Серіндж Бен Абді повільно підвівся. Скребло в його руці аж підскакувало. Він поволі підступив до Раскалли і схопив його за чуба.

— Чому ти мовчиш? — загорлав серіндж. — Кажи!

Але Раскалла не міг говорити, тоді Бен Абді почав трясти його голову так, наче хотів витрусити з неї хоч звук.

— Ні!.. — зойкнув Раскалла.

І перлина випала з рота.

Запала така тиша, що було чути рипіння щогли й легеньке хлюпотіння хвильок, що набігали на борт корабля.

Потім нахуда й серіндж одночасно схилилися по перлину. Хаджі Шере підняв її й випростався. Випростався й серіндж. Вони розглядали перлину. Тиша тривала…

Раптом серіндж обернувся, й скребло в його руці націлилося прямо в серце Раскаллі.

— Ні! — вигукнув Раскалла. — Я не вкрав її! Я знайшов. Це «вільна» перлина!

Але тієї ж миті серіндж накинувся на нього:

— Собако! Сину собаки! Собако!

Його кулаки били, мов кувалди. Скребло відлетіло геть. Серіндж бив Раскаллу в обличчя, в груди, по плечах, але найбільше в обличчя.

— Собако! Собако!..

Хаджі Шере усе ще розглядав перлину.

А ловці сиділи в колі, мов коричневі пеньки, й лише їхні великі кудлаті голови поверталися то до нахуди з перлиною, то до Раскалли… Саффар бачив на їхніх обличчях цікавість. А більше нічого. Цікавість до перлини й цікавість до стусанів, які дістаються іншому. А більше нічого… Лише маленький данакілець ІІІоа дивився на Раскаллу з жахом в очах.

Нарешті нахуда дбайливо заховав перлину до внутрішньої кишені й підступив до Раскалли, що лежав, скиглячи, мов собака.

— Факіх! Злодій! — закричав хаджі Шере майже врочисто й копнув ногою лежаче тіло.

— Факіх! — крикнув удруге й удруге копнув.

— Факіх! — крикнув утретє й утретє копнув.

— Зв'яжи злодія! — сказав він потім серінджеві. — Його судитимуть.

А тоді відвернувся й радісним жестом здійняв руки до неба.

— Аллах милосердний! Він послав нам перлину, яка потішить Саїдове серце! Ми повертаємось до Джумеле. Вам пощастило, о люди! Саїд засипле вас дарунками!

Ловці підвелись. Велика, дитяча радість вмить охопила їх. Так вітер зненацька напинає вітрила. Збуджено кричачи, вони забігали по палубі…

Тим часом Бен Абді зв'язав Раскаллі руки та ноги й відіпхнув його ногою до щогли.

Світанок уже забарвлював верхівки фінікових пальм, коли «Йемен» кинув якір у Джумеле. Бет—ель—Саїд, Саїдова резиденція, сяла білістю за пальмовими стовбурами.

Нахуда й серіндж віддали Раскаллу каїдові, який замкнув його в порожній коморі свого будинку, — в'язниці в Джумеле не було. Потім вони вирушили з візитом до Володаря перлів.

На кораблі лишилися самі ловці. Вони сиділи півколом на палубі й співали про свою радість, про очікувані дарунки — про все те, про що співають діти. Вони були дітьми природи.

Саффар сидів поруч з маленьким Шоа. Очі в нього були заплющені, начебто він спав, його чоло було гладеньке й коричневе, мов шкіра старого сідла; здавалося, за ним не було думок.

Але думки там були, і багато думок. Вони безладно снувалися в його голові, схожі скоріше на видіння, які нараз заясніють у темряві й тут же згаснуть, щоб дати місце іншим. Саффар не вмів міркувати. Не привчена до розумових вправ голова його схожа була на Раскаллині легені, що не вміли стримувати й регулювати дихання. Пошуки перлів, пошуки їжі, чарівні видіння бенкетів і жахливі видіння нещасть — оце й усе, чим обмежувалася його розумова діяльність. І все ж таки в Саффировій голові вже давно почали з'являтися й інші видіння, складніші, такі, що змушували зазирати далеко вперед… Саме ці видіння бентежили Саффара й зараз, і тому він заплющив очі, ніби темрява могла зробити їх виразнішими.

Довго співали ловці, й довго вдивлявся Саффар у свої видіння. Потім він розплющив очі й торкнувся плеча Шоа:

— Піду до Саїда, — сказав він.

Але Шоа не зрозумів, надто неймовірно звучали ці слова.

— Піду до Саїда й урятую Раскаллу, — додав Саффар.

Шоа звернув до нього здивоване обличчя.

— Як?

Саффар не відповів. Він і сам ще не знав, як урятувати Раскаллу. Одна лише картина крутилася йому в голові: він упаде до Саїдових ніг і вигукне:

— Раскалла взяв перлину, щоб врятувати своє життя. Не дай йому загинути! — І це було все.

Саффар підвівся.

— Нехай аллах допоможе тобі, — сказав Шоа, дивлячись на Саффара зачудованими очима.

Саффар пішов. Він ніколи ще не бачив Саїда. В його уяві це був високий, величний і сивий чоловік, який походжає чудовими садами. В цих садах Саффар і знайде Саїда. Він кинеться на землю, а Саїд здійме руки до неба й скаже: «Раскаллу врятовано!» Ото й усе.

Коли Саффар дістався до брами Саїдової резиденції, то зрозумів, що всередину йому не потрапити: Саїд не приймає голих сомалійських норців. Тоді Саффар пішов уздовж глиняної огорожі саду, доки не знайшов місце, де вона була низька й зруйнована. Він за іграшки переліз через неї і опинивсь у саду.

Сад цей був набагато прекрасніший від Саффарових уявлень. Тіні пальмових верховіть лежали на землі, наче великі темні зорі, а в ариках текла холодна каламутна вода. Гранатові плоди висіли так низько, що можна було дістати рукою, вони були брунатно—червоні, як і грунт, на якому, росли кущі, вкриті білими келишками жасмину. Було тихо й пустинно, лише пальмове віття шурхотіло й ляскало вгорі, неначебто клапали дзьобами великі птахи.

Це була чудова картина. На мить голий норець забув, чого прийшов сюди, замилувавшись красою саду; надто довго бачив він саме море та скелі. Але раптом, жахнувшись, усвідомив, що ніхто не повинен бачити його тут, а надто нахуда чи серіндж. Саффар зійшов зі стежки й став скрадатися від дерева до дерева, в напрямку до задньої стіни будинку, звідки мав вийти Саїд. Саффар не сумнівавсь у тому, що Саїд вийде з дому: бо хто ж сидітиме вдома, маючи такий чудовий сад.

Підкравшись до самого будинку, Саффар сховавсь у гранатових кущах і вирішив тут зачекати. Але, посидівши з хвилину в своїй схованці, він раптом почув поблизу нахудин голос.

Перелякавшись на смерть, Саффар хотів був утікати геть, та побоявся, що хаджі Шере побачить його. Але й лишатися в гранатових кущах він теж боявся. Боявся нахудиних очей, що бігають з місця на місце й усе помічають… Раптом Саффарові спало на думку, що найкраще сховатись у верховітті пальм, і він одразу ж почав дертись угору по пальмі, яка росла біля самого будинку, схиливши долі верхівку, ніби під вагою червоних грон фініків. Долізши до половини стовбура, Саффар зупинився. Він побачив нахуду й серінджа так близько, що міг би торкнутися їх, коли б мав у руках пальмову галузку. Вони сиділи на килимі під вікном, до якого саме доповз Саффар, а Саїд — бо цей високий, величний чоловік у білих шатах не міг бути ніким іншим — Алі Саїд давав їм гроші.

Саффар скам'янів від жаху. Він знав: варто одному з них звести очі, щоб побачити його. Але вони не звели очей, бо саме лічили гроші, а Саффар не наважувався лізти вище. Він залишився там, де був… І почав лічити разом з ними. Не міг утриматись, бо на килимі була справжня повінь срібла, а срібний дощ не вщухав. Так, це був справжній срібний дощ, і Саффар лічив його краплини, бо досі ще ніколи не бачив такої сили срібла одразу.

Але саме цієї миті поблизу почулися чиїсь кроки, й Саффар, не тямлячи себе від жаху, стрибнув з пальми й кинувся навтіки, начеб він і справді крав те срібло своїми голодними очима…

Він біг, хоч чорна жінка, що налякала його, приголомшено застигла на місці. Але він не знав про це й щодуху тікав до огорожі. Перестрибнув через огорожу й побіг далі. Він не думав уже ні про Саїда, ні про своє прохання, — мав на гадці лише одне: як би втекти.

Добігши до моря, Саффар манівцями повернувся на корабель. Він обливався потом, шкіра його лисніла, наче риб'яча луска. Ловці усе ще співали.

Шоа зустрів його запитливим поглядом.

І Саффар змушений був схилити голову, бо його охопив пекучий сором. Він бачив Саїда, був від нього так зблизька, що міг би торкнутися його пальмовою галузкою, але втік. Чому? Тому що боявся нахуди й серінджа. Тепер він уже не врятує Раскаллу. Він боявся нахуди й серінджа. В тому—то й уся біда: він ніколи не звільниться від страху перед нахудою й серінджем…