Аріадна, дочка крітського царя Мі носа, що покохала Тесея, дала йому, коли він спускався в лабіринт, клубок ниток і гострий меч. Кінець клубка залишався у неї в руках. І ця провідна нитка Аріадни вивела Тесея з лабіринта.

В чиєму ж лабіринті заплутався я? І який Мінотавр чекає на мене? Справді, хто прорив ці галереї?

Кріт! Ну, звісно, кріт!

Смішно! Не знайти виходу з кротячої нори!

Кріт риється під землею і живиться личинками та дощовими черв’яками. Але він іноді виходить і на поверхню землі. Цей вихід треба знайти.

Яка тиша! Яка темрява! Змучений, стомлений, я борюсь з дрімотою. І раптом чую:

— Людино, люди-но, відгукнися! Схоплююсь на ноги і кричу у відповідь:

— Я тут! Сюди! Сюди!..

Мовчання. Ні, це сон. Але я знову прислухаюся. Мовчання. Так, усе це мені причулося…

Тиша і темрява.

Може, зараз на землі поволі наступає ніч? І добрі люди співають веселих пісень…

Хропіння якоїсь тварини дедалі ближче й гучніше.

Я побіг одним з коридорів і відчув — долівка коридора почала підійматися. Війнуло струменем свіжого повітря.

Отже, вихід близько!

Блиснуло світло вогню. Вогонь пересувався, рухався.

Це Думчев! І мені здалося, ніби я бачу білу людську руку, яка стискає смолоскип. Я мчу коридором вгору на вогонь, а позаду чути страшне хропіння крота.

Раптом смолоскип пропав, зник.

Я простягнув руку — натрапив на стіну. Підніс руку — вона опинилася в якійсь виїмці у покрівлі галереї. Я намацав виступ, став на нього і почав щосили розширювати прохід у стелі. Тварина хропе вже десь поруч.

Я підтягнувся обома руками та виліз із лабіринта на поверхню землі.

На землю спала ніч. Вогонь смолоскипа наближався до мене.

ВОГНИКИ, ВОГНИКИ…

— Думчев! Думчев!..

Раптом у різних місцях спалахнули десятки вогників.

Я спантеличений. Що це: зла гра? Вогники, вогники оточують мене, вони гаснуть, тануть, зникають і знову горять. Близько — далеко, далеко — близько…

Я кружляю, метушусь і все дарма.

Та це ж гнилючки і світні жучки! Але де ж між ними смолоскип Думчева? Мабуть, він тримає в руці гнилючку — от вона й світиться. Я зупиняюсь. Чекаю. Нехай Думчев іде до мене сам.

Справді, якийсь вогонь спокійно і по-діловому наближався.

І я почув:

— Лю-ди-но, людино, відгукнися! Людино, відгукнись!

— Думчев! — кричу я. — Думчев! Вогонь стає дедалі ближчий, голос дедалі чутніший:

— Людино, я йду до тебе!

Раптом усе навколо мене почало змінюватись, а голос почав віддалятись. Чому від мене все тікає? 1 вогник, і кущі, і деревам— все пливе повз мене.

У мінливому, примарному світлі місяця та мерехтливих вогників я побачив, що великий дощовий черв’як тягне листок, на який я випадково став.

Треба негайно зійти з листка. Але поки я це обмірковував, черв’як підтяг листок до глибокої ямки. Ще мить — і я покочуся вниз. Я схопився руками за краї ями і підібгав ноги; черв’як потяг листок униз, а я залишився на поверхні і зітхнув з полегшенням.

Навколо було тихо.

Я не зважувався зійти з місця і ніби на’ варті застиг біля нори.

А з лісу трав мені знову світили вогники, гасли, загорялися. Десь між ними — смолоскип людини. Він світив для мене, але я не знав, як його відрізнити від інших.

Час спливав, ніхто не приходив. Повіяло свіжістю. Легкий холодок пройняв мене. Трохи змерз. Біля вогню світляка не зігрієшся, але все ж таки я попрямував у гущавину трав і вибрав місце, де було більше цих лампочок: зелених, блакитних, синіх, жовтих, червоних… Здавалося, кожен світляк затулив від мене вогник яким-небудь кольоровим склом. До різних кольорових вогників — до хвиль світла різної довжини — простягав я свої замерзлі руки. Кожен ліхтарик горів спочатку яскраво, рівно, потім світло його зменшувалося, гасло. Я переходив від ліхтарика до ліхтарика з простягненими руками: “Подайте, світляки, трошки тепла змореному мандрівникові Країни Дрімучих Трав!” Дарма. Частка тепла, яку ви виділяєте, мізерна. Всю свою енергію ви витрачаєте на світло. Біля вас я скидаюсь на того жалюгідного діккенсівського клерка, який одного пронизливо холодного вечора зігрівав свої руки біля одинокої свічки в конторі скнари Спруджа. “До побачення, любі мої світляки, блакитні, зелені, сині, червоні, до побачення! Бережіть свій світловий пігмент — ламперин, нехай реакція окислення і далі створює гарні і холодні світлові ефекти. До побачення!”.

Я повернуся до ями, куди поповз дощовий черв’як, притулюся до насипу і трохи подрімаю. Можливо, трапиться так, що мене там знайде Думчев.

“До побачення, світляки!”

ЗУСТРІЧ

Настав ранок. Знову ранок у Країні Дрімучих Трав. Думчев не знайшов мене. Треба повернутися до його будинку, до старого, гнилого пенька. Можливо, що Думчев там.

Я почав продиратися крізь гущавину трав. Усе довкола літало, стрибало. Все співало, гомоніло, дзвеніло. Серед загального галасу я вловив знайоме однотонне гудіння: воно наростало, наближалося. Впевнені і спокійні звуки. Я відразу згадав про бджолу, яка ріже листя, про мегахілу, що в її гнізді я вчора побував і так смачно попоїв. Не завадило б і зараз поснідати…

Коли тварина спустилася на землю, я придивився і зрозумів, що це не мегахіла, а якась інша бджола. Звичайно, я знав, що є багато бджіл, які ведуть самітний спосіб життя.

Отже, мені дуже хотілося їсти. І я побачив на ніжках бджоли — в кошиках — та на її черевці золотавий солодкий пилок, який бджола зібрала з квітів. Пряний, гострий аромат лоскотав горло і ніс.

Виявилось, що гніздо бджоли було поряд, у землі, але я його спочатку не помітив, — воно було прикрите листям. Бджола полізла в землю. Земляна бджола!

Бджола вилізла на край гнізда, затулила його листком і полетіла. Я спробував стягти листок з гнізда, але, очевидно, охляв від голоду і від поганого сну. Листок важкий. Час спливає. Нарешті стягнув! Тепер треба стрибнути в гніздо. Але боюся — глибоко. Знайшов потрібної довжини жердину, приніс. Тільки почав по ній спускатися, чую — гудіння. Це вона, господиня гнізда, летить додому з новою порцією харчів. Не минути мені лиха.

Я дряпаюсь угору і, залишивши жердину, тікаю. Ні, треба дати спокій цій бджолі — надто швидко вона повертається з чергового рейсу. Мені не перехитрити її, не стане ні сил, ні терпіння.

Проте як дивно: все в Країні Дрімучих Трав таке несподіване, разюче, а почуття голоду незмінне, знайоме, звичне. І в цій неймовірній Країні Дрімучих Трав людина не може не їсти, не може не спати.

Треба швидше дістатися до будинку Думчева.

Лунке сюрчання приголомшило мене.

Що за дивовижний звір? Крила вузькі і зелені, задні ноги довші за передні. Коник. Він дедалі пронизливіше, дедалі веселіше співає-сюрчить. І раптом замовкає, прислухається: чи не співають гучніше за нього інші коники? І знову сюрчання.

Далі, далі від цього приголомшливого сюрчання й шуму! Один крок — і я вже в лісових хащах, серед дивних дерев. Коріння, жовтувато-біле, заглиблювалося в грунт, а яскраво-зелені стовбури то злітали стрілами в небо, то, нахилившись до землі, сходились, зближались своїм верховіттям і вузьким, довгим листям. Непрохідна стіна! Та й у лісових хащах чути, як дзвенить і сюрчить коник. Я оглянувся.

Там, зовсім поряд з коником, виростає, то зливаючись кольором з цими хащами, то вирізняючись на них, якась химерна довга істота.

Сонце сходило. І ця істота дивилася на сонце. Звір витягнувся і склав на грудях свої довгі “руки”. Чи не його називають в народі богомолом? Так, звичайно, це богомол!

Я замилувався ним. Як спокійно й велично він повертає свою голову з опуклими очима, ніби хоче уважно прислухатися до сюрчання коника!

Скидається на те, що коник набрид йому своїм сюрчанням. Богомол то виступає вперед, то знову зникає в хащах.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: