— Це не кінець, — заперечив Онопрієнко прокуророві області. — Ми й досі не знаємо, як і чому загинула Світлана.

— Кравець уже не пояснить, — невесело всміхнувся прокурор.

— Але є люди, які можуть пояснити, — підтримав Білякевич старшого слідчого. — Думаю, що тепер вони навіть захочуть пояснити.

— Так, як їм вигідно, — докинув Онопрієнко.

— Вважаєте, що до вбивства має причетність іще хтось?

— Упевнені в цьому.

Лікар Зенкевич сказала те, чого зовсім не сподівалися ні Онопрієнко, ні Білякевич:

— Я не оглядала Світлани. Вона призналася, що вагітність у неї з квітня, а до мене зверталась у серпні. Чотири місяці! Оперувати не можна, і я одразу відмовила, не оглядаючи її.

Це важливе уточнення мовби кидало нове світло на вже відомі факти. Білякевич іще раз переглянув матеріали слідчої справи. Багато сторінок її читав по-іншому, не так, як раніше. Поділився враженнями з Онопрієнком. Той спершу похитав головою, сумніваючись, помовчав і раптом запитав:

— Ви думаєте, вбивство сталося раніше?

— Приблизно на три години. І в іншому місці — з правого боку від залізобетонних плит, метрів за сімдесят. Якраз там, де ковбаня.

— Усе було розраховано заздалегідь.

Онопрієнко знову якусь мить помовчав, зосереджено тручи різко окреслене підборіддя, потім узяв справу і вкотре вже переглянув висновки експертів, схеми.

— Що ж, може, ви й маєте слушність, — нарешті згодився. — Доведеться зробити ексгумацію. Мало що!

Наслідки ексгумації і повторні експертизи перевершили всі сподівання.

— При зовнішньому огляді це трудно було помітити, — ніяково виправдувався судмедексперт, показуючи непросохлий ще рентгенівський знімок. — Власне, і завдання було інше: встановити причину смерті, та й годі. А тут, бачите, давній перелом гомілки. Ні слідчому Вигулі, ні мені тоді й на думку не спадало…

Білякевич уже збирався йти додому, коли черговий по управлінню доповів, що його питає якась жінка.

— Уже втретє дзвонить, настійливо добивається до вас. Перемкнути?

— Хто така?

— Не назвала себе.

Підполковник трохи здивовано потис плечима, не уявляючи, хто б це міг бути, і взяв трубку.

— Білякевич слухає.

Мовчання. Тільки чути, як хтось дихає в мембрану — уривисто, часто.

— Слухаю вас! — мовив гучніше.

І знову — те саме уривчасте шурхотіння в трубці. Нарешті озивається:

— Вікторе Михайловичу, ми не знайомі, але мені казали, що ви глибоко порядна людина, що з вами можна говорити про все, ви можете порадити, допомогти…

Голос тихий, низький, глухий. Одразу й не збагнеш, що то говорить жінка.

— З ким я розмовляю?

Нова пауза, потім — зітхання:

— Це Надія Мелещук-Кравець… У мене до вас дуже важлива і невідкладна справа…

Білякевич насилу стримує хвилювання. Він знав, що після смерті Миколи Кравця його дружина знову лягла в лікарню. Лікарі визначили рецидив депресії, не дозволяли допитувати. І от вона дзвонить…

— Що сталося, Надіє Андріївно?

— Це не телефонна розмова. Мені треба зустрітися з вами. Якщо можна — сьогодні ж, зараз.

— Ви дзвоните з лікарні?

— Ні, я вже виписалась.

Мить-другу Білякевич міркує, як бути, потім каже:

— Гаразд, я приїду до вас.

— Я дзвоню не з дому. Додому не хочу йти, боюсь.

— А де ви зараз?

— На проспекті Космонавтів, біля скверу, навпроти кафе. Якщо не заперечуєте, я чекатиму на вас тут, у сквері.

Віктор Михайлович дивиться на годинник. Пів на восьму, а надворі геть темно; що вдієш — кінець жовтня. У сквері на проспекті Космонавтів погане освітлення… А йому треба побачити її при світлі.

— Надіє Андріївно, — каже він, — давайте зробимо так: сідайте біля кінотеатру в тролейбус і під'їдьте до парку Шевченка. Рівно о двадцятій зустрінемося коло центрального входу. Згода?

Якийсь час трубка мовчить, нарешті відповідає:

— Ну, якщо вам так зручніше…

Біля центрального входу в міський парк тупцяло кілька постатей — переважно молоді хлопці. Тут, біля склепінчастої, на чотирьох високих колонах, арки, від якої в глибину парку вела широка алея, залита ввечері яскравим світлом неонових світильників, звичайно призначали побачення. Певна річ, не ділові. Міська молодь називала це місце «Під чотирма стовпами». Назва не вельми лірична, але це не бентежило дівчат: зустрічаючись із своїми хлопцями «Під чотирма стовпами», вони йшли потім на танцмайданчик, у Зелений театр, павільйон «Морозиво», а то й просто погуляти по тінистих алеях старого парку.

Білякевич почував себе трохи незручно — йому не підходив жоден з цих варіантів. І взагалі він уже шкодував про свою, по суті, хлопчачу витівку — треба було зустрітися там, де вона хотіла.

Він побачив її ще здалеку, як тільки вийшла з тролейбуса і, кутаючись у зав'язаний поверх коміра пальта широкий ворсистий шарф, попрямувала до арки. Йшла не поспішаючи, якоюсь неприродною, скованою ходою.

— Спасибі, що прийшли, — сказала, подаючи Білякевичу руку. — Я зразу впізнала вас. Догадалася, що це ви. Ходімо кудись, тут надто людно.

Зайшли в парк. Вона хотіла повернути на бічну алею, проте Віктор Михайлович утримав:

— Ходім прямо. За фонтаном, мабуть, є вільні лавочки, сядемо там.

Жінка скоса, але пильно подивилась на нього — видно, зрозуміла все, й Білякевичу стало ніяково за свою наївну хитрість.

Фонтан уже не працював, з басейну випустили воду, й було трохи дивно, що купальниця опинилась на сухому. Проходячи повз неї, Мелещук-Кравець докірливо глянула на підполковника, хотіла нібито сказати щось, та, мабуть, передумала, відвернулася, сховала обличчя в шарф. Білякевич знову подумав, що він переборщив, що така «психологічна підготовка» не далеко відійшла від самодіяльності Галини Юрко.

В кінці алеї, в тіні під великим дубом, була вільна лавочка. Надія сіла скраєчку, руки в кишені пальта, підборіддям уткнулася в складки шарфа.

— Ви, звичайно, вважатимете моє признання запізнілим, — озвалася, помітно хвилюючись. — Не знаю, чи наважилася б я й тепер на нього, якби Микола був живий. Можливо, що й ні. Думайте як хочете, мені вже все одно. Я маю сказати вам, що… — на мить замовкла, а тоді рішуче докінчила: — Світлану вбив Микола.

І знову замовкла, ще глибше засунула руки в кишені, мерзлякувато зіщулилась.

— Не вдаватимусь у подробиці своїх стосунків із сестрою, — мовила після паузи. — Багато в чому винна і я. Ми були зовсім різні і часто не розуміли одна одну, а правильніше — не хотіли розуміти. Світлана — батькова пестунка, її любили й учителі, сусіди, мати завжди балувала. Вона вміла підлеститись, влізти в душу, показати себе — коли це їй треба було — якнайкраще. А я не вміла. І не любила її. Зате знала, як дозолити їй, і не пропускала нагоди зробити це. Мабуть, тому й за Миколу вийшла. Правда, я не була байдужа до нього, але то інша розмова. Наше одруження стало притчею во язицех: одні казали, що я відбила жениха у сестри, другі — навпаки. А насправді все було і простіше, й складніше. Хлопці, чоловіки ніколи особливо не цікавили мене, чого не можна сказати про Світлану. Їй дуже подобалося, що в неї закохуються, хоч сама вона нікого не любила, окрім себе. Едик Гурний ладен був піти за неї у вогонь і в воду — це влаштовувало її. Микола був потрібен їй, щоб утвердитись у своїй, як вона казала, «творчій самосвідомості»…

— А Назаров?

— Назаров… — жінка запнулася. — Назаров подобався їй. Та річ не тільки в цьому. Він був для неї ніби запасною позицією, на яку завжди можна було відступити, щоб відчути себе в безпеці. Солідний чоловік, міцно стоїть на землі, про таких кажуть, що за ними — як за кам'яною стіною.

— Вона розуміла це?

— Аякже! У неї й тут був свій розрахунок.

— А як сприймав їхні стосунки Микола?

— Вірив тому, що казала Світлана, вона вміла брехати. Але вас, мабуть, цікавить і мій погляд — правда, на інші стосунки?

— Розумію делікатність цього питання.