Пам’ятаю, в один з перших днів я побачив, як з печери вилізло волохате чудовисько з рожевими ногами. Вісім ніг, І на кожній немов тушшю намальовано чорні кола; мабуть, через це рожеві ноги видавалися ще рожевішими. Було страшно, коли чудовисько, угледівши жука, підплигнуло і, показавши своє чорне черево, грізно піднесло передні лапи. Схопило жука. Встромило в нього гачки, потягло в печеру. Як я тоді злякався! Озирався — куди тікати. Мені ввижалося, що з усіх печер на мене дивляться люті вогники, чатують на мене. Це було давно — в перші дні мого життя в Країні Дрімучих Трав.
А тепер я шукаю павуків, намагаюсь ближче познайомитися з ними, дізнатись, як вони живуть; кого бояться.
Вистеживши погрібного павука і дочекавшися, коли він залишить своє лігво, я відразу ж починав досліджувати, як побудовано цю оселю! Передо мною були бастіони, бійниці, кам’яні загороди — робота справжнього інженерного майстра. Але для спорудження цієї фортеці погрібний павук не відірвав жодної травинки від землі — він зчепив і сплутав та переплів їх павутинням. Павутинням також зв’язав соломинки і стягнув різні кілки. Причаївшись за стінами своєї фортеці, вій довідується про появу ворога з легкого тремтіння павутиння. Стіни лігва обвито шовковими шпалерами — павутинням. Якщо скотиться камінець, він затримається в павутинні і не вдарить павучих діточок. Від павутиння павук також відштовхується, як від трампліна, і кидається на ворога.
Іншим разом, надвечір, коли я повертався додому, повз мене пройшла величезна тварина: чорне з коричневими смугами оксамитове черево і темні кола на ногах. Це був тарантул. Спочатку мені здалося, що на спині в нього горби. Але потім придивився уважніше й побачив: у тарантула, зовсім як у того павука, що видався мені в сутінках рухомим столом, сидять на спині маленькі тарантули.
Вечір був спокійний і лагідний. Тарантул виніс дітей на прогулянку. Покатав їх на своїй спині і тепер повертався з ними додому. Тарантул зник у щілині між двома каменями. Звідти, з темряви щілини, скоро заблищало чотири ока. Інших чотирьох — тих, що менші, — не було видно. Потім тарантул зайнявся своїм туалетом: чистив передніми ніжками щупальця і щелепи.
Щодня я спостерігав цього тарантула, стежив і за іншими павуками. Минуло не дуже багато часу, а я вже знав, як іде життя в багатьох павучих оселях. Я з’являвся то біля одного, то біля іншого лігва, обережно придивлявся до інстинктів, звичаїв, звичок павуків і думав про те, як примусити величезного отруйного павука слухатися й боятися мене, примусити його нести мій багаж, як носить він яйця в коконі або своїх дитинчат.
От якби побачити, кого боїться павук! Тоді я знав би, як примусити його нести мій багаж.
Час минав, і я дочекався.
Це сталося яскравого, теплого ранку. Біля лігва одного з тарантулів, за яким я стежив, з’явилась оса. Ясно-жовте вбрання, трохи підведені тремтливі янтарні крила. Гордовита постава, швидкі, рішучі рухи. Оса-калікург!
Оса метнулась і раптом з’явилася перед павуком, що сидів біля щілини.
Щомиті рискуючи накласти головою, я підбіг ближче до лігва. Двобій калікурга і тарантула! Тарантул підвівся майже вертикально. Маленькі тарантули, мабуть, залишилися там, у щілині-лігві. Оса то випускала з черевця, то вбирала назад свій стилет — жало. Тарантул спирався на чотири задні ноги, оксамит чорного черева вилискував, чотири передні ноги були витягнуті, отруйні гачки широко розкриті і на їхніх кінцях висіли крапельки смертельної отрути. Оса-калікург виклику ‘не прийняла. Вона лише стривожила тарантула. Павук, мабуть, стомився стояти вертикально — він опустив усі ноги на землю.
Калікург кружляв, метушився.
Тарантул розімкнув отруйні гачки. От-от він перший кинеться на калікурга.
Калікург то відступав, то наскакував. Тарантулові це, очевидно, набридло — він просунувся трохи вперед. Оса відскочила. Так вона виманила тарантула з щілини-лігва і миттю загородила йому вхід до щілини. Тарантул раптом стрибнув, щоб уп’ястися в осу своїми отруйними гачками. Та вона вправно ухилилась і зразу ж увігнала свій стилет в тарантула. Страшні гачки павука з намистинками отрути безпорадно повисли. Залишилися не зімкнутими. Були паралізовані. Але павук ще був живий. Певно, оса вдарила його просто у нервовий центр, що рухав отруйними гачками тарантула.
Оса танцювала, тримаючи жало витягнутим. Вона кружляла навколо тарантула — вибирала нове місце, щоб завдати удару. Знову стилет оси встромився, цього разу в нервовий вузол, який керує рухами ніг тарантула. Він здригнувся, його кінцівки вже не рухалися. Він був остаточно паралізований.
Оса не відходила від своєї здобичі, вона схилилася над жертвою. Торкала павука, перевіряла кінчиками своїх щелеп, чи справді удари стилета влучні, чи справді нешкідливі отруйні гачки тарантула, чи не зімкнуться вони.
Нарешті оса потягла свою здобич. Я пішов слідом. Оса-калікург залишила паралізованого павука і почала бігати коло скелі, щось шукаючи, потім повернулася до тарантула. Вона схопила його і знову потягла за собою. Вона видиралася, на скелю, долала всі перешкоди і тягла За собою живу, паралізовану здобич.
Я й далі йшов слідом за осою. Вона підбігла до якоїсь щілини. Тарантула вона покинула, а сама зникла в цій щілині. Я чекав. Ось вона нарешті з’явилася знову і втягла тарантула в щілину, а сама швидко вискочила назад і заходилася старанно закладати вхід камінцями. Переконавшись, що щілину нікому не видно, оса-калікург зникла.
Я відсунув камінці й побачив: на череві в тарантула приклеєно біле яйце циліндричної форми. З цього яйця вилупиться личинка калікурга. Вона виросте, живлячись соками паралізованого павука. Того дня, коли вичерпаються життєдайні речовини тарантула, личинка його покине.
Треба стати для павуків осою, і тоді можна буде примусити їх боятися мене. Треба прикинутись осою — ось у чім річ!
Тепер я почав стежити не лише за павуками, а й за осами.
Скільки разів я бачив: виблискують із печер на пагорбі люті павучі очі. І раптом — тріпотіння крил, прозорих, з жовтизною крил. Оса! Відважний мисливець на павуків з’являється на пагорбі. Легко пробігаючи по схилу, оса на мить зупиняється то біля одної, то біля другої печери. І зникають люті вогники— їх неначе гасить тріпотіння легких крилець. Далі, далі від оси в глибину печер тікали, ховалися павуки.
Помахи крил оси, швидкі рухи, ледве чутний шурхіт. А потім — кидок. І ось вона вже потягла за ногу павука, якого паралізувала уколами жала.
І того дня, коли я, роздобувши крила оси, почепив їх собі на спину і, змахуючи ними, пройшов повз входи до печер, — того дня я побачив, як погасли люті вогні. Павуки почали боятися мене, маленької людини.
Вперед, мій “верблюде”! На північний схід. Туди, до альтанки, де бувають люди.
Я йшов на північний схід, тримаючи на аркані тварину. В коконі замість яєць — пачка аркушів щоденника.
За спиною в мене мішок з водонепроникного шовку, а в ньому — мотузки різної довжини. Звичайно, раніше я назвав би ці мотузки шовковинками гусениці. І багато ще різноманітних речей мого побуту було в мішку.
Актори мандрівних театрів — актори давно минулих часів — перед тим, як в’їхати в місто, де мала відбутись вистава, звичайно робили привал. Треба було так переодягтися, щоб вразити уяву, привернути увагу громадян і принадити їх на виставу. Найдивніші, найнесподіваніші речі видобували актори на привалі. Але й ці актори, які чимало бачили на своєму віку, широко порозплющували б очі від подиву, якби побачили всі ті речі, які я ніс у своєму мішку.
Дбайливо й обережно зберігав я в мішку дві пари крилець оси. Такі ж світлі, з легким жовтим відтінком крильця я прив’язав до плечей.
Нелегко було накинути аркан на павука і примусити його йти до того місця, де було сховано щоденник. Але я підстеріг павука, коли він пожирав здобич. З мотузки я зробив великий зашморг. Підкрався. Накинув. Затягнув обережно навколо головогруді павука. Тримаючи кінець довгої мотузки в руці, стежив, чекав, чи скоро він закінчить їсти. Дочекався. Спробував потягти його — не вийшло. І тоді я пішов на нього. Тріпотіли, гойдалися, шурхотіли в мене за спиною крила оси. Павук підвівся, блиснули намистинки отрути. Щосили впираючися ногами в землю, я міцно тримав кінець аркана. І все різкіше й дужче тріпотіли перед ним крила оси. Попустив поводок — павук кинувся навтіки. Та всюди поперед нього — крила оси. Павук принишк. Перебираючи руками туго натягнутий поводок, я наблизився до нього майже впритул, шурхотячи й хитаючи крилами. І павук підкорився. Я привів павука на те місце, де лежав щоденник. Тут я довго й терпляче ждав, не випускаючи з рук повідка, поки стомлений павук заспокоїться і засне. Швидко викинув з його кокона яйця і замінив їх восковою пакою-щоденником. Павук прокинувся і пішов. Не випускаючи з рук мотузки, я обережно повів його на північний схід. Проте павук відразу ж відчув, що з коконом, якого він несе, щось трапилося. Він зупинився. Заходився обплітати кокон (мій щоденник) новим павутинням, міцно прив’язувати його до тіла.