Ручкання, що його годі розірвати.

«Птичка божия не знает

Ни заботы, ни труда,

Хлопотливо не свивает

Долголетнего гнезда».

Зі старої дитячої читанки.

Пташку, що про неї мовитимемо далі, не можна уявляти собі так: барвисті крильця, чепурний дзьобик, веселе щебетання десь на дереві в гайочку від сходу до заходу сонця. Наша пташка — це тільки фігуральний вислів. Різницю між першою і другим треба розуміти.

Тоді — чому пташка?

Це, звісно, не легко зрозуміти, якщо не взяти якусь таку пташку (фігуральну) й не поставити її перед ясні очі читачеві. В цьому тим більша потреба є, що отаких фігуральних пташок чимало. Вони — без усякого пір’я, навпаки — в гарно пошитих штанях і піджаках, й на ногах у них не кігті, а черевички шиммі.

Ото й усієї різниці.

А далі пішла сама схожість:

«... не знает ни заботы, ни труда,

Хлопотливо не свивает

Долголетнего гнезда».

Тов. Колонтай для ніжної характеристики тих, кого ми звемо пташкою божою, вживає иншого образу:

— Бджілки трудові.

Та ми з тов. Колонтай не погоджуємось: бджілки трудові є створіння безстатеві, безпритульних вони не плодять, і ні окремим індивідуумам, ні цілому суспільству шкоди не завдають.

Так ось — про пташку божу.

Шура Буржин не сидить на місці. Така в нього служба: скажімо, цукротрестівський агент у справі доручень. Сьогодні він у Маріуполі вантажить цукор, завтра в Дніпропетровському здає звіт, післязавтра в Кривому Розі приймає встаткування для цукроварні, далі — в Харкові: там справ чимало. А потім... Та хіба-ж мало є міст на Україні. Що-ж їх перераховувати? Не географію-ж; пишемо, а про пташку божу — Шуру Буржина розповідаємо.

Ось Шура в Маріуполі. Трудовий день у порту закінчився, справу з навантаженням цукру на сьогодні припинили. І якщо ввечері Шура сидить на березі моря, відпочиваючи, то за це його ніхто не осудить.

Але Шура сидить не сам: поруч з ним — дівчина Льоля. А Шура перед нею («птичка божия») співає:

— Дорога моя! Та я-ж тебе над усе кохаю. Будь моя! Не хочеш так, — у Загс’і запишемось. Ось тобі моя книжка, коли не віриш. Дивись: я не жонатий, вільний.

Якщо не слова, то книжка — документ Шури Буржина — Льолю переконала. Шура, говоривши пізніше Льолі в хвилини захоплення — «ти моя», вже констатував цим певний і безперечний факт. А коли Шура скінчив справу в Маріуполі й повертався до Дніпропетровського, то разом з ним туди поїхала й Льоля, ліквідувавши дома всі свої справи й «відтряхнувши» зі своїх лодочок увесь маріупільський порох.

Щастя Льоліне, проте, було дуже коротке. Його вистачило рівно на скількись тижнів. А потім виявилося дві не зовсім приємні речі: перше — те, що Льоля завагітніла, а друге, що птичка божа — Шура Буржин — перестав її кохати й переніс свою прихильність на когось иншого, хоч поки-що цього й не виказував.

На те, щоб не виказувати, в Шури були причини: треба безболізно для кешені розквитатися з Льолею, а це за таких наявних наслідків співжиття, як вагітність, зробити дуже важко.

Частенько між Шурою й Льолею йшли такі розмови:

— Ти мусиш зробити аборт!

— Але-ж навіщо? Я — здорова, ти — досить заробляєш. А крім того — я хочу мати дитину.

— Так міркують тільки самиці! Мати дітей — це міщанство. Коли ти не зробиш аборта, то...

Після кількох таких розмов Льоля аборта зробила, а Шура полегшено зідхнув: для нього зникла перспектива розплачуватися за співжиття з Льолею і він тоді ультимативно заявив:

— Досить! Ми — розходимось. У мене в Кривому Розі є жінка й дитина двох років.

Заявив і поїхав у нове, скажімо, відрядження до Луганську, залишивши Льолю поки-що на своїй кватирі в Дніпропетровському. Він ще встигне вигнати її звідтіля, коли повернеться з Луганського. Це — справа пуста. Було-б бажання, а вигнати завжди можна: тільки міщани можуть якісь церемонії розводити.

Шура поїхав, а Льоля сидить поки-що в його кватирі й міркує над долею жінки, що не вміє розбиратися в тому, де людина, а де — пташка божа в штанях, піджаку й черевиках шиммі. А в цей час на кватиру приходить лист з Харкова на ім’я Шури. Жіночий почерк на конверті збуджую підозріння в Льолі, і вона, шукаючи причин, через які, може, прохололо Шурине кохання до неї, розриває листа. Та в листі знайшла вона не причини, а наслідки поведінки пташки божої:

«Дорогий Шура! — було в тому листі: — Я благополучно породила сина. З лиця він — крапля в краплю ти. Дала йому ім’я Стасик. Будь ласка, дорогий Шура, вишли 75 карб, бо дуже треба».

— Значить, не тільки в Кривому Розі, а й у Харкові! — схопилася за голову Льоля, — і я! Разом три... Та чи-ж усі це?

Та чи-ж усі це? — можна й нам підтримати запитання; адже-ж Шура поїхав у Луганське, їздив до того в инші міста, їздитиме після того також... У нього — роз’їздна служба й пташина етика.

А Шура тимчасом повернувся з Луганського, поселився в отелі «Спартак» (на кватиру не можна: там — Льоля, що ні з якого боку йому вже не цікава) і вживає заходів, щоб викинути Льолю та розвязатися з нею раз назавжди.

Замість якоїсь морали нам залишається подумати тільки, що Шура Буржин — не один. Отаких пташок божих, безтурботних що-до своїх звязків з жінками, є чимало. Хай упізнають їх в Шурі — пташці досить таки шкідливій.

А. Хуторян.

НЕПЕРЕМОЖНА ФОРТЕЦЯ

Повернувся був салдат з турецької війни додому на село. Зійшлися родичі, сусіди, так собі люди та й розпитують салдата про війну. Салдат саме закінчив вечеряти, випив ще чарчину горілки, утер уса й кахикнув.

— Да, канєшно, діствительно, що було... Узять-би к примеру — Плевна... Город, діствительно, що — да, но уп’ять-же — крепость. Дак ось головнокомандующий і каже: «А подать сюди пушку, бо так не берьоть». Поїхали салдати до Петербургу по пушку, а пушка, сказать-би к слову воопче — агромадная. Ну то вже до неї впрягли три пари коней. Не бере! Впрягли три пари волів — не рушить! Поставили чавунку — не з місця! — «Що ти будеш їй робити?! — говорить начальник. — А приставте лишень дризину ще». То вже, як дризину приставили, так її ледве-ледве потягнуло.

Цілий місяць і два годи везли ту пушку до Плевни, ну а вже-ж як поставили її під Плевну та як усипали в неї півфунта пороху та ще фунт дробу, та на другий день вона, як жахнула, так — Плевна, Симферополь, Севастополь, Константинополь, Полтава ще й шматок Варшави — де й було! О!