Чи здивувати хотів мене Думчев, чи показати те, що відкрив він у цій країні, чи, може, моя розгубленість призвела до всього? Не знаю!

Почалось ось із чого. Думчев раптом зник. Ми прямували до піщаного пасма горбів. Думчев круто повернув праворуч і зник.

Це сталося у густих заростях. Я зробив кілька кроків, розсуваючи кущі, і опинився на галявині. Тут я вирішив дочекатися Думчева. Та ледь ступив я на галявину, як на мене посунула якась дивна тварина з трьома хвостами…

Я відскочив, зупинився. Сумнівів немає — це черв’як. Але три хвости! Ось що мене здивувало.

— Сергію Сергійовичу! — гукнув я.

Відповіді не було.

Я ступив кілька кроків і знову здивувався. Що це? У повітрі коло мене кружляла якась тварина. Раптом вона сіла, заступивши мені дорогу. Я злякався. Потім зрозумів: метелик. Так, але метелик без голови!

Несподівано появився Думчев.

— Бачу, ви здивовані…

— Куди я попав?

— Ви на полі, де я роблю операції.

— Операції?

— Так, операції! І ви вже не будете думати, що медицині нічого запозичувати, вивчаючи фізіологію мешканців цієї країни. Ви здивовані? З мене досить.

— Нічого не розумію…

— Тут ви побачите результати моєї хірургії. Я перевірив і пересвідчився на дослідах, що окремі частини організму комахи ще живуть і тоді, коли інші частини загинули. Ось лялечки метеликів. Я зрізав їм голови, і все-таки кожна з лялечок закінчує свій розвиток і перетворюється на справжнього метелика, тільки вже без голови. І живе без голови. Але поживе вона недовго. А ти? — несподівано звернувся він до химерної бджоли, яка повзала по листку. — Морока мені з тобою: не хочеш тримати на своїх плечах чужу голову! Годі, покинь чистити вусики! Так і голову собі відірвеш… Із бджолою погано! — звернувся Думчев до мене. — Сама не дає чужій голові прирости до своїх плечей.

— Дивно!.. — розгублено мовив я.

— А що тут дивного? Ходімо — іще дещо покажу. До речі, чи знають наші фізіологи… — почав був Думчев.

— Дивіться, — вигукнув я, — ось знову повзе якась чудернацька тварина з трьома хвостами.

— Це не чудернацька тварина, а мій піддослідний черв’як! Я видалив частину тканини з кінця його тулуба і зробив невеличкий експеримент. Адже обрубаний хвіст у ящірки відростає знову. Ні, це вже не дивина. Я хочу сказати лікарям очних хвороб: “Колеги, чи задумувалися ви, чому сліпий черв’як реагує на світло ліхтаря? Зробіть з цього висновок. Слухайте! Досліди мої показали…”

Та я вже не слухав Думчева. Я раптом побачив щось зовсім невідоме і таке цікаве, що вигукнув:

— Хто вони, ці… красені?

До стеблин-дерев були прип’яті три варті уваги коники: сірий із зеленою головою, зелений із сірою головою і коник з головою цвіркуна.

— Допоміг їм усім помінятися головами, — сказав Думчев і оглянув пацієнтів— Операція вдалася. Голови прижились, — сказав він і відв’язав комах від дерева.

Коники стрибнули і зникли в заростях. На хвилину перед нами з’явився коник з головою цвіркуна.

— Я робив тут досліди, — вів далі Думчев, — і прийшов до висновку, що в організмі комахи заховані невідомі, не розгадані наукою сили. Досліджуєш, оперуєш тварину і бачиш, як починається в ній якийсь складний процес, починається нова форма існування. Один орган змінюється, другий перебудовується, а тварина… виживає. Адже в Країні Дрімучих Трав, у мешканців цієї країни — у комах — знову відновлюються втрачені ноги, крила, вусики-антени, очі. Мені здається, що ця разюча регенерація — відновлення втрачених органів — пов’язана з процесом линяння, з гормоном линяння. Я проводжу досліди над комахами в природному середовищі, де вони живуть, стрибають, літають, проходять усі стадії розвитку, живляться, розмножуються й помирають. У багато разів ці досліди ефективніші, ніж у лабораторії. Лише дослідивши фізіологію комах, я зміг з’ясувати, де розташовані формотворні центри, які знову відроджують втрачені органи.

Я знайшов тут і таких мешканців, у яких замість одного втраченого придатка виростає інший, і він уже виконує зовсім іншу функцію. Відомо, наприклад, що в паличника, який втратив вусик-антену, виростає часом… зайва нога. Якийсь центр, назву це умовно точкою організму, очевидно, формує, створює два придатки: і антену і ногу. І не завжди цей центр “розуміє”, що й до чого. Як це буде корисно, важливо для людей! Як багато підкаже фізіологам, лікарям!..

Думчев зупинився коло самотнього дерева. Верхівка його була зламана, але не відірвалась, а торкалася землі, утворюючи арку. Думчев, стоячи біля цієї арки, дивився в далечінь.

— Слухайте, ви, мешканці Країни Дрімучих Трав! Мільйони років ви берегли, ховали від людини свої таємниці. Я їх розгадав. Я передам ці таємниці людині!

Навколо нас, скільки сягало око, лежала зелена країна — Країна Дрімучих Трав. Вона шуміла, гула, ні на мить не затихаючи. І слова Думчева розтанули, потонули в цьому постійному, могутньому шумі й гулі.

Ми рушили вперед.

Гущавина трав почала знову рідшати, і невдовзі ми побачили жовте піщане пасмо горбів. Не тямлячи себе з радості, я вигукнув:

— Отут скарабеї вкатали мою крупинку в кулю і загнали її за горби! І вона там, неодмінно там, наша друга крупинка, яка повертає зріст! І ми обидва повернемося до людей!

З яким захватом я майже прокричав ці слова! Та Думчев, здавалося, не почув їх. Він мовчки дивися в гущавину синьо-зелених трав, а потім заговорив. І я пам’ятаю, добре пам’ятаю кожне його слово.

— Чи хочу я до людей? — запитав ніби сам себе Думчев. — До людей… — Він заплющив очі і тихо-тихо почав наспівувати: — “Буря мглою небо кроет…”

Але пісня в нього не виходила. Він пам’ятав не всі слова. І знову починав, і знову збивався:

— Бачите, — сказав Думчев з великим жалем, — улюблену пісню забув.

Смуток його був мені зрозумілий. Адже він дуже любив музику, багато грав…

І щоб відвернути його від сумних думок, я сказав:

— Ви згадаєте, відновите і заново напишете там, серед людей, загублений вами щоденник.

Але Думчев не слухав. Він замислився, потім тихо мовив:

— Увійти в будинок. Взяти з полиці томик віршів Пушкіна: “Моей души предел желанный…”

— Сергію Сергійовичу! — вигукнув я. — Тільки я вас побачив, мені відразу захотілося сказати: адже люди… Країна… Все змінилося!.. Весь час хотів сказати, збирався, але зволікав. І от зараз…

— Уже третя година дня, — різко перебив мене Думчев, підвівши голову і глянувши на квіти. — Ви дуже стомилися. Попереду важкий підйом. Відпочинемо. Треба підкріпитись. Ми сіли біля підніжжя горба. Думчев вийняв з дорожнього мішка шовкову серветку, дерев’яну тарілку, дерев’яні ложки, покриті лаком, і ступив убік:

— Сюди! Сюди! Ось мої запаси!

Я побачив великий глиняний глечик, вкопаний у землю. Думчев зняв кришку. Під нею була шовкова серветка, туго обв’язана мотузкою. В глечику був квітковий пилок, круто замішаний медом. Я, звичайно, розумів, що серветку виготовили шовкопряди. Їх багато в Країні Дрімучих Трав. А лак, яким було вкрито ложки, виготовили червеці. Але ніяк не міг я зрозуміти — хто ж виготовив цю глиняну посудину? І, тримаючи ложку в руці, не беручись до їжі, я згадував, що такі самі глечики падали з дерев.

— Я все поясню, їжте, — сказав Думчев. — Ці горщики виготовляє з глини оса-євмен. Змочуючи грудочки глини своєю слиною, вона вправно ліпить гніздо для майбутніх нащадків. Вона полює, потім паралізує павуків та гусениць і складає їх у горщики. На цей свіжий харч оса відкладає яйце і закупорює горщик землею. Так і висять ці глиняні глечики на кущах. З яйця виходить личинка оси, живиться заготовленою для неї свіжою їжею і розвивається. А коли прийде час і вона перетвориться на дорослу комаху, вилазить З свого глиняного гнізда і відлітає. Порожні горщики падають на землю.