Кемп погладив рукою вуса. Чи це йому видається, що хтось іде внизу?

— Ми повинні вбивати, Кемпе.

— Ми повинні вбивати… — повторив Кемп. — Я слухаю ваші плани, Гриффіне, але не згоден із вами, запам’ятайте це собі. Навіщо вбивати?

— Вбивати не з примхи, а розумно це робити. Справа ось у чому. Вони — так само, як і ми, — знають, що існує невидима людина, і ця невидима людина, Кемпе, мусить тепер установити царство терору. Так, так! Безперечно, вас це вражає, але саме це я й маю на увазі! Царство терору! Невидима людина мусить заволодіти якимось містом — вашим Бердоком, наприклад, — тероризувати його і скорити. Вона видаватиме накази. На це є тисячі способів, — скажімо, сунути клапоть паперу під двері. І всі, хто не коритиметься, загинуть; будуть вбиті й ті, хто оборонятиме їх.

— Гм! — буркнув Кемп, прислухаючись не до Гриффінових слів, а до стуку відчинюваних дверей. — Здається мені, Гриффіне, вашому спільникові тоді не позаздриш, — мовив він, вдаючи, ніби уважно слухає співбесідника.

— Ніхто не знатиме, що він — мій спільник, — запально заперечив Гриффін. — Тс! Що там унизу? — спитав він.

— Нічого, — заспокоїв його Кемп і раптом почав говорити голосніше і швидко. — Я не згоден з цим, Гриффіне, — сказав він. — Не згоден, зрозумійте мене! Навіщо мріяти про боротьбу з людством? Як можете ви сподіватися здобути щастя? Не будьте якимось самітним вовком, Гриффіне. Опублікуйте наслідки ваших досліджень… довірте їх людству або принаймні вашій батьківщині. Подумайте, що зможете ви зробити, мавши мільйон помічників.

Невидимець перебив його, простягуючи вперед руку.

— Хтось підіймається по сходах, — сказав він.

— Не може бути, — відповів Кемп.

— Дайте-но я гляну, — сказав Невидимець і з простягненою вперед рукою пішов до дверей.

Далі події відбувались дуже швидко. Кемп якусь мить вагався, а потім кинувся навперейми Невидимцеві. Той, здригнувшись, зупинився:

— Зрадник! — вигукнув він, і халат його розстебнувся.

Невидимець сів і почав роздягатися. Кемп поквапливо ступив кілька кроків до дверей, і Невидимець зараз же з криком зірвався на ноги, яких уже не було видно. Кемп навстіж одчинив двері. На сходах чулися кваплива хода і голоси.

Швидким рухом Кемп одіпхнув назад Невидимця, вистрибнув за двері й грюкнув ними. Ключа заздалегідь було встромлено ззовні. Ще секунда — і Гриффін був би замкнений у кабінеті, якби не одна дрібниця. Ключ у замкову шпарину вранці встромили похапцем, і коли Кемп грюкнув дверима, він упав на килим…

Кемп сполотнів. Він силкувався двома руками втримати двері. Через кілька секунд, проте, вони дюймів на шість прочинились, але йому пощастило зачинити їх знову. Вдруге двері шарпливо відчинились на фут, і в отвір почав протискуватися халат. Невидимі пальці схопили Кемпа за горло, і, захищаючись, він мусив пустити ручку. Його відтиснули назад, підставили йому ногу й кинули на площадку; халат накрив йго згори.

Полковник Едай, начальник бердоцької поліції, якому писав Кемп, піднявся вже до середини сходів. Він з жахом дивився, як раптом на площадці з’явився Кемп, переслідуваний порожнім халатом, що висів у повітрі. Він бачив, як Кемп упав і намагався підвестись. Він бачив, як Кемп устав, кинувся вперед, поточився й знову важко впав.

Раптом щось сильно штовхнуло його. Штовхнуло ніщо! Наче якийсь величезний тягар навалився на нього, чиїсь пальці схопили за горло, чиєсь коліно притисло живіт, і він сторчма покотився сходами. Потім невидима нога наступила йому на шию, шльопаючи, промчали внизу босі ноги; він чув, як у передпокої скрикнули й побігли обидва полісмени і як грюкнули парадні двері.

Полковник сів, здивовано озираючись. Сходами, похитуючись, спускався Кемп, скуйовджений, весь у поросі. Одна щока його була біла від удару, з губи текла кров, в руках він тримав червоний халат та інші частини туалету.

— Боже мій! — скрикнув він. — Все пропало! Він утік!

Перший час Кемпова мова була така нерозбірлива, що Едай не второпав з його оповідання нічого. Вони стояли на площадці, в руках у Кемпа все ще був Гриффінів одяг, і говорив він дуже квапливо. Нарешті Едай почав дещо розуміти.

— Він — божевільний маніяк, — казав Кемп. — Це запеклий егоїст. Він думає тільки про свої власні вигоди та про свою безпеку. Сьогодні я наслухався такого злостивого себелюбства… Він калічив людей. І він вбиватиме їх, якщо ми не станемо йому на перешкоді. Він викличе справжню паніку. Ніщо не може стримати його. А тепер він на волі, і він розлючений.

— Його обов’язково треба впіймати, — сказав Едай. — Це — ясно.

— Але як? — скрикнув Кемп, і раптом у голові його зародилося багато планів. — Ви повинні почати зараз же. Мусите поставити на ноги всіх, мусите не випустити його з цієї місцевості. Перебуваючи на волі, він пройде скрізь і скрізь вбиватиме, калічитиме людей. Він мріє про царство терору! Царство терору, розумієте? Мусите встановити нагляд за поїздами, шляхами, пароплавами. Вам повинен допомагати гарнізон. Телеграфуйте, щоб вам прислали підмогу. Єдине, що може затримати його тут, це надія знайти книжки з власними записами, які для нього дуже важливі. Я розповім вам про це згодом. У вас у поліції сидить такий собі Марвел…

— Знаю, — перебив Едай, — знаю. Про книги — теж. Але той бродяга…

— Каже, що в нього їх нема. А Невидимець упевнений, ніби вони в бродяги. І треба не давати Невидимцеві ні їсти, ні спати. День і ніч вся округа мусить пильнувати його: їжу треба замикати й охороняти — всю їжу, — щоб він мусив викрадати її. Будинки скрізь мають бути замкнуті. О, якби небо послало нам дощі та холодні ночі! Вся округа мусить ловити його і таки впіймати! Кажу вам, Едаю, Невидимець — це небезпека, це нещастя. Страшно й подумати, що може скоїтись, доки його не впіймають і не знешкодять.

— Саме так потрібно діяти, — сказав Едай. — Я зараз же піду й почну все організовувати. А чому не піти б і вам? А й справді, ходімо. Ми влаштуємо військову нараду, запросимо Гопса, залізничне начальство. Не можна втрачати й хвилини! Ходімо, дорогою ви розповісте мені все. А що нам ще зробити? Та киньте ви цей халат!

За мить вони — Едай попереду — спускалися вже сходами. Парадні двері були відчинені, біля них стояло двоє полісменів, з очима, все ще втупленими в порожнечу.

— Він утік, сер, — доповів один з них.

— Ми йдемо до центрального управління, — сказав Едай. — А один із вас нехай знайде візника й накаже йому наздогнати нас. Швиденько! Ну, що ще, Кемпе?

— Треба собак, — відповів Кемп. — Дістаньте собак. Вони не побачать його, зате вчують нюхом.

— Гаразд, — згодився Едай. — Це не всім відомо, але голстедські тюремники знають чоловіка, в якого є собаки-шукачі. Так, собаки. Далі що?

— Майте на увазі, - сказав Кемп, — що в нього видно їжу, поки організм її ще засвоює. Отож, поївши, він мусить ховатись. Треба шукати скрізь — у кожному кутку, за кожним кущем. І ховати всю зброю, все, що він міг би застосувати як зброю. Довго носити її з собою він не зможе. Треба ховати все, чим він міг би вражати людей.

— Буде зроблено, — сказав Едай. — Ми його зловимо!

— А по дорогах… — почав був Кемп і завагався.

— Ну?

— Потовчене скло. Це, звісно, не по-людському. Але подумаймо, чого він може накоїти.

Едай присвиснув.

— У чесній грі так не роблять, — зауважив він. — Не знаю… Зрештою потовчене скло буде заготовлено на той випадок, якщо він зайде занадто далеко…

— Він якийсь нелюд, кажу ж я вам, — додав Кемп. — Як тільки він опам’ятається трохи після цієї втечі, він почне встановлювати царство терору, запевняю вас. Єдиний шанс у нас — випередити його. Він сам постав проти людства. Тож хай його кров упаде на його голову!