендуюсь, — відказав незнайомий. — Я дещо схвильований і не знаю, з чого почати…

У відповідь на моє запрошення він легко присунув крісло і сів навпроти мене… Запала напружена мовчанка.

— Так от… — почав незнайомий. — Так от… Думчев, лікар Думчев… його таємниче зникнення… Хіба не цим ви зараз схвильовані? Випадково довідався про ваші пошуки. Так от… Я близько знав Сергія Сергійовича. Він врятував мені життя.

— Даруйте, але хто ви?

— Хто я? Що скаже вам моє прізвище? Анічого. Втім, колись, багато років тому, ім’я актора Орлова-Заокського знали в різних містах. Авжеж! Я був актором. Чи знають наші молоді люди, як за царських часів антрепренери наймали акторів за копійки, як їх сортували — у випадкові трупи, як їм заманеться, об’єднували, як занапащали акторські таланти? І акторське життя котилося у возах курними шляхами, гойдалося в тісних вагонах повз випадкові станції, гинуло в брудних заїздах, у запльованих дешевих номерах. І кожного вечора, кожної ночі одне й те ж саме: коло рампи гасові чадні лампи та щемливий біль у серці: граєш не те, чим сам живеш, чим мучишся і чим тривожно й боязко живе глядач, який заплатив свою трудову копійку, щоб почути від тебе правду в напівтемному залі.

На очах у актора показалися сльози.

— Пробачте, я кажу не те. Так от, за тих далеких часів я опинився в лікарні, де лікував хворих Сергій Сергійович Думчев.

Старий актор трохи підвівся і повільним, урочистим жестом простягнув мені перев’язаний голубою стрічкою великий рукопис, згорнутий трубкою:

— Ось уривки з мого щоденника тих років. Прочитайте — і все зрозумієте. А я піду. Пізно. Добраніч.

Тихим, заснулим коридором я провів старого актора до ганку. Тут він зупинився:

— Ага! Мене неважко знайти — я вже багато років веду гурток художнього читання при клубі “Будівельник”. Самодіяльність, з якої народжуються високі таланти!

Я довго дивився йому вслід. Старий-старий актор ішов серединою вулиці легкою, майже юнацькою ходою. І місяць стелив поперед нього на нерівний тротуар, на бруківку, на асфальт свою довгу спокійну місячну доріжку.

Четвер, 14 травня.

Поволі минають дні, неквапливо спливають години мого одужання в лікарні. Починаю згадувати, відновлювати все в пам’яті,

записувати. “Мета… морфоз, метаморфоз”, — що за дивне слово?! Це було перше слово, яке я почув. Опритомнів. Не відразу зрозумів, де я. В кімнаті темно. Поряд з моїм ліжком, біля свічки, що горить і опливає, якийсь чоловік щось пише і ніби вголос диктує: “Метаморфоз”.

Тремтить, коливається, витягується на стіні тінь: чоловік нахилився над столиком і пише. Перо скрипить. Ось він знову повторив незнайоме слово “метаморфоз”. Де я? Звідкись із темряви чути зітхання: “Лікарю!” Чоловік відкладає перо, бере свічку і йде. Чи не сон усе це? За акторською звичкою шукаю репліки із знайомих ролей… “Все той же сон! Чи це можливо? Втрете!” В голові паморочиться, серце стискається. Наді мною схилилось обличчя цього чоловіка. “Мета… морфоз, метаморфоз…”

Субота, 16 травня.

Чи то промінь сонця ковзнув по стіні і розбудив мене, чи то веселе іржання лошати за відчиненим вікном, але я прокинувся і відчув себе бадьорим. Все згадав: наша трупа проїздом через Ченськ ставила в пожежному депо — великому сараї — водевіль “Заплутана справа” Каратигіна. Я грав роль Волошина. І раптом усе захиталось. Великі сволоки сарая над головою поповзли вниз, підлога злетіла вгору. І я впав. Почув крик антрепренера: “Дайте завісу, а його везіть звідси!”. А далі — морок.

Лікаря цієї лікарні звуть Сергій Сергійович Думчев.

Вівторок, 19 травня.

З голови мені не йде перше слово, почуте тоді вночі: “метаморфоз”. Що воно означає?

Середа, 20 травня.

Сьогодні вночі шаленіла гроза. Довго не міг заснути. Блискавки креслили зигзаги на чорній стелі неба. За вікном тривожно шуміли дерева. Біля столика при свічці лікар знову писав і, як завжди, вимовляв уголос те, що писав:

— Розгадати таємницю енергетики живої істоти — чи не означає це розгадати таємницю подолання всіх хвороб? Де шукати? Енергія метаморфозу!.. Ах, ви не спите, — звернувся лікар до мене, почувши, що я перевертаюсь на другий бік. — Спіть спокійно! Ви видужаєте і будете такі ж здорові, як і раніше. Ні, ще здоровіші, ще міцніші.