— Нічого зі мною не сталося, — промовив Андрій і, не сказавши більше ні слова, попрямував до своєї кімнати з почуттям людини, що готується почути страшний вирок.

Насамперед він оглянув стіл. Кілька блокнотів, записних книжок, логарифмічна лінійка, кольорові олівці. І більше нічого. Нічого!

Андрій підійшов ближче, переклав записні книжки, заглянув під блокноти, начебто велика коричньова папка (та, в якій був його ескіз) могла заховатися під ними!

Все це було безглуздо й непотрібно.

І все ж він порився у книгах, заглянув за етажерку, за стіл, під ліжко. Та папка зникла без сліду.

Юнак сів на застелене ліжко, сперся ліктями об коліна і похнюпив голову.

Одна година! Інженер Спиридонов дав йому тільки одну годину! Що він може зробити за годину, щоб зберегти свою честь? Закачати рукава і зробити новий ескіз?

Андрій глянув на годинник, гірко всміхнувся і знизав плечима. Для одного тільки масштабного ескізу йому треба щонайменше п'ять-шість годин…

Думки його йшли в двох напрямках: одні шукали відповіді на питання, — коли і як сталася підміна ескіза; другі крутились навколо особистого: що можна зробити, щоб вийти з такого заплутаного становища?

Підміна ескіза — це просто якась містерія, темна пригода, в якій немає ніякого просвітку. Ніби він серед ночі раптом потрапив в непрохідну трясовину, а навколо нього — чорна порожнеча, і тільки зрушиш з місця, зробиш крок, як відразу зав'язнеш, відчуєш, що баговиння затягає тебе все глибше, розступається під тобою, щоб проковтнути зовсім. Краще, коли він стоятиме спокійно, нерухомо, не робитиме ніяких зусиль, поки не розвидниться.

Тепер зрозуміло, що цим фальшивим ескізом він зарекомендував себе перед керівником легковажною і недостойною довір'я, безчесною людиною.

Як же далі? Що буде з ним, коли він наважився так недоречно пожартувати з найкращим геологом країни? Що скаже бай Атанас, коли дізнається про цей випадок? А партійна організація? Як він з'явиться перед товаришами, якими очима дивитиметься на них?

І передчуваючи наслідки, ганьбу, він розпачливо подумав, як би це все було просто, коли б учора ввечері він мав здоровий розум і не накреслив під впливом якогось нервового розладу цей чудернацький ескіз.

Вперше в своєму житті Андрій відчув, що йому забракло повітря і щось стискає серце. На чолі в нього проступив холодний піт. Він випростався, добрів до вікна, ніби хворий, сперся на підвіконня і закрив очі.

Севастиця цього ранку пішла рано, а тому недокурки, викинуті Андрієм уночі, так і лежали на ще не підметених блискучих плитках. Це були недокурки простих цигарок третього сорту — він не мав нахилу до шику, не любив ароматного тютюну.

Як я вже розповів вам, ця історія розпочалася з дивного випадку. Якби Андрій взяв себе в руки (але хто на його місці міг би лишитися спокійним?), якби Андрій поборов своє заціпеніння й збентеження, то міг би помітити в купі різноманітного сміття один недокурок з золотим мундштуком. Як і звідки потрапив цей недокурок під вікно Андрія, коли, крім нього, більше ніхто не курив у цьому будинку?

Майте терпіння, — і вам все стане зрозуміло, я вам усе поясню. Хоч це і дуже цікаво, але не найголовніше, не найважливіше в моєму оповіданні. В основі цієї історії лежить прекрасний казковий смарагд, однак ви побачите, наскільки прекраснішим було прагнення оволодіти ним і наскільки чистіше й прекрасніше за нього почуття, що запалює на ці благородні вчинки.

…А недокурок з золотим мундштуком…

Та перш ніж продовжувати свою розповідь про цей недокурок, я поведу вас у село, щоб ближче познайомити з деякими іншими героями.

Я вас попередив ще на початку своєї розповіді, що беру участь у багатьох подіях, про які зараз веду мову. Це не значить, що я головний герой цієї історії, боронь боже! Якби я був головним героєм, вас би замучила нудьга, — адже ви знаєте, який я сухий і прозаїчний. Пригадуєте, коли я знайомився з вами, то щиро признався, що вивчаю ветеринарію. А в цій науці, як вам відомо, нема нічого романтичного, і люди, що вивчають її, зовсім чужі всьому тому, що мої колеги-філологи називають «поезією душі».

Знаю, що деякі з вас скажуть: «Що ви говорите, шановний, адже ветеринарія дала суспільству чимало громадських і культурних діячів!». Правильно, визнаю. Як я можу цього не визнавати? Кожне правило має свої винятки! Але запевняю вас, що я не належу до цих винятків. Хоч я й писав колись вірші у прозі і перечитував не раз і не два «Страждання молодого Вертера», але в душі лишився такою ж сухою і дуже прозаїчною людиною. Та ви не турбуйтесь, бо моя роль у цьому оповіданні другорядна, а це значить, що про себе я говоритиму не більше, ніж про інших героїв.

Отож, у той час я ще був учнем і готувався складати екзамени на атестат зрілості. Вчився в обласному місті, а літні канікули проводив на селі, де жили і працювали батькові родичі. Гостював я звичайно у дядька, веселого чоловіка, чудового винороба, голови кооперативної виноробної бригади. Мій батько вдачею дуже відрізнявся від нього. Неговіркий, стриманий, суворий, він дуже рідко сміявся, хоч не був злим. Можливо, його професія — він працював прокурором в одній юридичній установі — привчила його триматися з людьми холодно і насторожено. А може, ця професія була йому не до душі, не знаю, але якось увечері я чув, що він скаржився матері. «Який я юрист, — казав він. — Ніякий! Я мурашці доріжку уступаю, за все своє життя курку не зарізав, а людей засуджую на смерть, наче я від них кращий». Він мав одну незвичайну пристрасть — збирати стародавні гроші та речі. Свої юридичні книги складав у комірчині, а книжкові шафи, етажерки і письмовий стіл заставив глиняними черепками, позеленілими від часу бронзовими вазочками та дерев'яними коробочками з стародавніми срібними та мідними монетами.

Мій дядько був зовсім іншою людиною. Ніякі незгоди його не смутили, завжди він мав бадьорий і веселий вигляд.

На півночі до села підступали кілька рядів низьких і круглих гір, які поступово, хвилями спадали в рівнину, що розкинулась широко, скільки сягає око. Глибокі рови перерізали вшир і вздовж ці полисілі гори, вбираючи в себе дощову воду, і влітку сюди йшли на водопій і гуси, і свині, і навіть буйволи з кооперативної стайні.

Опівдні, в годину найбільшої спеки, розпочиналась справжня бійка за кожну калюжку, за кожне болото. Далі, по той бік гір, розстилався безмежний барвистий килим, що сходився в туманній далині з попелястою смугою неба. Де були виноградники, килим мінився різними відтінками зелені, серед якої черепичні покрівлі хатинок червоніли, наче розквітлі маки. Все це перемагали золоті барви, — спокійне море нив та плантацій соняшників, що простяглось аж до обрію, яскраво-жовте біля підніжжя гір, янтарне — всередині і кольору стиглої айви — в оповитій серпанком далині.

На заході і на півдні наше село оточувала низка горбів, покритих віковими дубовими та буковими лісами. Ліси починались тут же, в кінці верхньої вулиці, і хоч тут десятиліттями гуляла браконьєрська сокира, вони все ще нагадували справжні джунглі, легкопрохідні тільки в тих місцях, де крутились вузенькі лісові стежки, перетяті чагарниками і встелені густим шаром гнилого листя.

Серед тиші цього старого лісу повільно несла свої води спокійна річка, неширока і невузька. Вона чимдалі ширше розливала свої води між пологими берегами, — прозора, коли виходила на сонячні галявинки, чорна — в тінистих нетрях лісу.

Розповідали, що ночами в цих хащах звучали пташині голоси, які промовляли щось, ніби люди, і зловісно вили шакали; взимку блукали вовчі зграї; ранньої осені — великі дикі кабани перетинали ліс вздовж і впоперек і доходили аж до сіл, щоб поласувати кукурудзяними качанами, залишеними на ланах.

Я не ходив у глиб лісу, але знав, що там водяться різні звірі, бо шуба моєї тітки була на заячому хутрі, її ковану скриню вкривала вовча шкура, а в світлиці над шафою вищирювала зуби голова дикого кабана.