Минулого року вони досліджували південно-східний район. Тепер знову продовжать роботу — креслитимуть геодезичні ескізи, уточнюватимуть місця, куди пізніше прийдуть зондери.

А берил — можливий чи вигаданий берил — лежить на південному заході, у протилежній стороні. Як він тепер піде туди, як порушить «графік» Вилю Власева? Тепер, коли треба бути зразковим, дисциплінованим, щоб відвернути страшну кару, що нависла над ним?

Торік, коли почались осінні дощі, Андрій двічі ходив у південно-західному напрямі. Тоді він і натрапив на загадкові сліди берила. Але тоді Павел Папазов вважав його «натхненним фантазером», поблажливо посміювався з його розповідей, однак все ж старався захистити його від нападок суворого начальника і виправдував його відсутність у таборі… А зараз?

Як же йому вирватись, щоб піти на південний захід? Хто це дозволить йому, обманщику? Припустімо, він піде на риск і дійсно принесе берил. Хороші результати виправдають і найстрашніший риск, виправдають порушення службової дисципліни. Тоді його не каратимуть і не докорятимуть, а, навпаки, вибачатимуться перед ним — ось як буде! Але чи є певність, що та трав'янисто-зелена кам'яна жила — неодмінно берил? Так, мінерал, що заповнив щілину в граніті, має своєрідний м'який блиск, навколо нього поблискують кристали слюди, отже, є підстави і навіть досить надійні, припустити, що це справді берил.

Можна припустити… Адже і Пліній Старший пише, що в східній частині колишнього середземноморського басейну, десь в районі Чорного моря, були шахти по видобутку смарагду.

Він геолог і знає, що в найбільш правдоподібному теоретичному припущенні завжди є якась частка сумніву. В природі багато мінералів подібного кольору і відблиску. Гіпотезі, що ґрунтується тільки на зоровому сприйманні, хоч і підтвердженій точним зазначенням місцезнаходження і старими історичними документами, можна вірити, як каже Вилю Власев, на п'ятдесят процентів… І все ж його певність далеко перевершувала ці п'ятдесят процентів імовірності. Інстинкт чи надмірний оптимізм? А може, це нез'ясовне інтуїтивне пізнання істини, яке звуть передбаченням?

Таємна підміна ескіза посилила в душі Андрія певність, що це передбачення вірне. Однак, хоч би яким воно було сильним, все ж не можна було йти на необдуманий і останній риск. Він не належав до тих гравців, які відчайдушне бігають за м'ячем і сліпо прориваються до воріт противника. Він грав обдумано і добре зважував кожну свою дію на футбольному полі.

Спокійно проаналізувавши все, він прийшов до висновку, що йому все-таки необхідно вирушити на південний захід, не повідомивши про це парторга, не взявши дозволу у Вилю Власева. Що ж тоді буде? результати можуть бути хороші і погані, а в умовах, в яких він діятиме, поганих може бути два: він позбудеться партквитка або загине. Цим двом результатам із знаком мінус протистояло одне позитивне — берил…

Я міркую так: якби Андрій по своїй природі справді був позитивною людиною, розсудливою і врівноваженою, він би здався і хоча б тимчасово покінчив з своєю манією берила. Цифрам і богам поклоняються, адже ж так? А ви знаєте результати його розрахунків: два негативних проти одного позитивного. Два проти одного! Кожна розсудлива людина відмовилась би закласти навіть носову хустинку, коли все так ясно: два проти одного.

Але Андрій, як ви побачите далі, не відмовився від гри, рискнув навіть партквитком і своїм життям. Таку людину я не можу вважати серйозною, які б хороші почуття не викликала вона в мене. З моєї розповіді ви, напевно, помітили, що я поважаю тільки розсудливих, врівноважених людей. Може, тому, що сам я дуже розсудливий і врівноважений. На жаль, Андрій не був таким. Гравцем він був спокійним, — не заперечую. Та в житті (ви переконаєтесь у цьому) опинився в? полоні своєї, я б сказав, божевільної пристрасті. Я говорю «божевільної», бо об'єктом цієї пристрасті є каміння. Так, каміння, як це не дивно… Правда, і я під час прогулянок збираю гладенькі кольорові камінці; вони мені дуже до вподоби, інколи ховаю деякі з них в кишеню. У мене вдома є одна коробка з скляною кришкою; вона лежить на видному місці, на верхній поличці моєї етажерки, наповнена різними гарними камінцями. Прозорі, як краплини роси, червоні, наче обкипілі кров'ю, синюваті, як вечірні присмерки в полі… Я милуюсь ними, люблю їх, вони будять у мені спогади, часто дають розраду в смутні хвилини, навіваючи спокійні мрії… Але я не романтик, ви, очевидно, вже пересвідчились у цьому. Я ніколи не став би ризикувати життям заради неживої речі. Пристрасть до каменів (ви це, певно, знаєте) приводила не одну людину до загибелі…

Та повернімось до Андрія.

Він сів праворуч, неподалік від шосе, і розмірковував, куди завів його невідомий противник. В ньому боролися дві сили, кожна з них намагалась взяти гору, скерувати його поведінку. Пристрасть до каменів посилала під три чорти міщанську розсудливість, штовхала до негайних дій, вселяла віру в успіх цієї відчайдушної рискованої справи. Але розум не мовчав, — він хитро зайняв найвигіднішу позицію. Він не мав нічого проти каменів, але нагадував про різні неприємні речі, які зустрінуть Андрія, коли він уперто шукатиме їх.

«Все-таки я піду їх шукати, але розумно!» наполегливо вирішив Андрій, якому набридла ця гамлетівщина.

Він хотів був підвестись, але почув поблизу кроки — легкі, певно, не чоловічі.

— Ледве наздогнала тебе, — посміхнулась лаборантка, важко дихаючи. — Видно, що ти центральний нападаючий. Усе вперед і вперед! В мене серце мало не вискочить. Можна біля тебе сісти?

— Постій трохи, поки віддишешся, — порадив Андрій.

Він пригадав, як вночі, в найтяжчі для нього хвилини, тільки ця дівчина зважилась підійти до нього. Вона сказала йому співчутливі хороші слова; вони підбадьорили, вселили віру в перемогу. Звичайно, він вийшов би з скрутного становища і без цих слів, бо не був слабкодухим, але вчора ввечері він був іншим — почував себе більш нещасливим і вперше в житті — одиноким.

— Тепер уже можеш сісти, — сказав їй нарешті.

Дівчина вийняла з рюкзака ковбойку, розстелила і сіла.

— Треба йти по цій стежці, — показав він. — І все лісом, лісом… десять кілометрів звідси.

Рашеєва ще не бувала в цих місцях.

— Як тут гарно! — вигукнула вона. І додала, лукаво посміхнувшись: — Я постараюсь не відставати від тебе.

Але Андрій не слухав. Він не відводив погляду від вершини гори на заході, за якою ховалось сонце. Почувши, що він зітхнув, дівчина докірливо похитала головою:

— Знову ти піддаєшся сумним думкам! Ти схожий на героя сентиментального роману. А сентиментальні романи давно вийшли з моди, як мереживні комірці моєї тьоті. Таких комірців тепер ніхто не носить.

— Звичайно, — погодився Андрій ї відразу пожвавішав: — Знаєш, я герой детективного роману. Ти читала детективні романи? Ні? Жаль! Тоді ти мене не зрозумієш!

— Спробую, — відповіла вона.

— А будеш мені вірити?

— Якщо розповідатимеш про себе — так. Усьому повірю.

— Навіть якщо це буде схоже на казку з «Тисячі І одної ночі»?

— Повірю.

Юнак глянув їй у очі. Вони були ясні й чисті, наче сапфіри. Таким очам можна довіритись.

— І нікому ні слова не скажеш?

Дівчина глянула здивовано.

— А парторгові?

— Навіть йому. В усякому разі поки що не можна!

Така відповідь її збентежила. Що за таємниця?

Вона поклала на його руку свою.

— Невже ти зробив якийсь злочин?

Андрій посміхнувся.

— Хтось дійсно зробив злочин, але цей «хтось» — не я. Він невидимий, бродить по світу в шапці-невидимці!

Він повинен був розказати комусь про цю дивну підміну ескіза. Випадок був таким неймовірним, таким фантастичним, що кожний міг розсміятись йому в лице. «Що це ти вигадуєш?» скажуть йому. А Павел Папазов може навіть образитись.

Тільки ця дівчина повірить йому, бо певна, що він не обманщик, що він не може брехати.

Вони пішли по звивистій стежці, пробираючись між чагарниками. Андрій розповів дівчині, як він накреслив свій геодезичний план і як сталася з ним «метаморфоза». Лаборантка мовчки напружено слухала його. «Невже й вона не вірить?» на мить засумнівався Андрій.