- Тебе проженуть, я знаю! На розтерзання звiрам!
- Я не боюсь!
- Але знай: i я пiду з тобою. Вiзьмеш? - i, не дочекавшись вiдповiдi, зникла у верболозi.
Кера судили усiм родом. Мати, як завжди, сувора й незворушна, мовила одне слово:
- Вигнати!
Керове серце закалатало, вiн знав, як любила його мати i як нелегко було їй сказати це слово. Але такий звичай - хлопець мав спокутувати свою вину.
- Вигнати! - знялися вгору списи, полетiло камiння.
I Кер пiшов. Очi забiгали слiзьми, та вiн не витирав їх.
Аж коли переступав жердину, що перетинала стежку до селища, бiля Священного вогню стрепенувся Нут.
- Схаменiться, - вигукнув вiн. - Кер врятував Вогонь. Я чую, як Вогонь прощає хлопцевi провину.
Юрба, невдоволена втручанням Нута, загула, завирувала. Люди не звикли поступатися звичаями. Кер завинив i повинен був розплатитися за це.
- Кер мусить покинути нас, - промовив брат Нута, мовчазний Рум, найкращий у селищi знавець лiкувальних трав. - Але вiн може й повернутися до нас, якщо знайде Цiлющий камiнь. Пiд час нападу мамонтiв камiнь зник. А чим я лiкуватиму поранених, - рослини не завжди допомагають! Нехай Кер шукає Цiлющий камiнь. Якщо знайде, ми простимо його.
- Хай буде так! - суворо мовила Мати, i очi її потеплiшали. - Йди, сину, вниз по рiчцi, аж до гiр, там у глибоких розщiлинах скель шукай Цiлющий камiнь. Який вiн - бачив! Ми чекатимемо тебе.
Так, Кер не раз бачив Цiлющий камiнь. Навiть тримав його в руках, як допомагав Румовi готувати з нього лiки. Старий одкришував од темно-коричневої грудки декiлька шматочкiв, товк їх на порошок, а потiм змiшував iз жиром. Мазь допомагала гоїтися ранам. Старий дуже берiг камiнь, витрачав ощадливо, адже майже жодне полювання на великого звiра не обходилося без поранених. I ось тепер люди залишилися без лiкiв...
- Я повернуся з Цiлющим каменем! - присягнувся перед Священним вогнем Кер.
- Чекаємо! - загукали всi й опустили нарештi руки iз списами.
Керовi дозволили переночувати в селищi. Хлопець готувався в далеку дорогу. Вiн зламав кiлька молодих грабiв, кам'яною сокирою обрубав гiлки й у полум'ї обсмалив верхiвки. Так загострив списи. Потiм вибрав два наймiцiiших i метнув у розiп'ятий на кущi старий шматок шкури. Побачив у нiй дiрки й, задоволений, поставив списи бiля дерева. З оленячого рогу зробив собi молоток.
Помiтивши, що Кер виготовляє зброю, Ой, один з його друзiв по риболовлi, принiс дротик iз кiстки.
Мати передала шило, голку i гострий крем'яний нiж. Бiльше йому не треба було нiчого, i хлопець влiгся бiля пiднiжжя велетенської ялини. Втома, переживання збороли Кера, сон полонив його одразу. Хлопцевi снилися височеннi гори, ущелини, всiянi Цiлющим каменем..
Розбудив його легенький дотик до щоки. Хлопець стрiпнувся й скочив на ноги, - нiде нiкого, тiльки погойдується гiлочка на кущi, певно, тут таки хтось був.
"Мати", - здогадався хлопець i став збиратися в дорогу.
Коли все було готове, окинув поглядом селище, над яким вився димок вiд врятованого Кером Священного вогню, й, зiтхнувши, попрямував до рiчки. Вирiшив iти вздовж берега. Так було легше, а якби напали звiрi, мiг ускочити у воду й перепливти на другий бiк.
Виблискували роси, сонце пiдiгрiвало землю, здiймався легенький туман, застилаючи далекi обриси рiдних жител.
Ще недалеко вiдiйшов од селища, як почув, наче хтось iде слiдом.
"Невже погоня?" - злякався, бо сховатися нiде. Вода не врятує його вiд людей, якi вмiють плавати й пiрнати не гiрше вiд нього.
"Буду захищатися!" - вирiшив, та за хвильку опустив списа: перед ним стояла захекана Оле.
- Кер! - мовила вона. - Оле пiде з тобою. Мати роду вiдпустила мене.
- Як знаєш! - удавано байдуже сказав юнак. - Гори далеко звiдси. Колись Нут розповiдав: щоб дiйти до них - одного лiта мало. Навколо звiрi, чужi люди, можна й не повернутися.
- Я пiду з тобою! - Оле взяла у Кера один iз списiв. - Ходiмо!
У дорозi
(Снiданок. Кер полює на щуку. Пастка. Напад вовкiв.
Оле вбиває орла. Небезпечнi зустрiчi)
Довго йшли мовчки. Сонячне промiння розганяло срiблясту поволоку туману, спадала роса, та хода мандрiвникiв сповiльнювалася.
- Кер! - торкнула хлопця за плече Оле, - давай вiдпочинемо. Я стомилася!
- Так ми довго добиратимемося до Цiлющого каменя, - невдоволено мовив Кер, однак зупинився.
- Їсти хочеться!, - тiльки зараз вiдчув, що, в ротi й риски не було з учорашнього дня.
А Оле вже оббирала з листя червоної лози невеликих равликiв.
- Бери! - подала йому цiлу пригорщ.
Вони всiлися спина до спини - так завше сiдали мисливцi, коли вдвох були на полюваннi, щоб їх не захопив зненацька звiр, - i смакували молюсками.
- Мало! - сказав Кер, i Оле знову подалася до прибережних лоз.
Наївшись равликiв, вони рушили далi. Сонце пiднялося високо. Туман упав, i їм добре було видно заплаву. На другому, крутому березi лiс пiдступав до самого урвиська. Височеннi дерева розкинули своє вiкодавнє вiття, бiля них кучерявилися кущi. Кер заздрiсне глянув на той берег, однак, змiрявши поглядом ширину рiчки, подумав, що Оле подолати її несила. Невдовзi дорогу їм перетнув бурхливий потiк, що впадав у рiчку. Вони спробували перебрести його, але переконались, що це неможливо, й почали шукати брiд.
Кер стрибав з купини на купину, сподiваючись зловити хоч трохи риби. Велетенська щука поволi випливла з-пiд кущiв й ушнипилася зеленкуватим поглядом у хлопця. Мить - i її пронизав спис. Ще мить - i Кер сидiв на нiй верхи, затиснувши пальцями очi хижачки. Це був його несхибний прийом паралiзувати здобич. Вiн завжди виручав хлопця на риболовлi, викликаючи у його однолiткiв повагу i заздрiсть. Однак у передсмертнiй судомi щука стрiпнулась так, що Кер втратив рiвновагу. Риба випорснула. Течiя пiдхопила їх i потягла до ями, де все вирувало й пiнилося. Помiтивши в нiй корчi, хлопець злякався - там йому й кiнець. З останнiх сил рвонувся вбiк i схопився рукою за гострий виступ червонуватої кам'янистої брили, що навпiл роздiляла потiк. Пiдтягнувся. Огледiвся. У вирi крутилася поранена щука. Та вона вже не цiкавила нi Кера, нi Оле, яка злякано стежила з берега за тим, що коїлося.
Кер напружив усi сили й пiдтягнувся вище, потiм вибрався на брилу. Тiльки зараз вiн збагнув, у яку халепу попав. Це була пастка: навколо вирували водянi буруни.