Врешті усі відчепилися від тебе. Ти довів своє право на провину. Слідчі пси гарчали з недосяжної відстані й безсило клацали штучними щелепами.

Місяців через три, взимку, пізно увечері, ти щось там додруковував при письмовому столі, коли раптом почув, як звідти, знадвору, гупнуло у вікно. Навряд чи це сніжка, подумав ти, І навіть не камінь, бо хто зможе закинути сніжку, камінь, грудку землі, шапку, пляшку, кнігу рукавицю чи будь-який інший предмет на висоту сьомого поверху? Але коли знайоме застугоніла поруч із вікном пожежна драбина, тобі зробилося досить зле. Підійшовши до вікна, ти розсунув штори. За вікном був Руслан.

– Ваші, – губами сказав він. – Впустиш?

Був майже такий, як тоді, тільки жовтаво-блідий, з чорними колами під очима, з тоненькою червоною цівкою, що бігла від кутика рота і зникала десь під підборіддям.

Ти відчинив вікно.

– На всіх поверхах вікна позаклеювані, тільки в тебе ні, – повідомив Руслан, сідаючи па підвіконня.

– Тобі не зимно? – запитав ти. – Адже настала зима.

– Мені не зимно. Мені ніяк, – була відповідь.

– А взагалі, як там?

– Колись дізнаєшся. Усе не так, як ви собі тут уявляєте.

– Ти добре зберігся.

– Дякую. Мене в десанті навчили падати.

– Чого ти прийшов?

– Тягне до знайомого місця. Знайомі запахи. Ти. Згадав про тебе.

– Дякую. До речі, мене звуть не Ваня.

– Я знаю, Ваня.

– Дурнувата вийшла смерть, ні? – запитав ти. Руслан махнув рукою:

– Вона нічого не змінила у цьому світі. Мій батько відомий кінорежисер. Йому дали премію.

– Може, вип'ємо горшки?

– Дякую, не вживаю.

– Я забув…

– Пусте. Сьогодні відлітаю в Симферополь. Там моя дівчина. Зранку вона подумає, що я їй снився.

– Хочеш мою зимову куртку? В мене є ще одна.

– Перестань, камандір! Я не відчуваю зими. Мені все одно. Ти навіть не уявляєш, наскільки все може бути одно.

Але в кімнаті робилося зимно, і він зрозумів це.

– Не буду тобі заважати. Бувай. Колись, може, зустрінемося.

– Звичайно. Хоч я не вірив, що ви існуєте…

– Існуємо? – він сумнівно похитав головою. – Хто його знає. Розумієш, ти був останнім, кого я бачив, коли ще жив. Ти мені навіки в очах лишився. Твоє відображення. Якщо придивишся зблизька мені до зіниць, то побачиш себе. Я думав, ти встигнеш піймати мою руку…

– Вибач, старий.

– Пусте. Так мало статися. Шкода тільки, що все це трохи кепсько виглядало – розбризканий мозок, уламки ребер, стегнова кістка, що вилізла назовні десь аж через кишечник… Але не я перший, не я останній. І це головне. Зачиняй вікно, Ваня…

Він зробив плавний, невагомий крок убік і ступив на драбину.

– Зачиняй вікно. – повторив.

Ти зробив усе, як він сказав, і навіть зісунув штори.

Ночами довкола гуртожитку відбувалось якесь життя. Ти чув іноді крики, метушню, хтось когось бив. Іноді починала знайоме гугоніти пожежна драбина. Ти напружено вслухався в ці звуки, Що наближалися. Четвертий, п'ятий, шостий поверх. Чи буде сьомий? Мене тут немає, повторював ти. Мене немає. І з головою накривався ковдрою. Тебе не було.

Ось тобі й маєш, дурню фон Ф., от що значить іти в душову, забувши про те, що двері до своєї кімнати не слід лишати відчиненими! Тепер вони сидять собі в тебе, усі втрьох, курять собі по-панськи, пашталакають і гигочуть. Пики позапухали, але настрій гарний. Найближчі твої друзі. Вчора ви разом пиячили до половини другої ночі. Вісім стоп'ятдесятиграмових коньяків, куплених в овочевому, дві шипучки «Салют», тоді ще два польські «Полонези», виграні на більярді в якогось новосибірського розтелепи у цедеелі. Фінал відбувався вже в гуртожитку. Медичний спирт зі стратегічних запасів. Розчиняли спершу пепсі-колою, і це нагадувало арманьяк. По закінченні пепсі-коли в хід пішла солодка вода «Саяни», але ти передбачливо усунувся від цього атракціону. І, мабуть, добре зробив.

Безперечно, що тепер усі вони страждають і караються, але не каються, а навпаки – жадають пива і видовищ. А де можна відшукати пиво і видовища? А відшукати їх можна у пивбарі на вулиці Фонвізіна, російського драматурга-класика. І ти, до речі, ще ніколи там не бував. І сьогодні ще маєш таку можливість, а завтра вже буде пізно.

Ось які вони, твої братове по духу, себто по спирту. Юра Голіцин, сорокарічний поет, освіта вища, але потім тюремна, хоча у вічко він зазирав не з боку камери, а з боку коридору. Тобто не зовсім щоб і наглядачем був, собакою, але й по печінках нікого не смалив – навпаки, був вихователем, хоч і цього не витримав урешті: запустив бороду і подав рапорт на звільнення. Вірші тепер пише досить саркастичні, як, наприклад, «Роздуми в кооперативному туалеті». Зовні нагадує Івана Сергійовича Тургенєва, але початкуючого і значно шляхетнішого, ніж справжній.

Номер два. Арнольд Горобець, український південь, русскоязычное население, драматург-шістдесятник, популярний серед жіноцтва, але не більше, теж бородань, тільки гемінґвеївського типу, професійний актор, п'яничка, блазень і картяр, щира душа, дотепник, ще раз п'яничка, пройдисвіт, вірний товариш, шалапут, танцюриста і мочиморда, кулінар, м'ясолюб, ласощохлист, у театрі грав Юлія Цезаря, монологи якого виголошує й зараз на певній стадії пиятики, розводячи їх при цьому латинізмами, матюками і цитатами з партійних документів. Часто засинає одягнутим і вщент знесиленим, але прокидається раніше за всіх.

Третій – це, звичайно, Ройтман, але не той, що працює на російській (хе-хе) «Свободі». Він єврей. Він буде останнім євреєм, який колись покине цю землю, але все-таки колись покине. Чернівці вже не ті, що були, навіть Одеса вже не та. У нього пишне з сивиною волосся і очі, в яких живуть відблиски всіх поколінь від Адама до Христа. Його поезія схожа на містечкове літо – в ній повно трави, старого каміння й солодкої пилюки. Повно малих перукарень і порослих забуттям цвинтарів. Це скрипка соло. Учора його знудило вже після спирту з «Саянами».

– О, уже відмився, дарагой? – вітає твою появу у власній кімнаті Тургенєв-Голіцин.

– І навіть двічі, – відповідаєш, але їм цього не зрозуміти. Ліжко в тебе ще розстелене, і ти, ніби ненароком, сідаєш на нього. А все тому, що разом з обміняною постіллю тобі недавно трапилося простирадло, на якому, за всіма ознаками, хтось когось позбавив цнотливості. І пляма не відпирається. Тож краще прикрити її, щоб не було зайвих триндінь на цю тему.

– Непогано б якось поснідати, – кажеш на всякий випадок.

– І я про те саме, – підхоплює Юлій Цезар. – Ми вчора домовлялись про Фонвізіна?

– Учора ми могли домовитися про що завгодно. Навіть про державний переворот. – Ти намагаєшся якось цьому протистояти, адже в тебе стільки справ, адже цей заплив у Пивне море Добром не скінчиться, адже це буде чергова поразка твого духу в боротьбі зі спокусами й бестіями, ґарпіями й фуріями, проте, як завше, безхребетний, уже знаєш, що нікуди не подінешся.

– До того ж у мене мокра голова.

– Я позичу тобі кіпу, – каже Ройтман, і вони всі сміються.

– Я позичу тобі капелюха, парасолю, міліцейську фуражку, танковий шолом, – пропонує Голіцин.

– Слухай, фон Ф., труби горять, ходімо! – під'юджує Горобець.

– Труби зовуть, – додає Ройтман.

– То запхайте їх собі в… – не надто образливим тоном висловлюєш побажання.

– Розумієш, нам не залежить на тому, підеш ти чи ні, – розважливо переконує Горобець, – хочеш ти пива чи ні. Нам ідеться тільки про те, щоби вберегти тебе від поганого товариства і паскудних впливів.

– Ми вболіваємо за тебе душею, – каже Ройтман. – Ми любимо тебе, як наймолодшого брата, – зітхає Голіцин. До речі, як ти знаходиш незайманих дівчат у цьому бардаку? – киває він на твою постіль.

Побачив-таки! Оком старого тюремного вихователя. Цікаво, чому доброму міг навчити бідолашних зеків цей шляхетний з вигляду монстр?

Насвистуєш замість відповіді якусь тужливу баркаролу.