— Як то якого ключа? Ключа од відділу, який я вам дав півгодини тому, щоб ви туди зайшли!

— Чи ви не збожеволіли? — похитав головою Прокопій. — Якщо я півгодини тому був на заводі, то як би я опинився вже тут? Чи в мене крила за плечима?

— Не жартуйте, товаришу Сапарев! — підвищив голос колишній старшина.

— Відчепіться від мене, а то я викличу до вас «швидку допомогу»! — скипів Прокопій. — Ви з глузду з'їхали!

Бай Стамо відступив на крок і глянув на всіх очима, сповненими переляку й болю.

В цей час Алекса вже не було в кімнаті. На його місці сидів Авакум.

Зустрівши погляд першого заступника директора, бай Стамо кашлянув і промовив:

— Товаришу директор, скажіть йому, нехай віддасть ключ! Нащо такі жарти?

— Зачекайте-но! — відповів перший заступник директора. — Чому ви не відібрали в нього ключа вчасно, ще на заводі, а приїхали за ним аж сюди?

— Тому, товаришу директор, що коли я повернувся, його вже не було, він пішов.

— А ви куди ходили? Чому лишили його самого?

— Бо він нені сказав: «Мені треба тут щось подивитися. Я побуду хвилин двадцять, а ви тим часом сходіть у буфет, візьміть каву та два бутерброди й принесіть мені. А я замкнуся зсередини!». Коли я все те приніс, його вже не було!

— А ключ?

— Ключа не було ні всередині, ні у дверях. Він узяв його з собою!

— Ну що ти вигадуєш, негіднику! — стиснув кулаки Прокопій і погрозливо посунув на бая Стамо. — Глянь мені в вічі!

— Дивлюся!

— Я підходив до тебе півгодини тому?

— Так.

— Ти певен?

— Можу поклястися батьком і матір'ю!

— Брехун! — крикнув Прокопій. Він замахнувся, і в «закутку» пролунав ляпас, так наче хруснула суха дошка.

Колишній старшина навіть не зворухнувся, тільки дивився, вирячивши очі. Так він простояв секунд п'ятнадцять, а потім тяжко, впав на підлогу, наче підрубане дерево. Голова його вдарилася об стіл, чарки підскочили, але перекинулася тільки Спиридонова. Жовта рідина потекла по столу, й кілька краплин упало на обличчя колишнього старшини.

В цю мить у дверях наче на замовлення з'явилося кілька міліціонерів па чолі з лейтенантом. Вони ніби очікували десь поблизу, поки вибухне сварка між Прокопієм і вахтером, аби втрутитися в найкритичніший момент, і все ж трохи запізнилися. За спинами міліціонерів височіла довга постать Алекса. Авакум, перезирнувшися з ним, злегка всміхнувся самими очима, й Алекс у відповідь ледь помітно кивнув головою.

Коли бая Стамо повезли в окружну лікарню, що стояла за корчемним садом, лейтенант запитав Прокопія:

— Що таке сталося між вами?

— Він його вдарив! — квапливо відказав Спиридон Хафезов, хоч лейтенант питав не його, а Прокопія. — Дав йому ляпаса. — Хафезов кинув на колегу такий страшний палаючий погляд, що той знітився, втупив очі в землю і похилив голову.

— Справді, інженер Сапарев ударив вахтера, — поважно озвався перший заступник директора. — Але я запевняю, що від такого удару не впала б і дитина, не те що великий і міцний чоловік, як наш вахтер. Йому, напевно, стало погано від хвилювання.

— Це скажуть лікарі, — відповів лейтенант.

— Шкодую, що так сталося. — Прокопій глянув на першого заступника директора й похмуро помовчав. — Але погодьтеся, я не міг вчинити інакше. Він робив з мене дурня!

— Вибачте, — посміхнувся з того боку столу Димо Карадимов, — але часом і мені спадає на думку, що ви в своєму довгому плащі, зі старомодним парасолем часів першої світової війни маєте трохи дивний вигляд.

— Так, так, — озвався Спиридон Хафезов, до якого знову повернулася його хоробрість.

— Ви матимете доволі часу для розповідей і пояснень, — виструнчився лейтенант. — Усіх присутніх тут, за винятком товариша першого заступника директора, прошу зайти з управління для складення відповідного протоколу!

— Але я вже дав своє пояснення, — на обличчі Хафезова відбився відчай. — Навіщо гаяти час?

— Не турбуйтеся, товаришу Хафезов! — махнув рукою перший заступник директора. — Я повідомлю вашу дружину про випадок, і вона не буде тривожитися.

— От халепа! — зітхнув Хафезов. — Це все через вас. — Він глянув на Прокопія з відвертою ненавистю.

— Отаке, товаришу Хафезов, ваше самопочуття, коли ваша невинність, сказати б, hors concours[1]? — єхидно запитав його Прокопій.

В управлінні міліції відразу звільнили Алекса, оскільки він не був присутній при «випадку». Авакума теж звільнили, взявши від нього кілька рядків пояснення. В приймальні слідчого залишилося троє інженерів конструкторського відділу — Сапарев, Хафезов і Карадимов. У суміжній кімнаті слідчого чекало ще двоє: вахтер центрального заводського входу й вахтер конструкторського цеху.

Капітан Петров (Алекс) і Авакум не пішли геть, а іншим ходом, із сусідньої вулиці, піднялися на третій поверх, де була кімната, обладнана телевізійною апаратурою. Там застали слідчого з міліції майора Івана Іванова та «економіста» полковника Светломира Горанова. Горанов був молодший від Авакума лише на три-чотири роки, але вважав себе за представника нового покоління. Одягався з претензією на оригінальність, завжди мав підкреслено діловий вираз обличчя, а голубувато-сірі очі дивилися самовпевнено і навіть трохи зверхньо. Коли Авакум і капітан Петров увійшли до кімнати, Светломир офіційно кивнув Петрову («дозволяю бути присутнім»), а Авакумові подав руку.

— Вітаю, маєте доброго помічника! — показав він головою в бік Петрова. — Я помітив, як ви подали йому знак вийти, але не думав, що він так швидко виконає ваше завдання!

— Завдання? — перепитав Авакум.

— Ви ж доручили йому викликати міліцію, так?

— О, я доручив йому ще три речі! — всміхнувся Авакум. — По-перше… зрештою, доповідайте, капітане Петров, бо я можу переплутати, що було першим, а що другим!

Доки вони розмовляли, слідчий налив у чашки кави, яка щойно закипіла на маленькій плитці, й жестом запросив їх пригощатися.

— Перше, — почав капітан Петров, — ви наказали негайно поставити варту біля дверей конструкторського відділу. Друге — відразу ж викликати групу дактилоскопістів, щоб зняти сліди на підлозі й біля сейфа відділу. Третє — приставити до міліції двох вахтерів — від головного входу і від входу до конструкторського відділу. І четверте — якнайшвидше відрядити до «П'яних вишень» лейтенанта з групою міліціонерів. Я пообіцяв, що чекатиму лейтенанта біля садової хвіртки, звідки можна дістатися просто з «закуток».

— Все цілком зрозуміло! — махнув рукою полковник Горанов. — Ви передавали свої розпорядження радіотелефоном, зв'язаним з оперативним штабом нашої групи, яка перебуває тут, у приміщенні міліції… Гм, де, між іншим, перебуває штаб і моєї групи. Коротко кажучи, — звернувся він до Авакума, — ви зі своїм помічником зробили те, що і я зробив сам, маючи з собою портативний комп'ютер. Жовта кнопка мого комп'ютера вмикає спеціальний звуковий пристрій, що подає сигнал, подібний до трьох телеграфних тире. Цей сигнал означає «грабунок», і бригада, отримавши його, вживає оперативних заходів, таких, як при справжньому грабунку, їх перелічив капітан Петров: виклик дактилоскопістів, встановлення варти і таке інше. Звичайно, бригада знає, що той сигнал «грабунок» стосується конструкторського відділу ЗСС. Отже, все, що ви зробили сьогодні увечері, я міг би зробити сам, натиснувши жовту кнопку.

— О, якби я знав, що ви це зробите, тобто готові натиснути на вашу чарівну жовту кнопку, я не ганяв би свого помічника, слово честі! — всміхнувся Авакум. — Надворі такий жахливий дощ! — Він прислухався. — О, ще й досі!

— Але ж я не мав при собі комп'ютера! — почервонів Горанов.

— Шкода! — зітхнув Авакум.

— І потім… через говіркого співрозмовника я не мав змоги уважно стежити за всім, що відбувається навколо.

— Ну так, звичайно! — здвигнув плечима Авакум.

— У мене тільки одне запитання, — промовив Горанов. — Звідки ви знали, що між тими двома людьми спалахне сварка і що потрібне буде втручання міліції? А якби між ними нічого не сталося, як би ви пояснили появу міліції з лейтенантом?