— В якому місці вони купалися?

— Здебільшого там, де будують причал для човнів. А бувало, і в інших місцях, де можна під'їхати машиною.

— Коли востаннє ви бачили Миколу и Аллу?

— Якраз перед тим, коли жінка втопилася. В той вечір.

— Добре пам'ятаєте?

— Добре. Ми тоді приїхали на дачу пізно — у мене профспілкові збори були. А незабаром і Микола з Аллою приїхали. Десь годині о десятій…

Онопрієнко і Назаров стояли біля замкненої хвіртки дачі Терлецького. Білякевич підійшов до них.

— Розгадуємо загадку, — Онопрієнко хотів поділитися своїми думками з підполковником. — Якщо того вечора на дачі нікого не було, то як могла Світлана зайти в палісадник? А може, вона й не заходила, Валерію Павловичу?

— Заходила, — коротко мовив Назаров.

— І хвіртка була відчинена?

— Була.

— От і маємо загадку. А що ви думаєте, Вікторе Михайловичу?

— Думаю, що Валерієві Павловичу нема потреби сушити собі цим голову, — озвався Білякевич. — Ми й так завдали йому немало клопоту. Скажіть, Валерію Павловичу, іще одне: коли ви по дорозі зупинялися поблизу Білого озера, яка розмова відбулася між вами і Світланою? Постарайтеся згадати.

— Навряд чи можна сказати, що то була розмова. Світлана була в поганому настрої і звинувачувала мене в усіх смертних гріхах. Лаяла.

— Здорово лаяла?

— Не перебираючи слів. Потім, правда, попросила вибачення. І одразу ж почала молоти якісь нісенітниці.

— Нісенітниці? — перепитав Білякевич.

— Вона була фантазерка й часом вигадувала казна-що. І тоді говорила, що має багато грошей, пропонувала покинути все, виїхати на південь, до моря, купити там будинок з виноградником… Ясно, все це несерйозно. Сама потім сказала, що несерйозно.

Білякевич глянув на Онопрієнка. Той розуміюче кивнув, ступив до Назарова, торкнувся його плеча:

— Валерію Павловичу, те, що ми хочемо зараз вам сказати, належить говорити в офіційній обстановці, ретельно підібравши відповідні слова. Але ми надумали відступити від цього правила… Так от… Ви не винні, Валерію Павловичу!

Назаров зблід.

— Як?.. — насилу вимовив, бо голос раптом пересох йому. — Не винен?..

— Ні в чому не винні. У слідстві була допущена помилка.

— Помилка? — ледве стримуючи хвилювання, перепитав він. — Отже, все-таки нещасний випадок!.,

Навіть у цю мить Назаров подумав не про себе. І, певно, саме тому Білякевич сказав йому прямо, нічого не приховуючи:

— Ні, не нещасний випадок. Злочин. Обдуманий, жорстокий злочин. Ви теж стали жертвою цього злочину. Одною з жертв. Не все ще з'ясовано, багато що треба ще довести, і допомога нам не зашкодила б…

Він урвав, пильним, допитливим поглядом подивився на Назарова.

— Що мені треба зробити? — з готовністю запитав Назаров.

— У мене до вас одне прохання, Валерію Павловичу…

В кабінеті головного лікаря 9-ї міської поліклініки все сяяло стерильною чистотою, працював кондиціонер, повітря було наче напоєне озоном, і те, що над кріслом густою хмарою здіймався тютюновий дим, видавалося тут просто блюзнірством.

Спочатку Алла Храпаль трималася насторожено, ретельно добирала слова, а потім, упевнившись, що Білякевич нічого не записує і настроєний доброзичливо, дозволила собі розслабитися: закурила, поклала ногу на ногу, зовсім не ніяковіючи від того, що пола її накрохмаленого халата, надітого замість плаття, стрімко підскочила вгору, відкривши круглі коліна.

— Якщо це не офіційна розмова, то я, шановний Вікторе Михайловичу, скажу вам ось що: не треба длубатися в чужій брудній білизні — крім усього іншого, це негігієнічно.

— Приємного мало, це правда. Вам, певно, теж не дуже велике задоволення колупатися в чужих зубах.

— Я лікар. І колупаюсь, як ви кажете, не в будь-яких зубах, а тільки там, де потрібна моя допомога. Це, зрештою, мій обов'язок.

— І ми теж тільки там, де потрібна наша допомога. Це наш обов'язок.

Храпаль, хвилюючись, глибоко затягнулася, попіл із сигарети впав їй на халат, вона нервовим рухом струснула його на підлогу.

— Не розумію, — озвалася трохи збудженим голосом, — що може бути неясного у справі про смерть Світлани Мелещук!

— Ну, наприклад, мотиви, якими керувалися деякі свідки, даючи неправдиві показання, — спокійно мовив підполковник. — Такі показання — це теж злочин, вони караються законом. І досить суворо.

— Кого ви маєте на увазі? — зблідла Храпаль.

— Не в останню чергу вас, Алло Борисівно, — не змінюючи тону, відповів Білякевич.

— Мене?! — схопилася молода жінка, з удаваним подивом витріщивши очі.

— Вас, — потвердив Віктор Михайлович. — Ви сказали слідчому — і це записано в протоколі, — що ввечері дев'ятнадцятого серпня були з Миколою Кравцем у кіно. Так?

Алла знітилась, прикусила губу.

— Хіба це важливо?

— Ви чудово знаєте, що важливо.

— Але я справді була того вечора з Миколою.

— Тільки не в кіно, а на дачі Терлецького. Вас там бачили.

Храпаль одвела погляд, почала смикати поясок халата.

— Я не хотіла скомпрометувати Миколу, — пробурмотіла вона, знову сідаючи в крісло.

— Тільки тому й сказали неправду? А може, Кравець просив, щоб ви так казали?

— Просила Надя.

— Надя?! — здивувався Білякевич.

— Після смерті сестри Надя захворіла, лягла в лікарню. Зразу після похорону. Стресовий стан. Я думала, що причиною була тільки смерть Світлани, а тоді зрозуміла: Надя здогадалася, що до тієї смерті має якесь відношення Микола, і це приголомшило її. Вона прислала мені записку, просила нікому не казати, де був того вечора Микола.

— Виходить, Надя знала, що ви з Кравцем їздили на дачу Терлецького?

— Знала. Микола розказав їй.

— Цікаво… — спроквола мовив Білякевич. — Дуже цікаво. Тоді дозвольте запитати: перед ким же ви не хотіли скомпрометувати Миколу Кравця?

Храпаль не відповіла.

— Чого ж ви мовчите, Алло Борисівно?

Вона похилила голову, затулила обличчя долонями.

— Це жахливо! Ви піймали мене на брехні… Але навіщо вам мої свідчення? Ви ж і так усе знаєте. Зрозумійте, ми виросли в одному будинку, на одному поверсі. Вони були мені як сестри, а Віолета Максимівна — мов друга мати. Я розкажу, підпишу, а як мені тоді в очі дивитись і їй, і Наді? Світлані вже ніхто не допоможе, вона мертва. Подумайте краще про живих, близьких їй людей — матір, сестру. Навіщо травмувати їх ще раз? Та й мені все це не байдуже.

Алла відкрила обличчя, й Білякевич побачив патьоки чорної фарби на її щоках. Діставши сигарети, вона знову закурила і знову — певно, вже машинально — поклала ногу на ногу. Затягнулася, випустила цівочкою дим, глянула на Білякевича.

— Хочете посміятися? — мовила, трохи заспокоївшись. — Я любила Миколу, він любив Світлану, а Надя любила альпінізм. Смішний квартет, правда ж? Смішний і неприродний. Любовне тріо — це ще не так, а квартет… Хтось мав випасти з нього! Може, ви вважатимете мене за негідницю, але я по-своєму рада, що доля вибрала Світлану.

— Ви маєте на увазі її смерть? — похмурнів Білякевич.

— Так! Смерть! — несподівано аж крикнула Алла. — Іншого виходу не було. Все переплелося так, що розплутати вже ніхто не міг. І закрутила цей клубок сама Світлана. Якби не вона, то Микола не одружився б з Надею, не появився б у нашому домі і я не знала б його… Ні, не думайте, що це жіноча логіка. Ви ж не знаєте, на що була здатна Світлана. Ще в школі вона встрявала в усякі сумнівні історії, втягувала в них мене, Надю, потім відходила вбік, а розплачуватись доводилось нам. Коли ми підросли й на нас уже почали звертати увагу хлопці, вона стала ще безсовісніша — безперервно сварила нас не тільки з хлопцями, а й між собою.

— Чим же пояснити, що ви дружили з нею?

— Дружили, дівчиська були.

— А потім?

— Потім часто сварились, але… — Храпаль трохи розгублено глянула на Білякевича, мовби не знала, що відповісти. — Розумієте, раніше було в ній щось таке… Вона любила всякі пустощі й витівки, часто кривдила Надю й мене, але потім начебто шкодувала, просила пробачення… І ми все забували. Адже у неї і гарного було багато.