Тут слід зауважити, що Поліна Олександрівна так ще й не дізналася, звідки прибув Сергій Сергійович. Вона не хотіла тривожити його розпитуваннями. А я так і не встиг і не знав, як їй розповісти про це.

Сергій Сергійович побачив, як висока білява дівчина зійшла з ганку і скомандувала:

— Струнко! До виносу прапора приготуйсь!

І, коли повз притихлих школярів, що швидко вишикувалися в лінійку і підкинули руки в салюті, під звуки двох фанфар і маленького барабана почали проносити прапор, червоний прапор з золотими літерами, на обличчі в Сергія Сергійовича був майже захват.

Він вдивлявся в очі дітей — сірі, блакитні, карі, чорні очі, такі променисті, жваві, блискучі. Ці очі гордо й суворо проводжали свій піонерський прапор.

Потім прапор встановили на машині і відразу все змішалося, загомоніло, засміялося. Діти, наздоганяючи і випереджаючи одне одного, хто як міг, з усіх боків лізли в машину. Шофер почав підсаджувати менших.

Але одна дівчинка, зовсім ще маленька, вигукнула:

— Я сама! Я сама!

Вона швидко, чіпко і спритно вилізла на колесо, перехилилася через борт — відлетіли набік дві кіски і синенька в складочку спідничка. Дівчинка стрибнула, сіла на лавочку поруч фанфаіриста і гордовито глянула на товаришів.

Тут уже Сергій Сергійович не витримав — він сам засміявся і помахав дітям рукою.

Шофер посигналив. Діти заспівали пісню. Машина зникла за рогом вулиці.

Потім Думчев пішов додому. Всю дорогу він мовчав. Цього разу навіть сам з собою не розмовляв, хоч був схвильований.

Мовчки він пройшов до лабораторії, замкнувся. Потім раптом спустився із своєї башточки і сказав Поліні Олександрівні:

— Я мушу признатися — головного, найголовнішого мені самому не зрозуміти…

Він був до краю збентежений, сів глибоко в крісло і задумався. І тут Поліна Олександрівна і сусідка Явдоха Василівна почали обережно розпитувати: чого ж він, власне, не розуміє?

— Я дивився, як зводиться будинок, як він швидко росте, а людей там майже і не бачив. Не здивувався. Побачив на вулицях замість кінних екіпажів та возів багато машин. Зрозумів. Але не здивувався. Ну от… Скажіть мені, звідки ці пісні? Звідки ця радість? І діти, і дорослі… І ранком, і ввечері. Інші люди!

— З чого ж тут дивуватися? Чого ж тут не розуміти, Сергію Сергійовичу? — сказала Явдоха Василівна, сплеснувши руками. — Чого ж тут дивуватися, Сергію Сергійовичу? — повторила вона і схопилася: — Ой, молоко на кухні збігло!

І тільки тепер Поліна Олександрівна дізналася, що Сергій Сергійович пробув, подібно до Робінзона, не зустрічаючи протягом цих довгих років жодної людини, в якійсь невідомій країні. Але в якій? Вона не зважувалася про це запитати.

О, як багато, багато доведеться йому взнати, перш ніж він зрозуміє нове життя!

Поліна Олександрівна почала з піонерів, яких він бачив цього дня, і перейшла до того, що відбулося протягом усіх минулих років.

Усмішка глибокої, зосередженої радості перетворила, осяяла обличчя Сергія Сергійовича. Поліна Олександрівна подивилася на нього і раптом упізнала, згадала цю усмішку. От саме з такою радісною усмішкою Сергій Сергійович колись, давним-давно, прийшов до неї І просив послухати написану ним п’єсу для скрипки. Перед тим як зіграти її, він сказав:

“Уявіть собі — широкий степовий шлях десь вдалині. Літній полудень. Спека. Все живе замовкло, заховалося, причаїлося. Така тиша в степу буває тоді, коли довго стоїть суха, жарка погода. Але ця тиша вся напружена. І ось звідкись здалеку чути грім, наближається гроза. І, передбачаючи грозу, долинають окремі голоси — про щось питають, щось вигукують. Удар дзвона. Тиша вибухла. Голоси зливаються в хор. Гроза розбурхалась не на жарт. Хор голосів вітає грозу, зливається з нею. Та ось гроза минула. Залишився урочистий хор. Вмився життєдайним дощем степ. Усе ожило. Хор поступово, поступово тане. Тільки близько, зовсім близько заливається радісною піснею степова пташка”.

І Поліна Олександрівна через багато-багато років знову побачила на обличчі Сергія Сергійовича ту саму посмішку, з якою він колись грав свою п’єсу для скрипки.

І все, про що розповідала Булай, Сергій Сергійович слухав так радісно, так гаряче, ніби він впізнавав у цьому дуже знайоме, близьке й рідне, що жило в його уяві, з чим зріднився він у своїх думках ще тоді, давним-давно. Лагіднішим і світлішим ставало його обличчя, і радісно шепотів він:

— Знаю! І все розумію… Знаю!

Стільки було переконаності в його вигуку: “Знаю!”, що Поліна Олександрівна подумала: “А чи не пожартував Сергій Сергійович, коли казав, що мешкав багато років у якійсь безлюдній країні?”

Схвильований, схопився він з крісла, де так довго сидів, слухаючи Булай, і вигукнув:

— Тепер розумію! Там, у Країні Дрімучих Трав… де я жив багато років… чи не про це там хотів мені розповісти мій Друг, з яким я повернувся сюди? А я!.. Я не слухав його, не розумів, образив там, у Країні Дрімучих Трав!

Поліна Олександрівна сплеснула руками:

— Яка країна?

Але Думчев не дочув.

— Біжу в готель! Вибачитись і сказати два слова.

Отже, ми розминулись.

Я йшов у цей час із бібліотеки до готелю: треба взяти чемодан — і на вокзал!

“Не забути б перекласти речі в чемодані. Рукопис… Обидва примірники… на самий спід”, — подумав я, вже підходячи до готелю.

Дощ припустив. З моря насувався туман.

Готель. Ключа у шафці на звичайному місці не було. Він стирчав у дверях. Я відчинив двері до свого номера і завмер.

Яскраво горіла лампа. Було тихо. Та де ж рукопис Думчева?

На столі його не було.

Він зник.

— Товаришко чергова Хто був у моєму номері?

Мовчання у відповідь. Дівчина й далі читала.

Я підійшов, поклав руку на книжку І прикрив сторінку.

— Ох, це ви!.. — нарешті підвела на мене очі чергова. — Якби ви знали, який це чудовий роман!

— То хто ж був у моєму номері?

— Хто був!.. Я дала ключ від сьомого номера тому громадянинові з Москви… Він увесь час від’їжджав, від’їжджав, але так і не поїхав. Потім знову сказав: “Я їду” — І знову повернувся.

— Ви кажете про мене! Я ходив до бібліотеки. Ключ здав вам. Допіру повернувся, а ключ у дверях стирчить. Кому ви давали ключ? Хто вам його не повернув?

— Ой, виходить, то були не ви?.. “Герцогиня підвела свої дивні голубі очі: “Віконт! У звуках ваших фатальних слів…”

— То ви не знаєте, хто був у моєму номері?

— Пробачте!.. Згадала!.. Якийсь поважний чоловік приходив до вас… От я й дала йому ключ. Що ж, йому у коридорі чекати? Чемний такий! Нічого поганого від таких не буває.

Я махнув рукою, повернувся в номер і тільки тут помітив записку на столі:

“Мій друже! Чи знаєте Ви, з якою радістю я йшов, майже біг до Вас! Яке світле свято було в мене на душі! І ще: я хотів додати аркуш-другий до мого конспекту. Але панночка, яка чергує в готелі, видалася мені трохи неуважливою особою, і я не наважився залишити їй свої аркуші.

В номері Вашому на столі побачив свій рукопис, почав підкладати нові аркуші і тут прочитав Ваші помітки на полях. На якусь мить впав у розпач. Але опам’ятався. В конспекті моєму нема помилок! Чимало таємниць розгадав я і чимало відкриттів зробив у Країні Дрімучих Трав. Але з них я вибрав ті, які дорожчі і ближчі моєму серцю і найважливіші для науки.

Ах, мій молодий друже! Ви, Ваше покоління, — чи знаєте Ви, які важкі, які нестерпні були часи тоді, коли я був молодий? Яким самотнім я себе почував!

А потім на довгі роки Країна Дрімучих Трав…

Жити мені залишилось недовго. Я старий.

Зараз мені дуже тяжко. Я хочу залишитися сам.

Трохи побуду на самоті. Самотність поверне мені душевну рівновагу. Отже, ми не скоро побачимось. Та й Вам час від’їздити… Прощавайте!

А я ж Вас полюбив.