Він запалив цигарку, відкинув сірника і знову повернув лице до жінки. Він ніби хотів сказати розхвильованому чоловіку: «Адже бачиш, що заважаєш мені, чому б тобі не піти до біса!»

Вилю Власев винувато всміхнувся, навіть забувши попрощатися з смуглявою жінкою, що була така уважна й привітна до нього. Він досі відчував дотик її холодних пальців до своєї вологої долоні.

«Ат, хай буде, що буде!» подумав він і вирішив зайти в купе. В ньому ще жевріла надія: от він сяде, повернеться спиною до вікна і, коли вже всі зайдуть у вагон, виявиться, що цей негідник Андрій теж тут.

Як тільки Власев взявся за ручку дверей, до нього підбігла збентежена Олена Рашеєва, лаборантка бригади.

— Товаришу Власев! — задихавшись, зупинила вона його. — Нема товариша Андрєєва!

— А, доброго ранку! — в'їдливо посміхнувся Вилю Власев. — Ти дійсно відкрила Америку.

Дівчина дивилась на нього із змішаним почуттям тривоги й суму.

Це була маленька тендітна дівчина з приємним обличчям, осяяним лагідними блакитними очима. В своєму темно-синьому ситцьовому платті з білим комірцем вона була схожа на гімназистку, що готується до екзаменів на атестат зрілості.

— Що з ним трапилося? — прошепотіла вона, і її очі з страхом і допитливістю зупинились на сердитому обличчі хіміка. — Що ж з ним трапилось? — ще тихше повторила вона, і дві глибокі зморшки лягли біля її тонких губ.

— Хай тільки покажеться мені на очі, я занесу його в список найбільш недисциплінованих! — погрозливо промовив Власев і піднявся у вагон.

Він повернувся спиною до вікна, дістав блокнот, відкрив сторінку на букву «А» і почав чекати. Серце в нього посилено билося. Ось зараз поїзд рушить, і він додасть до характеристики останній запис: «несерйозна людина».

Він чув, як кондуктори запрошували пасажирів займати свої місця, і в коридорі зчинився галас. Марко Маринов, чоловік уже літній, але з усе ще по-дитячому рожевим обличчям, влетів у купе і зразу ж висунувся у вікно.

— Увечері неодмінно одягай светр! — долинав з-за вікна тоненький голосок його дружини. — Чи захопив ти пакетик з содою?

— Так, так! — кивнув Марко. — А ти поливай троянду тільки ввечері, тільки ввечері, чуєш?

— І на ніч не скидай светр! — вела своє жінка.

— Поливай квіти ввечері — це найкраще! — хвилювався Марко. — Або рано-вранці, поки ще не припікає сонце.

Прогудів паровоз.

— З богом, в добрий час! — прозвучав тонкий голосок.

Поїзд рушив. Вилю Власев тяжко зітхнув, підняв голову, щоб глянути на тих, хто сів біля нього. У цю мить мимо дверей купе пройшов Андрій Андрєєв.

Брови в нього були насуплені, він мав такий похмурий вигляд, ніби тільки що вийшов з кабінету зубного лікаря. Свій великий чемодан він тримав легко, ніби дитячу іграшку.

— Товариш Андрєєв! — зіскочила з верхньої полиці Рашеєва. — Ваше місце тут, з нами. Будь ласка!

Вона широко відчинила двері.

— А ми вже думали, що ви запізнитесь, — промовила дівчина.

Андрій ледве повернув голову, і Вилю Власев перехопив його погляд, холодний, каламутний від стриманої муки.

— Дякую, — відповів Андрій. — В сусідньому купе вільніше.

І відійшов. Марко Маринов засміявся:

— Смарагдовий герой! — Діставши з кишені піджака жовту грушу, надкусив і, голосно жуючи, додав: — Таким великим вченим усюди тісно й нудно. Навіщо кличеш його? Хай іде, куди хоче!

Щоки в лаборантки почервоніли, вона гнівно зиркнула на Марка:

— Він же наш товариш, — відповіла вона, і її губи затремтіли, як у дівчинки, що от-от розплачеться. — А ви ставитесь до нього… — Вона помовчала. — Ви ставитесь до нього, як до чужого.

— Прошу пробачення, — засміявся Марко Маринов, продовжуючи їсти грушу. — Більш не буду, обіцяю. — Але тут же обурився: — А ти чого втручаєшся в наші справи, перепілко? Я старший за нього років на двадцять і можу говорити те, що хочу. Він мені в сини годиться, і мій обов'язок навести його на розум. Хіба це я чужий йому, — ми ж разом терпіли всі злигодні, а не ти, що тільки вчора прийшла до нас?

— Вибачте! — сказала лаборантка, навіть не глянувши на нього, і замовкла.

Поїзд підходив до станції Подуєнська. Вилю Власев розкрив блокнот на букву «Р», вийняв ручку і доповнив характеристику лаборантки: «З усіх наших працівників Олена Рашеєва найбільш дисциплінована. Вона одна хвилювалась, коли 29.VI цей негідник Андрєєв мало не запізнився на поїзд. Це свідчить, що почуття дисципліни в неї дуже розвинуте».

В сусідньому купе сиділо тільки четверо: Павел Папазов, Ігнат Арсов, Зюмбюлев і Делчо Єнев. Зюмбюлев, як завзятий мисливець, одягнув свій мисливський костюм. Не вистачало тільки патронташа й зеленого капелюха з пером. Картограф був у своєму звичайному одязі — в яскраво-жовтій велюровій куртці і коричньових бархатних брюках.

Парторг і Ігнат Арсов сиділи, нахилившись один до одного, перешіптувались і курили. Зюмбюлев щось розповідав Делчо Єневу про свою мисливську собаку; він гарячився і весь час скуб куценьку, посивілу, клиноподібну борідку. А його співрозмовник думав про лаборантку Рашеєву, складав плани, як перетягти її у своє купе, щоб вона сіла біля нього, і час від часу вставляв свої улюблені слівця: «хто зна», «навряд», «сумніваюсь» — і від цього ще дужче розпалювалось пристрасне красномовство оповідача. У Делчо Єнева була звичка не слухати того, що йому кажуть, а думати про свої справи, раз у раз спокійним голосом повторюючи ці одноманітні репліки.

— Я ж тобі кажу, — запевняв його Зюмбюлев, — що мій Тотка якось приніс мені живу куріпку — спіймав її прямо в гнізді, коли та сиділа на яєчках. Я відпочиваю під кленом, набиваю люльку, аж гульк — Тотка біжить до мене, крутить хвостом, а в зубах у неї тріпоче куріпка. Слово честі! Жива куріпка!

— Хто зна! — хитнув головою картограф.

— Говорю тобі — чесне слово! Була жива.

— Навряд.

Зюмбюлев вступив у третю бригаду недавно, і тому ще не знав звичок Делчо.

— Ти глянь! Не вірить! Невіруючий Хома, та й годі. А навіщо мені брехати? Я так добре все пам'ятаю, ніби це було вчора. Був серпень, так жарко — справжнє пекло, кажу тобі! Я вже підстрелив з десяток куріпок і вже не треба було лазити по чагарниках.

— Хто зна!

— Не було потреби, кажу тобі. Я не такий ненажера. З мене досить і десятка куріпок.

— Сумніваюсь.

З досади, що йому не вірять, Зюмбюлев смикнув свою козлину борідку і нервово знизав плечима. В цей час чиїсь дужі руки відчинили двері. З'явився Андрій.

— Здається, тут є вільне місце, — промовив він.

Павел Папазов струсив попіл з цигарки і привітно посміхнувся.

— Хоч би й не було, ми б для тебе знайшли. Заходь, будь ласка!

Ігнат Арсов зразу скочив з свого місця, допоміг Андрію поставити чемодан у багажник, і благальним глухим тоном запропонував йому сісти біля вікна.

— Тут зручно, — сказав він. — А я не люблю сидіти біля вікна. Піду до товариша Власева. Треба обговорити деякі справи. Добраніч! — і вийшов з купе.

Андрій примостився напроти парторга, дістав цигарку і мовчки закурив.

— Дивлюсь на тебе і дивуюсь, — раптом пожвавішав Делчо Єнев. — Ти ж, здається, спортсмен, а куриш. Як же це так?

— Я давно вже не займаюсь спортом, — відповів Андрій. — Коли грав в «Академіку» — не курив.

— Буде непогано, якщо й тепер кинеш, — порадив Павел Папазов і багатозначно додав: — Тютюн інколи забиває памороки так само, як жадоба слави та сенсації.

— Може, й так! — прошепотів Делчо Єнев, але тут же поспішив погодитись. — Так, так, запаморочує голову, — сказав він і засміявся.

— Це стосується молодих людей, — з притиском промовив Папазов. — Особливо колишніх футболістів.

— Та годі тобі насміхатися! — втрутився Зюмбюлев. — У одних від тютюну, в других від вина, в третіх, — він вказав пальцем на Єнева, — від жінок; у кожного від чогось паморочиться голова. Всі ми однакові, — от що!

— Вибач, але я не піддаюсь жіночому впливу! — обурився Делчо Єнев.

— Та невже? — Зюмбюлев смикнув борідку. — А кому всміхався тільки що, перед ким крутив хвостом, як собака? Хіба я не бачив?