Коли я, бувало, казав що-небудь незрозуміле їй, вона дуже цим тішилася, просила повторити, а потім, запам’ятавши, весь час повторювала, переставляла слова, калічила їх і всюди говорила те саме перед цими обмеженими тварино-людьми. Все просте й зрозуміле не справляло на неї ніякого враження. Я придумав для неї навмисне кілька химерних “великих думок”. Мені здається, що це була істота найбезглуздіша з усіх, які я бачив у житті. Вона розвинула в собі глупоту, властиву людині, не втративши при цьому ані крихти природної мавпячої глупоти.

Все це було першими тижнями мого самітницького життя між цих звірів. Тим часом вони ще дотримувалися встановлених Законом звичаїв і поводилися зовні цілком терпимо. Всього лише раз знайшов я пошматованого кролика, — справа, безперечно, гієно-свині, - ото й тільки. Але у травні я вперше помітив, як змінюються мова й манера поведінки тварино-людей, як голоси їхні стають дедалі невиразніші, та й бажання розмовляти у них поступово зникає. Базікання моєї мавпо-людини зросло кількісно, але ставало щораз менше й менше зрозуміле і щораз більше й більше мавпяче. Дехто з тварино-людей ніби й зовсім уже втратив здатність розмовляти, хоча в цей час вони ще розуміли, що я говорив до них. Уявляєте собі мову, колись просту й зрозумілу, що поволі м’якшає й розпливається, втрачає форму й зміст, перетворюється знову на звукову мішанину? Та й ходити вертикально ставало їм важко. Певне, вони того й самі соромились, але я, бувало, натрапляв то на одного, то на другого, коли він рачкував, зовсім уже не здатний випростатися. Тепер вони речі тримали незграбно, воду — хлебтали, їли — гризучи, словом, щодень більше отваринювались. Я сам бачив те, про що говорив мені Моро як про “вперті тваринячі інстинкти”. Всі створіння поверталися до первісного стану, і поверталися досить швидко.

Деякі з них, — я з подивом спостерігав, що першість у цьому належала жінкам, — почали нехтувати пристойністю, але то було здебільшого потайки. Інші спробували й відверто зазіхати на усталену моногамію. Було ясно, що звичаї, встановлені Законом, втрачали свою силу. Неприємно мені згадувати усі ці прикрі речі. Моя собако-людина непомітно знову ставала звичайним собакою: щодень він скавучав, частіше ступав на чотири ноги, обростав шерстю. І повсякчас він никав поряд зі мною. До того ж неохайність тварино-людей і сварки між ними щодня зростали, а хижки, які й раніше не відзначалися чистотою, тепер зовсім були захаращені покидьками. Саме тому я мусив вибратися з яру. Перетнувши острів, я спорудив собі з гілляччя сякий-такий курінь серед чорних руїн загорожі Моро. Пам’ять про страждання, як я переконався, гарантувала цьому місцю найповніший спокій від тваринного люду.

Неможлива річ докладно, крок за кроком, змалювати падіння цих істот, розповісти, як із кожним днем втрачали вони людську подобу, як вони поступово скидали одежу, як тіла їхні стали вкриватися шерстю, як лоби западали, а обличчя витягувались… Мені стало страшно навіть згадувати, що раніше, в перший місяць своєї самотності, я ставився до декого з них майже як до людей.

Зміни відбувалися повільно, але неминуче. Для мене й для них вони сталися без різких переходів. Я й далі безпечно ходив поміж ними, бо не було поштовху, що дав би прорватися властивостям їхньої звірячої натури, які що не день зростали, витісняючи людські риси. Та я вже побоювався, що цей поштовх незабаром станеться. Мій сенбернар заходив зі мною до загорожі, і його пильність часто дозволяла мені спати більш-менш спокійно. Маленький лінивець став полохливий і покинув мене, повернувшись до свого природного життя на гіллях дерев. Ми були саме у стані тієї рівноваги, що існує в клітках між звірами й приборкувачем і демонструється як “щаслива сім’я”, доки звірі не розірвуть самого приборкувача.

Однак ці створіння не опустилися до рівня тварин, яких глядач бачить у зоологічних садах, до рівня звичайних ведмедів, вовків, тигрів, биків, свиней і мавп. У кожному з них залишалося щось дивне. Кожну тварину Моро створював із кількох інших, і в одній істоті брали гору ведмежі риси, в другій — котячі, в тре і ііі — бичачі. Кожне було покручем із декількох створінь, тому крізь індивідуальні нахили в ньому проглядали й спільнотваринні риси. Тепер мене вражали проблиски людського в них — раптовий поворот до людської мови, несподівана вправність передніх кінцівок, жалюгідні спроби стояти вертикально.

Певно, і я зазнав дивних змін. Одежа висіла на мені жовтим лахміттям, а крізь діри світилася засмагла шкіра. Чуприна виросла така, що я вже став її заплітати. А про очі мені й тепер кажуть, що вони дуже жваві і якось дивно блищать.

Спершу я цілі дні проводив на південному березі острова, виглядаючи судна, сподіваючись на нього і благаючи, щоб воно з’явилося. Я плекав надію, що “Іпекакуана” повернеться, — уже ж минав рік, відколи я на острові, - але вона не з’являлася. П’ять разів я бачив вітрила і тричі дим, та ніхто не підпливав ближче до острова. Я завжди мав напоготові вогнище, але ж було відомо, що цей острів вулканічного походження, отож і дим від мого багаття сприймали як природний.

Тільки десь у вересні чи жовтні я почав думати про спорудження плоту. На цей час рана моя вже загоїлася, і я міг працювати обома руками. Спершу майстрував я страшенно безпорадно. З теслярством я ніколи в житті не мав діла і тому щодня рубав у лісі дерева, пробуючи, як то воно вдасться мені їх скріпити між собою. У мене не було мотузків, і я не знав, з чого їх насукати. З багатьох витких рослин жодна не мала достатньої гнучкості й міцності, щоб її можна було для цього використати, а мої нікчемні знання не могли нічого іншого порадити. Понад два тижні порпався я між чорних руїн загорожі й на березі, де згоріли човни, — чи не знайдеться цвяхів або якого-небудь залізяччя, що стало б мені у пригоді. Інколи за мною стежили отваринені істоти, та ледве я до них озивався, як вони зникали. Потім почалася пора грозових злив, що знов-таки уповільнило мою роботу. Та нарешті пліт було споруджено.

Радість прокинулась у мене в серці. Але був я людиною непрактичною, від чого не раз у житті потерпав. Оце й тепер спорудив я свій пліт за милю або й далі від берега, і, доки волік його до води, він розвалився на шматки. Може, воно було й на краще, що я не пустився на ньому в море, але тоді я так переживав свою невдачу, що кілька днів пригнічений тинявся берегом, поглядаючи у воду і думаючи про смерть.

І все-таки мені не хотілося помирати. Невдовзі одна подія нагадала мені, що моє зволікання — непростимо легковажне, бо небезпека з боку цих страховиськ дедалі більшала. Якось лежав я в затінку під загорожею, дивлячись на море, коли це щось холодне так несподівано торкнулося моїх п’ят, що я аж здригнувся. Схопившись, я побачив біля себе маленького лінивця. Він давно вже втратив здатність розмовляти й хутко бігати, гладенька шерсть його все густішала, а куці лапки викривилися ще більше. Він застогнав, а коли побачив, що я звернув на нього увагу, трошки відбіг до кущів і оглянувся.

Спершу я не зрозумів, чого він хоче, і лише потім здогадався, що він кличе мене за собою. Я повільно, бо саме стояла спека, рушив за ним. Тільки ми дійшли до дерев, він видряпався нагору, бо, чіпляючись за виткі рослини, йому легше було пересуватися, аніж по землі.

І раптом на витолоченій траві я натрапив на жахливий бенкет. Долі лежав мій сенбернар, мертвий, а гієно-свиня припала до нього, обхопила ще теплий труп своїми гидкими лапами і, гризучи, аж повискувала від насолоди. Коли я підійшов, вона підвела на мене блискучі очі, вишкірила закривавлені зуби і погрозливо загарчала. Вона зовсім не злякалася й не знітилась — від колишнього олюднення не залишилося й сліду. Я ступив крок уперед, зупинився й витяг револьвер. Нарешті я зустрівся зі своїм ворогом віч-на-віч.

Вона й не думала тікати. Вуха її прищулились, шерсть наїжачилась, і все тіло припало до землі. Я націлився їй проміж очі й вистрілив. Вона кинулася на мене, збила з ніг, немов кеглю, і своєю огидною лапою вдарила по обличчю. Але не розрахувавши, вона перестрибнула через мене, і я упав їй під ноги. Та, на щастя, я не схибив, і це був уже передсмертний стрибок. Я вибрався із-під цього бридкого тягаря і, тремтячи, звівся на ноги. Хай там що, а ця небезпека минула! Однак я був певен, що це тільки початок подій.