— Справді?

- І серце в мене хворе. Ваше завдання я виконав. Але, їй-богу, на превелику силу.

— Ну?

— Для таких штук мені бракує сил і духу.

— Нічого, духу я тобі додам.

— Краще вже не треба. Я, бачите, не хотів би попсувати ваші плани… Але, може… А раптом я злякаюсь абощо…

— Гляди-но мені, спробуй лише, — зі спокійною твердістю мовив Голос.

— Краще вже вмерти… — сказав Марвел. — І це ж несправедливо… ви повинні згодитись. Маю ж я право…

— Марш! — наказав Голос.

Містер Марвел прискорив ходу, і якийсь час вони йшли мовчки.

— Страшенно важко! — сказав містер Марвел.

Ці слова не справили на Невидимця ніякого враження. Тоді Марвел спробував удатись до інших заходів.

- І що я матиму за це? — спитав він страшенно ображеним тоном.

— Заткни пельку, — з несподіваною силою гаркнув Голос. — Я подбаю про тебе. А ти робитимеш те, що тобі казатимуть. І все робитимеш як слід. Ти хоч і дурень, ніде правди діти, але робитимеш, як тобі звелять.

— Кажу ж вам, сер, я — непідходяща для цього людина. Я дуже поважаю вас, але воно так і є.

— Якщо ти не замовкнеш, я знову почну викручувати тобі руку, — сказав Невидимець. — Мені треба поміркувати, не заважай.

Незабаром між деревами блиснули дві жовті плями, і в сутінках замаячіла квадратна дзвіниця сільської церкви.

— Я триматиму руку в тебе на плечі, поки ми будемо йти цим селом, — сказав Голос. — Іди прямо й не пробуй робити дурниць. Бо буде гірше.

— Я знаю, — зітхнув містер Марвел. — Все це я добре знаю.

Жалюгідна постать у старомодному циліндрі пройшла з своєю ношею по сільській вулиці повз освітлені вікна і зникла у вечірніх сутінках.

Наступного дня о десятій ранку містер Марвел, непоголений, брудний і запорошений, сидів на лаві біля дверей маленького заїзду в передмісті Порт-Стоу. Руки він засунув у кишені, вигляд мав дуже стомлений, збентежений і розгублений і часто надимав щоки. Поруч лежали книжки, перев’язані вже мотузком. Клунок було залишено в сосняку за Брембльгерстом, згідно з новими планами Невидимця. Отже, містер Марвел сидів на лаві і, дарма що ніхто не звертав на нього найменшої уваги, неспокій його зростав. Руки його раз у раз нервово нишпорили по кишенях.

Просидів він так чи не цілу годину, коли з заїзду вийшов літній матрос з газетою в руках і сів біля нього.

— Гарний день, — сказав матрос.

Містер Марвел озирнувся навкруги мало не з жахом.

— Дуже, — підтвердив він.

— Погода саме на цю пору року, — провадив матрос незаперечним тоном.

— Цілком, — погодився містер Марвел.

Матрос видобув зубочистку і, перепросивши сусіду, кілька хвилин орудував нею. Його очі тим часом роздивлялись запорошену постать містера Марвела та книжки, що лежали поряд. Підходячи до містера Марвела, матрос почув, як у кишені в того забряжчали немовби гроші, і був вражений контрастом між зовнішністю містера Марвела і його можливою грошовитістю. Отож матросові думки перекинулись до теми, яка цупко полонила його уяву.

— Книжки? — зненацька запитав він, закінчивши орудувати зубочисткою.

Містер Марвел здригнувся і глянув на книги.

— Еге ж, — сказав він. — Еге ж, — книжки.

— У книжках натрапляєш іноді на незвичайні речі, - сказав матрос.

— Звісне діло, — відповів містер Марвел.

— Але бувають незвичайні речі не тільки в книжках, — сказав матрос.

— Ваша правда, — сказав містер Марвел. Він зиркнув на свого співбесідника, а тоді озирнувся.

— Оце, бува, в газеті прочитаєш про що-небудь незвичайне, — провадив матрос далі.

— Буває.

— Ось у цій газеті… - сказав матрос.

— А! — відповів містер Марвел.

- Є… - матрос втупив у містера Марвела пильний погляд. — Є, наприклад, про невидиму людину.

Містер Марвел скривив рот, почухав собі щоку і відчув, що вуха в нього червоніють.

— Ну, а що вони ще пишуть? — насилу спромігся він. — І де це: в Австралії чи в Америці?

— Ні там, ні там, — відказав матрос. — Тут.

— Боже! — здригнувся містер Марвел.

— Коли я кажу тут, — на превелику полегкість містера Марвела пояснив матрос, — то це не значить саме в цьому місці, а десь неподалік.

— Невидима людина! — повторив містер Марвел. — І що ж вона робить?

— Все, — відповів матрос, допитливо вдивляючись в містера Марвела, і додав: — Усяке неподобство.

— Я вже чотири дні не бачив газет, — сказав Марвел.

— З’явився він уперше в Айпінзі.

— Ну?

— Відтіля й почав. А звідки він узявся — цього нібито ніхто не знає. Ось тут: “Надзвичайна пригода в Айпінзі”. І в газеті сказано, що все це чиста правда!

— О Боже! — вигукнув містер Марвел.

— Справді, історія незвичайна. Свідчать про це священик і лікар, які бачили його цілком ясно… Вірніше, не бачили. Жив він, пишуть, у заїзді “Карета й коні”, і ніхто, здається, й гадки не мав про його нещастя, доки під час однієї сварки там не зірвали йому з голови бинтів. Тільки тоді помітили, що голова в нього невидима. Його зараз же спробували забрати, пишуть, але він скинув одяг і йому пощастило вислизнути, правда, після запеклої колотнечі, коли він серйозно поранив, як тут пишуть, нашого достойного і шановного констебля, містера Джеферса. От так штука, га? Наведено й прізвища, й усе інше.

— О Боже! — сказав містер Марвел, нервово озираючись і намагаючись навпомацки перелічити гроші в кишені. Аж раптом у нього в голові майнула нова, досить дивна думка. — Надзвичайно чудна історія, — зауважив він.

— Авжеж! Просто незвичайно! Ніколи не чув я досі про невидимих людей, але тепер доводиться чути про такі дивні речі, що…

— Оце й усе, що він зробив? — спитав Марвел, силкуючись прибрати невимушеного вигляду.

— А хіба цього мало?

— А він часом не повернувся туди знову? Чи зник, і кінці в воду?

— Зник, та й усе, — відповів матрос. — Вам що, цього не досить?

— Цілком досить.

— Ще б пак, — сказав матрос. — Як на мене, то досить.

— А спільників у нього не було? Про це не пишуть? — збентежено запитав містер Марвел.

— Хіба вам мало одного такого? — спитав матрос. — Ні, хвалити Бога, спільників він не мав.

Матрос повільно хитнув головою і вів далі:

— Мене аж нудить, як тільки подумаю, що він вештається десь тут поблизу. Тепер він на волі і, як гадають, подався дорогою на Порт-Стоу. Цебто якраз сюдою. Куди там всякі ваші американські дива проти цього! Подумайте лише, чого може він накоїти! Що було б з вами, якби він хильнув трохи зайвого та закортіло йому напасти на вас? Уявіть собі — він захоче грабувати; хто зможе перешкодити йому? Він може залазити куди схоче, преспокійно красти; може пройти крізь кордон поліції з такою легкістю, як ми з вами могли б утекти від сліпого. Навіть легше! Бо в тих сліпих, кажуть, надзвичайно гострий слух. А коли б він наглянув десь винце, яке б йому припало до смаку…

- І справді, в його руках усі козирі, - сказав містер Марвел. — Але…

— Маєте рацію, — погодився матрос, — усі.

Весь цей час містер Марвел уважно оглядався навкруги, прислухаючись до якихось ледве чутних кроків, намагаючись вловити якісь непомітні рухи. Нарешті він, здавалося, наважився. Він кахикнув у руку, ще раз озирнувся, прислухався, а потім нахилився до матроса і стишеним голосом мовив:

— Бачите, я випадково знаю дещо про невидиму людину. З приватних джерел.

— Ну? — здивувався матрос. — Ви?

— Так, — відповів містер Марвел. — Я.

— Ого! — гукнув матрос. — І дозвольте спитати…

— Ви будете вражені, - прикриваючи рукою рот, сказав містер Марвел. — Це — незвичайна річ.

— Правда?

— Бачите… — почав був Марвел конфіденціальним тоном. І раптом вираз на його обличчі неначе якимсь дивом змінився. — Ой! — скрикнув він і аж підскочив. Обличчя його скривилося від болю. — Ой-ой! — скрикнув він знову.