Тоді ввійшли до лабораторії і знищили всіх живих істот, які ще там залишалися.

Покінчивши з цим, помившись і попоївши, Монтгомері та я ввійшли до моєї маленької кімнати і вперше спробували серйозно обміркувати наше становище. Було вже близько півночі. Монтгомері майже протверезів, проте й досі ще не міг зібратися з думками. Він жив під постійним впливом Моро, і йому, певно, важко було зрозуміти, що Моро може вмерти. Це лихо несподівано зруйнувало всі його звички, які протягом десяти чи й більше років, проведених на острові, вже стали його другою натурою. Говорив він невиразно, ухильно відповідав на мої запитання і все зводив розмову на загальні теми.

— Як безглуздо влаштований світ, — розводився він. — Все життя — якийсь розгардіяш. Як на мене, то я ніби й зовсім не жив… Цікаво знати, коли воно, оте життя, почнеться! Цілих шістнадцять років борсався під опікою няньок та вчителів, виконуючи їхні настанови, п’ять років у Лондоні забивав собі голову медициною, погано харчувався, мешкав у злиденній квартирі, носив нужденну одежу, віддавався нікчемним порокам і, - треба ж такому статися! — нічого доброго й не зазнавши, завіявся на цей тваринячий острів… На десять років! Ну, й для чого все це, Прендіку? Невже ми якісь мильні бульбашки, що їх видуває дитина?

Важко було припинити ці теревені.

— Зараз нам треба подумати, яким чином вибратися із цього острова, — сказав я.

— А яка з того втіха? Я ж вигнанець. Куди мені податися? Це добре вам, Прендіку. Бідний старий Моро! Ми не можемо тут його залишити, бо вони й кістки обгризуть. Тому що це… А потім — яка доля спіткає кращу частину тваринного люду?

— Гаразд, — відповів я. — Про це поговоримо вранці. Я вважаю, що треба розкласти з хмизу багаття і спалити його тіло з рештою тих… А з тваринним людом — що може статися?

— Не знаю. Я думаю, що ті, яких створено з хижаків, рано чи пізно покажуть себе. Ми ж не можемо винищити всіх. Адже так? Хоча ваша людяність якраз дозволила б це зробити!.. Але вони зміняться. Вони неминуче зміняться.

Отак, не вгаваючи, базікав Монтгомері, і я відчув, що терпець мені вривається.

— Хай вам біс! — вигукнув він на якесь моє колюче зауваження. — Чи ви не бачите, що мені гірше, ніж вам?

Він устав і пішов по коньяк.

— Пийте! — сказав він, повернувшись. — Ви, мудрий блідолиций безбожнику з виглядом святенника, пийте!

— Ні, - відповів я і сів, злісно дивлячись йому в обличчя, освітлене жовтавим світлом лампи. Він пив, теревенячи й далі. Пам’ятаю, що я був безмежно втомлений. Він знову почав захищати тваринний люд і Млінга. Він казав, що Млінг — єдине створіння, яке по-справжньому його любило. Нараз його осяйнула думка.

— Прокляття на мою голову! — вигукнув він; потім, похитуючись, звівся на ноги і схопив пляшку з коньяком.

Ніби саме небо зненацька прояснило мені розум, і я збагнув наміри Монтгомері.

— Ви не дасте пити цій худобині! — сказав я, підводячись і стаючи просто перед ним.

— Худобині! — вигукнув він. — Самі ви худобина! Таж він п’є, як і всяке хрещене. Геть з дороги, Прендіку!

— На милість Божу… — почав я.

— Геть з дороги! — заревів він, раптом вихопивши револьвер.

— Ну, гаразд, — сказав я і відступив убік. Коли він узявся за клямку, я мало не кинувся на нього, але вчасно стримався, згадавши покалічену руку. — Ви самі вже стали худобиною. Ідіть же до них!

Монтгомері відчинив двері й, наполовину обернувшись до мене, зупинився, освітлений з одного боку жовтавим світлом лампи, а з другого — блідим місячним сяйвом. Під густими бровами западини його очей були наче чорні плями.

— Ви пихатий, самовдоволений дурень, Прендіку, справжнісінький осел. Ви всього боїтесь і багато про себе думаєте. Нашим суперечкам — кінець. Я вирішив вранці перетяти собі горло. Але цеї ночі я влаштую собі диявольськи втішне свято.

Він повернуся й пішов геть.

— Млінг! — гукнув він. — Млінг, старий друзяко!

В сріблистому сяйві місяця морським узбережжям ішло троє якихось невиразних створінь; одне з них було в білому, а двоє, що позаду, маячіли темними плямами. Вони зупинилися й стали пильно дивитися. Тоді я побачив згорблену Млінгову спину — він саме виходив з-за будинку.

— Пийте! — вигукував Монтгомері. — Пийте, ви, звірі! Пийте і ставайте людьми. Я, чорти б його брали, наймудріший! Моро забував про це. Ось воно, останнє випробування. Пийте, кажу вам.

Вимахуючи пляшкою, він майже побіг на захід разом із Млінгом, який опинився між ним і трьома ледь помітними створіннями, що подалися слідом.

Я підійшов до дверей. Постаті вже розтавали в місячній імлі. Нарешті Монтгомері зупинився. Я побачив, як він частував Млінга коньяком і як потім п’ять тіней з’юрмилися в одну купу.

— Співайте, — почув я вигуки Монтгомері, - співайте всі разом: “Хай диявол вхопить Прендіка!” Отак, гаразд! Нумо знову: “Хай диявол вхопить Прендіка!”

Тоді темна групка розпалася знову на п’ять окремих постатей, і вони повільно пішли далі берегом, над яким світив місяць. Кожне вило по-своєму, вигукуючи на мою адресу всілякі образи і знаходячи в цьому вихід своєму п’яному шаленству.

Невдовзі я почув, як Монтгомері загукав: “Повертайте праворуч!” З криком і завиванням вони зовсім розтанули в темряві надбережних дерев. Мало-помалу всюди запанувала тиша.

Ніч стояла мирна й чарівна. Було вже далеко за північ; місяць котився на захід. Він був уповні й розливав яскраве світло, плинучи в глибокій синяві безхмарного неба. Біля моїх ніг слалася чорна тінь від стіни з ярд завширшки. Зі сходу море було тьмяно-сіре, таємниче, а між ним і чорною тінню виблискував і мерехтів сірий узбережний пісок (що складався з кристалів та скла вулканічного походження). Позаду мене горіла червонавим світлом гасова лампа.

Я зачинив двері, замкнув їх і пішов до загорожі, де лежав Моро і його останні жертви, — хорти, лама й кілька інших нещасних тварин. Масивне обличчя Моро і після страшної смерті було спокійне, суворі розплющені очі димились на блідавість мертвого місяця. Я присів на край стічної труби, не зводячи погляду з цієї жахної мішанини місячного сяйва й зловісних тіней, і замислився, що мені робити далі.

Вранці я зберу в човен трохи якихось харчів, спалю ці трупи та й знову попливу у відкрите море. Я бачив, що для Монтгомері нема вже порятунку; він і справді споріднився з цим тваринним людом і не здатний до співжиття в людському товаристві. Не знаю, скільки сидів я отак, поглинутий своїми планами, — минула, певне, година. Тоді десь поблизу з’явився Монтгомері й обірвав мої думки. До берега наближався якийсь страшенний галас — шалені збуджені вигуки, завивання, лемент. Уся ця лавина, видно, зупинилася аж біля води. Ревіння подужчало, а потім затихло. Було чути важкий стукіт, тріск дерева, але тоді я ще не надавав цьому ніякого значення. Пізніше залунав безладний спів.

Я знову почав думати, яким би чином утекти з цього острова. Підвівшись, я взяв лампу і пішов до комори вибрати кілька барилець, що там якось бачив. У коморі мене зацікавили бляшанки з сухарями, і одну з них я відкрив. Раптом привиділась мені ззаду якась червона постать. Я хутко оглянувся.

Двір позад мене був помережаний смугами місяця і чорними тінями. На купі дров і хмизу лежав Моро поряд зі своїми останніми жертвами. Здавалося, що вони схопилися в останньому мстивому поєдинку. Його рани були чорні, як сама ніч, а на піску темніли плями крові. Тоді я побачив, не розуміючи, від чого це, — якісь миготливі червоні відблиски, що танцювали на протилежній стіні. Я подумав, що це відбивається світло моєї лампи, і знову заходився оглядати їстівні припаси в коморі. Я копався там, відкладаючи то те, то це, щоб уранці віднести до човна. Порався я мляво, наскільки це можливо людині з однією рукою, а час линув швидко. Невдовзі почало світати.