Вони стривожено проводжали хвилі в довгу дорогу і зникали за закрутами річки.
Знову в голові настирливо зазвучало: аеростати…
І мені почало здаватися, що десь, колись я бачив багато-багато аеростатів. Сріблясті, легкі, прив’язані довгими тросами, вони ледь-ледь погойдувались і рвались, тяглися, готувалися злетіти. Але де й коли я їх бачив? Не пам’ятаю. Я виліз на стовбур, аби влягтися на листку: тут спокійніше і безпечніше спати, ніж на землі. Якийсь час я перевертався з боку на бік: адже по всьому листку проходять жилки. Нарешті я вмостився, знайшов вигідне положення.
Поряд зі мною ярусами підіймалося зелене листя. На кожному листку — тисячі й тисячі своєрідних кватирок. Навстіж вони були відчинені вранці й увечері — свіже повітря провітрювало рослини. Але в спеку зачинялися. Звичайно, я розумів, що кватирки — отвори листка. Відчиняючи й зачиняючи їх, рослина регулює випаровування води.
Лежачи на листку, що ледь-ледь погойдувався, я в дрімоті дивився на примхливі обриси листя і думав: хоч би уві сні побачити аеростати.
Адже буває так, що людині сниться те, про що вона напружено думала. І вона прокидається радісна і схвильована: згадала, усе згадала.
Та ні, не слухається сон людини.
Наснилося мені зовсім інше. Я лежу на верхній полиці вагона поїзда, що кудись повільно йде. І раптом рвучка зупинка. Мало “ не гепнувся додолу. Падаю, руки мої хапаються, чіпляються за край полиці. Прокинувся.
Сонце уже високо стояло в небі. Я лежав на самісінькому краєчку листка. Листок, рухаючись за сонцем, повертався до нього всією поверхнею, і я все скочувався. Ось і маєш поїзд, що кудись повільно йде! Ось і маєш аеростати!
Від річки долинали гострі тонкі звуки. Комарі заводили свою музику. Оглянувся. Мене вразило: праворуч за листком ледь похитувалась якась велетенська тінь. Похитування тіні раптом посилилось. Гра світла й тіні! Мерехтіння було таке, що в мене зарябіло в очах. Величезний гамак, сплетений павуком-тенетником, був прив’язаний канатами до дерев. Вітру немає, а мерехтіння, гра світла й тіні не припиняється. Отже, павук сам розгойдує сітку. Так він робить в хвилину небезпеки або коли нападає на здобич: сітка стає невидимою, неначе тане, розпливається. Та гарячкова гра світла й тіні і різке мерехтіння поступово припинилися. Велетенська тінь від сітки спокійно лягла на землю.
Я спустився з листка і почав знову розглядати сітку. Ні здобичі павука, ні його ворога я не побачив. Лише виблискували проти сонця краплини клейкої рідини. Пригадав! Усе пригадав! Аеростат! Тієї миті, коли перекинувся мій пліт, саме тієї миті, там, у глибині вод, я побачив таку саму сітку з павутиння. Вона коливалась у воді і була схожа на аеростат. Усе зрозуміло: треба шукати мій потонулий мішок із щоденником там, де у воді висить така сама сітка, схожа на прив’язаний аеростат. Що більше я дивився на сітку павутиння, тим зрозуміліше ставало, чому слово “аеростат” настирливо звучало в моїй голові.
Треба пірнати. Знайду підводний аеростат— знайду коло нього й мішок із щоденником.
У тому, “великому”, житті я непогано плавав і знав, що в людей, які пірнають на велику глибину, буває кровотеча з носа, вух і рота. Я знав, що нирець може пробути у воді близько двох хвилин.
Важкий камінь у руці. Зовсім як у шукача перлів. Стрибок! Вода зімкнулася над моєю головою. Камінь потягнув глибоко на дно. У скронях гупає. Погано бачу. Запаморочення. Попереду промайнуло щось темне. Кинув камінь, виплив нагору. На піщаному березі насилу опритомнів. Серце прискорено билося. В голові паморочилось дедалі дужче. Шум у вухах не переставав.
Ледве доповз до якоїсь печери. Чия це нора? Чи не однаково — вона порожня. Сяк-так підкотив до печери велику каменюку, сяк-так закрив вхід. Притулившись у печері до стіни, я задрімав.
Настав новий день. А за ним — інші роздуми. Треба згадати й розгадати таємниці нирців. Які чудо-нирці були в давнину! Цар персів Ксеркс, який воював з греками, запропонував грекові-нирцю Сілліасу роздобути скарби із затонулого на великій глибині корабля. Сілліас дістав і приставив скарби царю. Та Ксеркс, побачивши чудову майстерність нирця, затримав його на кораблі, нікуди не відпускав. Але в той час, коли налетіла буря і знявся шторм, грек-нирець Сілліас стрибнув з корабля в море. Уплив.
Історія варта уваги, та вона зовсім не розкриває таємниці нирця грека Сілліаса.
Я почав думати про фізіологію нирця. Мабуть, процес пірнання пов’язаний не тільки із загальновідомим фактом, що в нирця під впливом тиску води відбувається процес вивільнення азоту в організмі. Кити й тюлені — ссавці — дихають легенями. Набравши в свої легені кисню, вони дуже довго залишаються під водою. Очевидно, щось допомагає їхньому організмові зв’язувати вивільнений азот. Може, якісь мікроби? От якби дослідити в лабораторії.
Ні, не час згадувати, шкодувати, викликати тіні минулих літ!
Треба вчитися пірнати!
Я неквапливо підійшов до берега, взяв свого каменя, глибоко вдихнув повітря і кинувся у воду. І тут мені здалося, ніби рука торкнулась якогось шланга. Я навіть відчув, що шланг відсунувся, зовсім наче живий. Я спускався на дно, а поряд тягнувся шланг, немов хтось з берега ловив рибу дивною живою волосінню. На дні я відразу ж загруз у мулі й відчув, що під ногою ворушиться щось живе. Інстинктивно, щоб не впасти, схопився за рухомий шланг, але він якось дивно скорочувався, йшов униз. Наче хтось там, на дні річки, тягнув його до себе. Я відчув, що тримаюсь за живий відросток істоти, яка закопалася в мул.
Здавалося, ніби “підводний” рибалка протягнув свою живу волосінь до поверхні води з дна річки.
Я доплив до берега. Уже лежачи біля входу в печеру і думаючи про те, що трапилося зі мною у воді, я здогадався, що шланг, за який я схопився — дихальна трубка личинки мухи-мулярки.
Личинка мухи живе на дні, закопуючись у мул, і виставляє назовні свій хвостовий відросток-дихальну трубку. Через цю трубку личинка дихає свіжим повітрям. А якщо підвищиться рівень води? Подовжиться й дихальна труба. І вона ж скоротиться, якщо рівень води знизиться.
Тепер я знаю, як ходити по дну і залишатися під водою не одну-дві хвилини, а значно довше. Тут несподівана підказка: дихати через трубку, як личинка мухи-мулярки. Я ходитиму по дну річки, тримаючи в роті трубку-соломинку, шукатиму мішок із щоденником, шукатиму там, де коливається у воді павутинна сітка, схожа на купол аеростата.
Ранок почався з того, що я сказав сам собі: “Мені потрібна соломинка”. Я ходив і шукав колосок жита. Іноді я зупинявся, заплющував очі, і мені ввижалося, що сюди, в Країну Трав, долинає довгий шелест колосся стиглого жита. Достиглий колос важкий, і пориви вітру рвучкі, та соломинка не ламається, лише хитається й гнеться. І не припиняється шелест колосся.
Пам’ятаю, до відкриття Всесвітньої виставки в Парижі було споруджено Ейфелеву башту. І тоді ж таки французький учений Фансе вказав на соломинку жита як на кращий приклад стрункої, міцної й вишуканої споруди. Він писав, що Ейфелева башта, порівняно з більшістю рослин, — незграбна й широка. Висота соломинки жита з триміліметровим діаметром біля основи дорівнює приблизно тисячі п’ятистам міліметрів. Ейфелева ж башта, щоб зрівнятися міцністю й висотою з соломинкою, повинна бути у вісімдесят три рази вища.
Все це спало мені на думку, коли я блукав і шукав соломинку. В лісі трав я побачив неймовірної довжини жовту трубу, що підіймалася в небо й була перев’язана в різних місцях величезними вузлами, здається — колосок жита! І тут я переконався: даремно шукав. Зовсім забув, що я в багато-багато разів менший, ніж ця соломинка.