Вітер зривав, перекочував каміння з місця на місце, крутив і відносив аркуші щоденника. Вони літали в повітрі, лягали на воду. Я метався берегом, а вітер носив їх над моєю головою, залітав з ними в гущавину трав. Шуміли, хиталися трави. Окремі сторінки танцювали, стрибали по землі, але жодної я не спіймав. Ось аркуш зачепився за коріння, що виднілося з землі, але вітер відігнав і його. Поніс. Витягнувши руки, я біг, спотикаючись, навздогін, але вітер зняв пилюку, закрутив, розсипав її та засліпив мене.

А коли я протер очі і роздивився, уже не видно було жодного аркуша. Лише вітер літав, змінюючи свої обриси й форми — літав, свистів і голосив.

Нічого, крім вітру і пилюки, на березі не залишилося.

Аркуш 48

Коли кілька днів тому, шукаючи ліків, я відповзав з берега річки в ліс трав, стояла тиха і ясна погода. Звичайно, я знав, що тут виникають шалені вітри й бурі, але, хворий і слабкий, хіба я міг тоді знайти в собі силу, щоб зібрати з-під каміння аркуші та заховати їх в печеру?

Я пішов з берега Великої Повільної річки. Пішов назавжди. Повернувся в будинок, де залишив папір, чорнило, щоб почати новий щоденник, писати його довгі роки. Тихими вечорами, під тріскотіння цикад, згадаю все, що було записано в загубленому щоденнику, все повторю, ще раз запишу. І знову — в далеку дорогу. Переправлюсь, неодмінно переправлюсь через річку, І передам людям новий щоденник.

Новий щоденник

На цих сорока восьми аркушах я вже змалював історію моєї останньої подорожі по суші й по воді та обставини, за яких мій щоденник пропав.

Цей новий щоденник починаю писати я, Сергій Думчев, замість щоденника, що його розвіяла буря на березі Великої Повільної річки. Тієї річки, яка багато-багато років тому була для мене тільки маленьким струмком.

На цих сторінках знову буде послідовно перелічено і пояснено все, що я бачив, спостерігав, відкрив у Країні Дрімучих Трав.

Згадую, як несподівано ущух вітер, що з такою несамовитістю розкидав аркуші щоденника. Так само раптово, як і почався. І відразу все навколо затихло. Вляглася курява. Заспокоїлись дерева-трави. Жодного звуку і шарудіння не було чути: мешканці трав, налякані вітром, ще довго не зважувалися подавати будь-які ознаки життя. Занепокоєна річка потекла ще обережніше й повільніше. Сонце почало світити м’яко і лагідно.

Та неспокійно було в мене на душі. Все втратити — гірко і боляче. Але знайти втрачене і знову втратити!… Що це? Втрата в квадраті?! Відчуття, переживання, біль, гіркоту аршином не виміряєш, цифрами не обчислиш. Все так сталося тому, що я — маленький: світ виріс у багато-багато разів. От і став я у багато разів слабкіший. Кричи, лайся, плач, — нема діла до мене ні гомінливим деревам-травам, ні Великій Повільній ріці, ні завжди німому сонцю.

Зараз, усе пригадуючи, бачу, який я був жалюгідний, коли біг за останнім аркушем і молив, благав вітер — хоч цей, хоч один аркуш донести до людей! Яке дурне, смішне прохання! Що з того, коли навіть вітер і донесе до людей якийсь аркуш? Адже люди, читаючи його, нічого не зрозуміють. І як вони його прочитають?

От не щастить… Паперу замало. Тільки-но почав писати новий щоденник, папір кінчається. Доведеться відкласти розпочату справу, побувати у паперових ос…

В країні дрімучих трав doc2fb_image_0300000A.png

Частина п’ята

ЛЮДИНА РЯТУЄ ЛЮДИНУ

НА БЕРЕЗІ РІЧКИ ЗАПІЗНІЛИХ ДОКОРІВ

Отже, Думчев почав новий щоденник і пішов по папір і чорнило.

Я скінчив читати ці записи Думчева, коли повечоріло, і тіні дерев-трав ставали дедалі довші.

“Що тепер робити?” — спитав я себе. Звичайно, треба передати Думчеву крупинку, яка повертає ріст. А чи не краще сховати її тут, в моєму домі-печері, під пеньком, а потім уже шукати Думчева? Все не так! Нащо ховати те, що треба віддати? Ні на мить не розлучуся з крупинкою, що повертає ріст! Загорнувши крупинку в мій плащ, я вирішив іти з клунком за плечима.

Думчев пише, що він вирушив по папір до паперових ос. Гніздо паперових ос зовсім поряд, за кілька кроків від пенька, біля якого я стою. Навіщо йти? Можна гукнути. Я глибоко вдихнув повітря, щоб гучніше крикнути, але в цю мить згадав, що мій крик загубиться в шумі трав, як писк комара. Я ж зменшився, і тому простір, який відокремлює мене од Думчева, незмірно виріс. Мені доведеться йти до гнізда паперових ос довго, дуже довго.

Я переніс записки Думчева в свою оселю-печеру і поклав на місце. Востаннє подивився при м’якому неживому світлі гнилючок на аркуші, списані рукою Думчева, і в думці сказав: “Людина!” Це слово звучало у мене в голові, коли я вийшов із печери. І все довкола стало не таке страшне: “Тут людина! Думчев!” І трави цієї країни начебто підслухали, як я вимовив подумки: “Людина”, і привітно, радісно відгукнулися. Я бачив, як травинки, довгі й уважні, приязно почали хитати верхівками.

Який потік почуттів викликали в мене записки Думчева! Тут і співчуття до Думчева, який здійснив таку небезпечну мандрівку, і радість від того, що тепер, діставши крупинку росту, Думчев повернеться до людей. І ще радість від того, що тепер я позбувся страху перед мешканцями цієї країни, того страху, який гнітив і принижував. Тепер я був спокійний. Поряд зі мною в травах — людина! Тепер я зможу дивитися на те, що діється в Країні Дрімучих Трав, як на повчальне, захоплююче видовище. І як добре, що таємницю мікрозаписок, які опинились у мене в Ченську, зараз розгаданої Виявляється, ось у чім річ: не за допомогою фотоапарата хтось зменшив текст, а писала їх маленька, тверда рука людини. І записки, що залетіли з букетом квітів до мене в номер готелю, і записки про лікування туберкульозу — все це аркушики із щоденника Думчева, розвіяні бурею.

Треба йти до гнізда паперових ос, до Думчева. А якщо ми розминемося? Він повернеться сюди з папером, а я… я шукатиму його десь там. Залишити тут записку? На чому писати? Лишитися чекати? Ні, яке жорстоке слово: “чекати”! Треба йти!

Я заглибився в трави. Сповнений радісних передчуттів і думок, я йшов наосліп і раптом помітив, що сонце заходить.

Здається, все було ясно і просто: йти до гнізда паперових ос. Але куди? На північ, на південь, на захід, на схід? Цього я не знав. Дивився на сонце, на трави-дерева. Хто порадить? І я пішов навмання, все далі й далі відходячи від пенька.

Я вдивлявся у далечінь, силкуючись щось побачити, розгледіти крізь хащі. Вслухався. Звідкись чувся шум води. Ліс трав рідшав. Нарешті вийшов на узлісся. Блиснула річка. Вона була зовсім неширока: протилежний берег було виразно видно. Звичайно, це не Велика Повільна річка, подумав я, а річка Запізнілих Докорів, про яку пише Думчев. Чомусь я вирішив, що гніздо паперових ос розташоване на протилежному боці річки. Треба шукати переправу: мабуть, Думчев десь побудував міст.

Поволі і обережно йшов я краєм високого і стрімкого берега. Місцями річка вирувала, шуміла, наче потік. Звідси я бачив протилежний низький берег, вкритий наносами глини, піску, ріні і валунів. Очевидно, навесні і під час злив річка розливається широко, далеко, могутньо.

Проте який тут дивовижний запах! Начебто я опинився на полі, де розкидано гній.

Річка зробила крутий поворот, і на березі враз виросла й покотилася на мене гора. Знову вони — чорні “лицарі”, скарабеї! Знову котять кулю з моєю крупинкою? Я не встиг відскочити. Куди подітися? Гора насувалася невблаганно. Я опинився на самісінькому краю берега. Міцний дух аміаку приголомшив мене. В голові запаморочилося.

З берега, з великої висоти я впав у шумливий потік. Мало не захлинувся. Прийшов до пам’яті і, тримаючи в руці плащ з крупинкою, поплив за течією. Якась дошка пропливла біля мене. Я вхопився і виліз на неї. Це була звичайна тріска, але для мене-рятівний величезний пліт. Пліт прибило до того берега, і я вибрався на суходіл. Які дивні сліди! Глибокі і чіткі. По вологій землі над річкою щойно пройшла людина. Отут, поряд, ще одна людина! Думчев!


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: