Алла стояла якусь мить, мов застигла. А потім, не тямлячи себе, не думаючи, навіщо вона це робить, кинулася за ним. Не встигла: виринувши з-за рогу сусідньої, поперечної вулички, машина помчала в напрямку лісу…

Приголомшена всім цим, Алла повільно вернулася в кімнату. В голові, перемішуючись і обриваючись, клубочилися думки. Вона нічого не розуміла. Що тут діється? Як на дачі появилася Світлана? Звісно ж, Микола привіз. Алла добре чула, як він виходив, як потім під'їхала машина. А тоді вони вдвох шепотілися на веранді. Але ж коли Світлана вибігла і на вулиці загудів мотор, Микола ще був на веранді. Виходить, була друга машина, яка привезла Світлану? А Миколина? Їй здалося, що то його «Жигулі» виїхали з-за рогу і помчали до лісової дороги. Певно, Микола ще раніше, коли виходив по ром, відігнав свою машину від дачі й поставив за рогом. Навіщо? Ждав Світлану і не хотів, аби той, хто з нею приїде, знав, що він, Микола, тут. Тому й світло в кімнаті вимкнув, і штори на вікнах позакривав… Але ж навіщо? Згадалося, як перед від'їздом сюди він казав, що тут, на дачі Терлецького, все має вирішитися. Що саме? Як? І куди він поїхав зараз, у такий час? Коли повернеться?

Алла машинально глянула на годинник — було близько одинадцятої. Ні, не ждатиме його. Додому! Скоріше додому!

Вона дісталася пішки до шосе, підняла руку, зупинила машину…

Будинок художника — красива двоповерхова споруда в класичному стилі, з корінфськими колонами й розкішним балконом, який підтримували дебелі каріатиди, — стояв на пагорбі, що височів над міським парком. Будинок був споруджений на початку століття на замовлення польського магната і мецената графа Пшемислава Терлецького, який нібито доводився родичем ювелірові й скульптору Адамові Терлецькому — батькові нині живого і здорового Станіслава Адамовича Терлецького. Свого часу Станіслав Адамович категорично заперечував чутки про це родичівство, а згодом змінив свою позицію і почав так само категорично підтримувати їх.

А проте історія будинку, так само, як і родинні зв'язки його першого володільника, дуже мало хвилювали Білякевича — його цікавили справи нинішні, злободенні.

В просторому вестибюлі з широкими мармуровими сходами, що вели на другий поверх, ліворуч од входу стояла велика статуя — «Сталевар». Мускулистий, зібраний, внутрішньо напружений, хоча жоден порух не виказував цієї напруженості, сталевар, здавалось, ігнорував і пухлих амурів, що пурхали під стелею, і манірних богинь у нішах. Тут же було й ще кілька робіт місцевих скульпторів — різних за розмірами, композицією, стилем виконання. Віктор Михайлович мимоволі порівнював їх із «Сталеваром» — ця скульптура з першого ж погляду сподобалась йому і стала немовби мірилом оцінки інших робіт.

Коли до Білякевича підійшов скульптор Ястремський, з яким напередодні домовилися зустрітись, він сказав про це.

— «Сталевар» — одна з найкращих робіт Олексія Саєнка, — згодився той. — Вдало зображено людину в праці, причому нелегкій праці, яка потребує високого професіоналізму, глибокої думки. Тут нема ні домни, ні якихось аксесуарів доменщика. Але ми віримо, що цей чоловік стоїть перед домною, вдивляється в полум'я, яке жаром дихає на нього, готовий першої-ліпшої миті приборкати вогонь, пробити отвір, пустити розтоплений метал. Це не просто сталевар, це сучасний робітник — умілий, зібраний, мислячий, впевнений у собі і в техніці, на яку він може покластися в одвічному змаганні людини з вогнем. Можна було б дати динамічнішу позу, підсилити зовнішню експресію, конкретизувати обстановку, однак від цього твір тільки втратив би. Зовнішній ефект приваблює скульпторів уявною легкістю вираження ідеї. Але ж глибокі ідеї, що по-справжньому хвилюють нас, виразити непросто, самим зовнішнім ефектом їх не передати. Ось вам наочний приклад…

Ястремський підвів Білякевича до невеликої станкової скульптури, вилитої з бронзи. Віктор Михайлович одразу впізнав цю скульптуру-горельєф: «Повергнутий»! На тлі уламків розбитого літака смертельно поранений пілот (чомусь голий до пояса) намагається підвестися. До краю напружені м'язи спини, плечей, грудей різко контрастують з безживними, немов прибитими до землі надмірно довгими ногами, безсило похиленою головою.

— Вражає, правда ж?

— Вражає, тільки неприємно. Якийсь гімн безвихідності.

— От-от, — підхопив Ястремський. — Смерть, загибель сама по собі. Не в ім'я чогось, а просто так. Це не Ікар, покараний за свою відвагу, а якийсь невдаха чи тюхтій, може, навіть п'янюга, що сів за штурвал.

— Наочний посібник з техніки безпеки для льотного складу, — всміхнувся Білякевич.

— Хіба що…

Бар «Кіпріда» був на другому поверсі у вузькому продовгуватому залі з химерними високими вітражами. Тут стояли сутінки, й Білякевич не зразу побачив Ляшенка та Галину Юрко.

— Кравця ще немає, але Савоськін уже зайняв столик у ніші, значить, скоро підійде, — сказав Ястремський і пояснив: — Савоськін — художник-копіїст, колись робив непогані копії, а потім спився і тепер перебивається випадковими заробітками. Найбільший його клопіт — випити за чужий кошт. Як тільки у Кравця появилися гроші, одразу ж почав крутитися біля нього. П'ють мало не щодня. — Ястремський бридливо здвигнув плечима. — Ваші товариші тут? — стиха запитав він.

Білякевич кивнув головою. Він нарешті побачив Ляшенка та Галину, що сиділи на високих дзиґликах за стойкою, і показав на них. Ястремський рушив до стойки, а підполковник сів за вільний столик поблизу ніші, замовив каву.

Стиха заграла музика, кілька пар вийшло танцювати, приховані світлові установки хлюпнули на них різноколірними виблисками.

Пішла танцювати й Галина Юрко — в парі з Ястремський. Білякевич бачив, як тільки-но заграла музика, до Галини підійшов один молодик, потім другий, третій — запрошували танцювати. Вона відмовлялась. А ось тепер вийшла з Ястремський. Підполковник здивувався такому успіху Юрко, а коли розгледів її трохи ближче — подив його став ще більший. На Галині були еластичні, з матерії, схожої на зміїну шкіру, штани, що підкреслювали бездоганну стрункість ніг, чудова мохерова кофта з невиданими буфами й досить сміливим вирізом — його почасти прикривав металевий, з великими кільцями, схожий на кайдани ланцюг, на кінці якого висіла здоровенна бляха. Про зачіску та черевички нічого було й казати. І трималася Юрко так, що трудно й упізнати: вільно, невимушено і водночас граціозно. Білякевич тільки блимав очима.

Пропливаючи мимо, Галина кинула на нього запитливий погляд, видно, цікавлячись, яке враження вона справляє, і сказала своєму партнерові голосно, щоб почув підполковник:

— У вас тут примітивненько — старомодно, недоладно. От коли ми з чоловіком жили в Сан-Хосе — це в Коста-Ріці…

Білякевич насупився — молодший лейтенант Юрко явно перегравала. Правда, поки що це була репетиція.

За столиком у ніші почалося якесь пожвавлення: Савоськін підвівся, замахав руками — в бар увійшов Микола Кравець. Він був не сам: слідом ішла Надя. Світло в цю мить стало тьмяніше від густих червоних тонів, а проте Білякевич упізнав її, вона ступала, трошечки накульгуючи, на брови спадав каштановий чубчик, обличчя було невиразне, застигле.

Микола перейшов зал з підкресленим почуттям власної гідності, неуважно киваючи головою у відповідь на привітання знайомих. На дружину він зважав мало — перший сів за столик, навіть не обернувся, коли Надя підійшла й сіла поряд. Савоськін заметушився — кинувся до стойки, привів офіціанта, побіг іще кудись. Білякевич чув, як Надя сказала:

— Я нічого не питиму. І тобі не раджу.

Микола відмахнувся, замовив випивку, закуску.

А потім вийшла накладка — з тих, які часом трапляються в оперативній роботі, яких заздалегідь просто не можна передбачити: в барі появився Терлецький. Побачивши подружжя Кравців, він ще здалеку закивав їм і рушив до їхнього столика. І саме в цю мить до того ж столика підійшли Ястремський, Ляшенко і Галина Юрко. В цій компанії Терлецький, безперечно, був зайвий: він знав капітана міліції Ляшенка й навряд чи повірив би, що той тільки днями повернувся з Коста-Ріки, де понад рік був у науковому відрядженні.