- І все ж таки це черевики, — сказав Голос.

— Подаровані черевики, — відповів містер Томас Марвел, схиливши голову набік і з відразою дивлячись на них. — І щоб мене грім побив, коли я знаю, яка з цих пар гидкіша.

— Гм! — озвався Голос.

— Я носив і гірші, доводилося ходити й босим. Але ніколи не було в мене таких, сказати б, нахабно потворних черевиків. Я давненько випрошую собі черевики, бо ті старі вже осточортіли мені. Ці, звичайно, ще досить цілі. Але джентльмен, який багато ходить пішки, багато в чому залежить від своїх черевиків. І — чи повірите? — в цьому клятому графстві я не знайшов нічого, крім оцих черевиків. Ви тільки гляньте на них. Взагалі-то в цій окрузі можна розжитися на добрі черевики. Але така вже моя щербата доля. Років десять я вже ношу черевики з цього графства… А от тепер вони мені підсунули, маєш!..

— Паскудне графство! І люди препогані, - промовив Голос.

— Правда ж? — сказав містер Томас Марвел. — Боже! Ну й черевики! Хай їм!

Він глянув через плече праворуч, щоб порівняти, які черевики у його співбесідника, але там, де той мусив би стояти, — не побачив ні черевиків, ні ніг. Він повернув голову ліворуч — і там ні черевиків, ні ніг. На обличчі Марвела відобразився глибокий подив.

— Де ви? — спитав він, повертаючись на всіх чотирьох. Але побачив він тільки широку, безлюдну рівнину, де вітер розхитував зеленуваті кущі дроку.

— Що це я, п’яний? — пробурмотів містер Томас Марвел. — Чи то мені ввижається? Може, я розмовляю з собою? Якесь чортовиння…

— Не хвилюйтеся, — промовив Голос.

— Годі вже вам фокуси виробляти! — крикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на ноги. — Де ви? Буду я ще хвилюватись!

— Не хвилюйтеся! — повторив Голос.

— Зараз ви хвилюватиметесь, — погрозився містер Томас Марвел. — Де ви? Хай лишень я побачу вас… — А може, ви поховані? — спитав він, помовчавши.

Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв напівбосий, збентежений, майже зовсім скинувши куртку.

— Пі-у-їт! — цвірінькнула десь далеко вертихвістка.

— Теж мені пі-у-їт, — сказав містер Томас Марвел. — Тепер зовсім не час клеїти дурника.

Рівнина на всі боки, куди не гляне око, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася, гладка та порожня, на схід і на захід. Крім тої вертихвістки, порожньо було й у небесній блакиті.

— Не доведи Господи! — сказав містер Томас Марвел, знову натягуючи на плечі куртку. — То я випив. Так я й думав.

— То не сп’яну, — промовив Голос. — І з нервами у вас гаразд.

— О-о! — протяг містер Томас Марвел, і обличчя його побіліло. — То я випив, — безгучно повторюваи його губи. Він усе роздивлявся довкола, повільно обертаючись. — Але можу присягтись, що я чув голос, — прошепотів він.

— Звичайно, чули.

— От знову! — вигукнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічним жестом притискаючи руку до лоба.

Раптом щось ухопило його за комір, міцно струснуло, і в голові в нього зовсім замакітрилось.

— Не будьте дурнем! — гукнув Голос.

— Це вже я збожеволів… — сказав містер Томас Марвел. — Кепська справа. І все через ті кляті черевики. Справді, збожеволів. Або це — привид.

— Ні те і ні те, — мовив Голос. — Слухай.

— От бевзь, — сказав містер Марвел.

— Та стривай же! — Голос тремтів, ледь стримуючи роздратування.

— Ну? — зойкнув містер Томас Марвел, відчувши, як щось невидиме штурхнуло його пальцем у груди.

— То ти думаєш, що це примарилось?

— А то ж як? — спитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.

— Гаразд, — з полегкістю мовив Голос. — Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.

— Та де ж ви?

Голос не відповів нічого. У повітрі просвистів камінець, пролетівши біля самого плеча містера Марвела. Повертаючись, він побачив, як камінець підстрибнув угору, пролетів дугою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Він був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще свист — і камінець, ударившись об його голий великий палець, відскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дриґнув ногою і зарепетував. Потім кинувся тікати, наштовхнувся на якусь невидиму перепону, полетів шкереберть і, коли отямився, уже сидів на землі.

— Ну, — промовив Голос, коли й третій камінь, описавши криву, завис у повітрі над головою бродяги, — то це все тобі мариться?

Замість відповіді містер Марвел зробив одчайдушну спробу встати і знову покотився на землю. Хвилинку він лежав спокійно.

— Якщо ти ще будеш пручатись, — попередив Голос, — я дам тобі цим камінцем по голові.

— Здорово, — сказав містер Томас Марвел, сидячи на землі, потираючи забитий палець і не спускаючи ока з третього камінця. — Нічого не розумію. Камінці самі літають. Камінці розмовляють. Звалюють вас з ніг. Пропав я!

Третій камінь упав.

— Все це — дуже просто, — сказав Голос. — Я — невидима людина.

— Верзіть собі казна-що, — відповів містер Марвел, кривлячись від болю. — Де ви сховались, як ви це робите? Нічого не второпаю. Здаюсь.

— От і добре, — мовив Голос. — Я просто невидимий. І хочу, щоб ти це зрозумів.

— Це ясно кожному. Вам нема чого злитися, містере. Ну, а тепер… поясніть мені, як ви це робите?

— Я — невидимий. Це головне. І зрозумій, що…

— Та де ж ви? — перебив його містер Марвел.

— Тут. За кілька кроків від тебе.

— Облиште. Я ж не сліпий. Ото ще почнете доводити мені, ніби ви — просто повітря. Я — не якийсь неук!

— Правильно. Я — повітря, і ти дивишся крізь мене.

— Що? В вас так-таки нічого нема? Може, ви — тільки порожній голос, га?

— Та ні, я — такий самий, як і всяка людина, — я мушу пити, їсти, ховатися від негоди… але я — невидимий. Розумієш? Невидимий. Це просто. Невидимий.

— Значить, ви таки справжній?

— Ну звісно, справжній.

— Якщо ви справжній, то дайте мені вашу руку, — попросив Марвел. — Тоді це не буде така чудасія.

Він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя. Марвел неймовірно здивувався.

— Оце маєш! — скрикнув він. — Куди там ті півнячі бої. Дивина! І крізь вас я можу побачити кролика аж ген за милю звідси. У вас не видно нічого… крім… — Містер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою. — Чи не їли ви хліба з сиром? — спитав він, тримаючи невидиму руку.

— Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.

— Ага! Хоч ви — ніби й дух.

— Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти гадаєш.

— Е, як на мій вбогий розум, то воно досить дивне, — сказав містер Томас Марвел. — Але як же це ви спромоглися, до дідька?

— Довго розповідати. І до того ж…

— А знаєте, я ще досі не можу оговтатись.

— Тепер я хочу сказати ось що: по-перше, мені потрібна допомога. Через те я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я ладен був убити… І побачив тебе…

— Боже! — зітхнув містер Марвел.

— Я підійшов ззаду, завагався… пройшов далі… Обличчя містера Марвела красномовно говорило про його почуття.

— Потім зупинився. Це, сказав я собі, невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен. Тоді я повернув назад і підійшов до тебе. І…

— Боже! — застогнав містер Марвел. — Мені в голові паморочиться… Та дозвольте запитати: чого ж вам від мене треба? Якої допомоги?… Невидимий!..

— Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одежу, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив усе це. Коли ж ти не схочеш, тоді… Але ти допоможеш мені… мусиш допомогти!

— Стривайте, — сказав містер Марвел. — Я занадто приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені встати… Я мушу трохи отямитись… Ви ж мало не розбили пальця. Все це так неймовірно. Нікого на землі, нікого в небі. На цілі милі довкола не бачити нікого, сама природа. І раптом голос. Голос, із неба! І каміння! Господи Боже мій!

— Візьми себе в руки, — відповів Голос. — Тобі треба зробити те, що я скажу.