- Фосфорне свiтiння? - спитала Муза.

- В тому-то й штука, що нi. Природа його електромагнiтна. Ще не з'ясоване тiльки джерело. Можна припустити, що в цьому процесi бере участь чимало чинникiв, зокрема бiосфера i динамiка хiмiчних процесiв у самiй рослинi. А взагалi, нерозшифрованих iєроглiфiв Природи - сила-силенна...

- Увага! - почулося з гучномовця. - Керiвникам груп i перекладачам термiново зiбратися в тенiсному залi! Повторюю...

- Таємниць багато, - обiзвалася Муза, коли динамiк умовк. - Але ж, як сказано, людина має пiдкорити Природу.

Микитюк помовчав, збираючись з думками.

- Пiдкорити... Як на мене, то мусимо жити в злагодi з нею. Спробували он в Амазонiї випалювати джунглi, порушили тонку рiвноваiу ї тiльки наробили шкоди. Нi, треба шанувати закони Природи. Муза осмiхнулася:

- Який ви законник! Але ж згодьтесь, що в Природi не все досконало i корективи просто необхiднi.

- Хто знає... Це вже фiлософiя, не мiй фах.

Дiвчина не вiдступала.

- Гаразд, ось вам фiзiологiя. Бiль. Людина страждає, мучиться. А для чого?

-Поставити питання легше, нiж вiдповiсти. Бiль... Все це дуже складно. Нейрофiзiологiчна картина цього вiдчуття багато в чому загадкова. Як воно зароджується i передається в головний мозок, невiдомо. Але це - сигнал небезпеки, конче необхiдна iнформацiя. Одна професорка Сорбонни вважає, наприклад, що коли б не iснувало болю, його слiд було б винайти.

- Мабуть, у неї нiщо не болiло, в цiєї вченої, - сказала Муза. - Нехай i сигнал. Але навiщо сигналiзувати увесь час? Досить було б, скажiмо, хвилини. А то сам сигнал може замучити людину.

- Це явище, як помислити, не вкладається у схему зворотного зв'язку. Природа б'є на сполох доти, доки пожежа не буде погашена. Принцип гарантiї, чи що. Це не тiльки iнформацiя, а її наказ, вимога дiї.

- Ви, може, подумали, Ростиславе... не знаю, як вас по-батьковi...

- Не треба церемонiй. Менi тридцять, i я теж неодружений.

- Може, ви подумали, що я пiклуюсь про себе. Зовсiм нi. Мозолi - це, зрештою, дрiбниця. Але скiльки пiдлостi i жорстокостi робиться на свiтi через бiль! Як подумаєш, то аж страшно стає.

- На жаль, це так, Музо. Але Природа тут нi при чому.

- Та мабуть, - зiтхнула. - А все-таки... удосконалення не завадили б. От би перехитрити Природу!.. Та це загальна балачка. Ви не Докiнчили про свого "їжачка".

- Та була з ним пригода. Хлопцi несли гербарiй, а цього незнайомця я взяв сам. Тримав, як малу дитину, бiля грудей, i на тобi: щойно зiйшли на невисоку сiдловину, як над горою, може, з пiвкiлометра вiд нас, з'явилася велика свiтляна куля. "Лiтаюча тарiлка!" - загукали хлопцi. Я крутнувся в той бiк, не втримав рiвноваги, упав i скотився вниз. Одразу ж все зникло. Хоча хлопцi казали, що бачили навiть люки чи iлюмiнатори, а я впевнений, що то якийсь свiтловий атмосферний ефект, сам по собi дуже рiдкiсний i цiкавий.

- Що ж було далi?

- Та що, горщечок розбився на друзки, грунт розсипався, колючка десь зникла. При цьому я забився колiном, воно напухло i болiло страшенно, та я повзав, шукаючи рослинку, i ненароком уколовся об неї саме тим болючим мiсцем. Ну, думаю, щастить - сiм голочок уп'ялося!

- Так часто буває. - Муза спiвчутливо хитнула головою. - По собi знаю.

- Еге, менi кольнуло, але буквально через кiлька секунд колiно перестало болiти, пухлина почала спадати, я пiдвiвся i пiшов, навiть не накульгуючи. Отак випадково ми п дiзналися про лiкувальнi властивостi "їжачка". А тепер ось його укол допомiг вивести iз шоку i нашу туристку.

- Щось надзвичайне. Хоча б показали цю дивовижу!

Микитюк не любив допускати стороннiх очей i рук до своїх експонатiв, а тут одразу i з радiстю погодився.

- Ходiмо!

Iз смiхом i жартами перейшли хитку корму. На боковiй, заскленiй частинi палуби вхопилася за його лiкоть, щоб не впасти. Зупинилися, враженi величним видовищем. Червоний, нiби набухлий кров'ю, диск Сонця то рiзко пiднiмався вгору, тягнучи за собою стiну розбурханого моря, то падав униз, i хвилi з шумом вiдступали, даючи йому мiсце.

- Розгулявся шторм... - з острахом i захопленням сказала Муза. - Аж Сонце пiдкидав.

- I ловить, наче золоту рибу. А якщо без поезiї, то в такий спосiб свiтовий океан дихав, насичується повiтрям.

- Без поезiї життя не цiкаве, - зауважила Муза. - Пам'ятаєте, у Тичини: "Всесвiт наш - це дивна казка..."

Отак вони й стояли, зрiдка перемовляючись, слухаючи шум наростаючого шторму, аж доки Сонце пiрнуло у хвилi i бiльше не показувалось. Сумовита задума охопила дiвчину, їй знову здалося, що вона вже колись спостерiгала подiбну картину, переживала схожий душевний стан.

А Ростислава осявала радiсть: нарештi зустрiв дiвчину, яка iмпонує йому i, здається, зацiкавилась "ним. Правду кажучи, вiн запримiтив її ще на початку цього круїзу, тiльки не наважувався зазнайомитись. Спасибi, допомiг товариш Випадок. Та, мабуть, до цього йшлося, обоє жили передчуттям майбутньої зустрiчi, i ось лiнiї їхнього життя нарештi перетнулися на цьому кораблi. Ростислав i ранiше не нарiкав на долю, а зараз душа йому повнилась музикою, i це було так незвично, що вiн аж розгубився. Червонiв, не знав, де подiти свої руки.

- Сонце зайшло. Ходiмо?

Дiвчина здригнулась, мовби з несподiванки, але одразу опанувала себе.

- Ми йдемо, йдемо та нiяк не дiйдемо, - усмiхнулась.

Микитюк вiдчинив масивнi дверi, тримав їх, доки дiвчина не переступила високий порiг, а тодi причинив, долаючи натиск вiтру, i повiв її сходами вниз - у тепло i свiтло довгою коридору. В їхню каюту шум шторму майже не долинав. "Хлопцi вже, певно, в барi, - подумав, - це якраз добре, а то почнуть кпинити..." Увiмкнув свiтло - ой, леле! - все, що було на столику, тепер валялось на пiдлозi, килимок притрушений iндiйською кавою, а банка, певно, закотилась пiд лiжко.

Муза скинула плаща i почала прибирати.

- Шкода кави. Це ви її п'єте, Ростиславе?

- Так. Але нiчого, маю ще про запас.

Йому було приємно спостерiгати за рухами дiвчини, хоч i незграбними,як вона простягала руку, як пiдводилась i потiм, балансуючи, присiдала навпочiпки. Iз столика знову падало, довелося все класти на лiжко.

- То де ж ваш таємничий "їжачок"? - Муза сiла на стiлець i одразу проїхалась на ньому до коридорчика. - Атракцiон!

Вiн пiдняв її разом iз стiльцем i вiднiс до столика.

- Тримайтесь, Музо, а то ще наб'єте гулю. А "їжачок" подорожує в чемоданi, зараз дiстану.

Висунув з-пiд лiжка великий шкiряний чемодан, охоплений двома ременями, вiдiмкнув i вийняв маленьку картонну коробочку.

- Ось де вiн! - весело вигукнув, сiдаючи на лiжко. - Нате, знайомтесь, - дав їй коробочку. - Та тiльки обережно, не вколiться.

Муза тендiтними пальцями зняла кришку, але, крiм вати, нiчого не побачила. Ростислав допомiг видобути колючку з вати. Справдi, нiчого особливого. Вiд коротюсiнького стовбурця в усi боки стирчать кривулястi шпички вишневого кольору. Помацала - мiцнющi, як сталевi.

- А знаєте, здається, вiдчуваю струм. Слабенький, ледь-ледь, але є.

- У вас дуже чутливi пальцi, Музо.

- Недаремно ж я пiанiстка, - сказала, не повертаючи голови. Невiдривно дивилася на чудернацьку рослину.

- Але я не берусь твердити, що струм iде зi шпичакiв, - не то серйозно, не то жартома заперечив учений. - Може, навпаки - iз ваших пальцiв.

- Таке скажете, наче я електростанцiя. - В голосi її вчувалися смiшинки.

- Не смiйтесь, кожен має електромагнiтне поле. А у вас воно особливо сильне.

- Комплiмент? Дякую.

В їхню розмову раптом втрутився динамiк:

- Увага! Товариша Микитюка просять зайти в медчастину. Повторюю...

- От невчасно... - зiтхнув Ростислав. - Ну от що, посидьте, я миттю. Це ж поруч. Добре?

- А як прийдуть твої... вашi?..

- Та їх не буде до пiзньої ночi! Доки бар не зачиниться.

Микитюк подався, хряпнувши дверима. Муза пiдвелася поглянути в iлюмiнатор, та її так хитнуло, що аж скривилась вiд болю. "Проклятущий мозоль", - подумала сердито i всiлася на лiжко, почала знiмати панчоху...