Другий десяток перлин пана Попастратоса був уже набагато кращий.

А за третім він вирушив прямо до Алі Саїда.

Допіру пан Бабелон дізнався, що його суперник вирушив на Дахлак, як одразу ж кинувся слідом. Він не міг дозволити чужій щуці плавати в своєму ставку.

Пан Бабелон також уже давно мав власний корабель, але з «Ель-Сейфом» той корабель, звичайно, не міг рівнятися, хоча б тому, що був на добрих двадцять років старший. Називався він «Джаміле», тобто «Красуня». Була «Джаміле» пузата, мов качка, не мала на носі гострого меча й пливла значно повільніше. Тому-то — якщо пан Попастратос приплив до Джумеле ще опівдні — пан Бабелон кинув якір, коли вже посутеніло. Розпитавши, пан Бабелон дізнався, на превеликий свій подив, що його суперник ще й досі в Саїда. Якусь хвилю пан Бабелон вагався, а тоді подолав свою природжену сором'язливість і також вирушив до Саїда. Час був неслушний, але пан Бабелон, вважав, що давні друзі мають право на деякі привілеї.

Пана Попастратоса він застав у внутрішньому дворі за дивовижними вправами: той саме витягав камінчик по камінчику з Баширового носа, а Саїдів двоюрідний брат Азіз корчився від сміху й плескав у долоні.

Скнарість Азіза, цього бридкого карлика з червоною фарбованою бородою, розвинулася з роками до такої міри, що він почав без запрошення мало не день у день відвідувати Саїда, аби на дурничку досхочу напитися кагви мур. Ця найхарактерніша риса Азізової вдачі напрочуд яскраво виявилася тієї миті, коли пан Попастратос випустив, нарешті, зі своїх пазурів Башира й, повернувшись до Азіза, безцеремонно покопирсався рукою в того в бороді й виловив звідти новесеньку блискучу золоту монету. Тепер уже корчився од сміху Башир, дивлячись, як Азіз гарячково жмакає свою бороду, сподіваючися знайти там іще бодай одну монетку.

Азіз бризкав слиною від люті, а Башир сховався за Саїда, який тільки посміхався. Реготатися Саїд не міг, якби навіть і хотів: ось уже кілька років він хворів на ядуху, яка зігнула його в дугу. Саїд схуд, довгий хижий ніс гаком стирчав на його обличчі, зморшкувата шкіра набула хворобливого жовтавого відтінку. Але зараз Саїд принаймні посміхався, бо гидував Азізом. Сміялися всі, навіть Абдаллах. Цей омріяний Саїдів син виріс у кволого довготелесого молодика з довгастим упертим обличчям і глибоко запалими очима, що надавали йому схожості з мерцем.

У цю хвилину загальних веселощів пан Попастратос, очевидно, подумав, що настав його час. Він сховав монету до кишені й мовив спокійно, хоч і голосно:

— Я показав тобі, Саїде, багато цікавого. Тепер твоя черга: покажи мені свої дивовижні перлини!

Пан Бабелон закліпав очима. Попастрасова поведінка межувала із зухвальством, і здавалося, що гордовитий Саїд поставить заброду на своє місце. Але, на подив, Саїд не образився. Він перестав сміятись і поглянув на небо, де світив білий, наче перлина, повний місяць, заливаючи подвір'я потоками голубуватого сяйва. А тоді — на ще більший подив пана Бабелона — підвівся й кивнув Баширові.

— Зачекайте трохи, — мовив він.

Чекали вони досить довго, й пан Бабелон цей час міркував, якими чарами вплинув Попастратос на Саїда, завжди такого потайного й свідомого своєї гідності. Може, це саме неприховане, брутальне зухвальство обеззброїло Саїда? Чи, може, він дивився на Попастратоса, як на блазня, котрому можна дещо й дозволити? Врешті пан Бабелон дійшов висновку, що до цього, мабуть, спричинилося й те, й інше. Але зараз він навіть радів, бо не бачив славетних Саїдових перлів від тої самої хвилини, коли сімнадцять років тому Саїд показав їх йому з власної волі. А він же був у Джумеле частий гість і зробив Саїдові чимало цінних послуг.

Та ось Саїд повернувся. Але він ніс не кришталеву посудину, а вишиту шовкову торбинку.

— Я вийняв перли з води, бо зараз місяць уповні, — загадково сказав він.

Башир розстелив чорний оксамитовий килимок на залитій місячним світлом підлозі. Саїд висипав на килимок свої перли, лагідним повільним порухом розрівняв купку й відступив.

— О небо! — видихнув зблідлий пан Попастратос.

Пан Бабелон мовчки кивнув головою. Йому було зрозуміле це хвилювання. Він також був приголомшений, коли багато років тому вперше побачив це диво. Але тоді був день, жовте проміння сонця засліплювало перлини — скарби ночі— та однак то було незабутнє видовище. А зараз була ніч, повний місяць сяяв, наче перлина, а сто сімнадцять красунь, що лежали долі, були схожі на сто сімнадцять маленьких повних місяців. Тільки вони були кращі за блідий одноманітний місяць, бо їхнє сяйво безупинно мінилося. Здавалося, ніби перлини тремтять. Але то лише здавалося — тремтіло світло над ними й навколо них… Сто сімнадцять малесеньких світляних кружалець мерехтіло на підлозі, й кожне з них мало в собі веселку, таку легесеньку, ледве накреслену, що її важко було навіть помітити. Ці веселки зникали й знову з'являлися.

Було тихо. Пан Попастратос хоч і опанував себе, та хвилювання, однак, ще прозирало в його очах. Він дивився на чорний килимок, як дивились усі. Лише Абдаллах уперто втупив погляд у пісок, яким було посипано дворик. Він не любив перлів; і взагалі не любив нічого в світі, як частенько казала його мати Зебіба.

Довго панувала тиша.

— Перлини — діти місяця, — промовив нарешті Саїд співучим голосом. — Сяйво зорі, яке відраховує наш час, за повного місяця пронизує вночі морську глибінь і інколи потрапляє в розтулені уста скойки. І скойка приймає цю рідкісну краплину світла й перетворює її на речовину— Але таємниця цього перетворення відома лише аллахові. Ось чому вночі, коли світить повний місяць, я виймаю свої перлини з води, в якій вони не старіються, й показую їх їхньому батькові.

Але Саїд замовк, і на якусь мить знову запала тиша.

Мовчав і пан Бабелон, хоч добре знав, що перлини — це не діти місяця. Він знав, що їхнє походження набагато прозаїчніше, ба навіть зовсім прозаїчне: до скойки проникає піщинка, а ще частіше — мікроскопічний паразит, який трапляється в екскрементах певного виду скатів. Цей паразит забирається всередину молюска. Захищаючись, молюск обгортає зайду кількома шарами перламутру. Так виникає перлина…

Але пан Бабелон мовчав, тому що Саїдова поетична східна казка пасувала до настрою хвилини.

Нарешті тишу порушив пан Попастратос.

— Я куплю їх, Саїде! — вигукнув він. — Принаймні одну з них!

Але Саїд, похитав головою, як і багато років тому:

— Мені не потрібні гроші. Мені потрібні перли.

— Чому? Навіщо? — заволав Попастратос — він уже знов став самим собою. — Дурниці! Перлини не потрібні нікому, а гроші потрібні всім. Що від тих перлів? Хай ними обвішуються блазні, а ти матимеш за них…

— Я маю все, що мені потрібно, — перепинив його Саїд холодно. — І навіть більше.

— В тебе нічого немає! — махнув рукою пан Попастратос. — Ти поховав себе в цій проклятій богом дірі й гниєш тут живцем. А знаєш, що ти міг би мати за ці перлини? Півсвіту, цілий світ! Ти міг би жити, як султан, міг би подорожувати як набоб,[11] ти міг би обрати собі найгарніше місто на землі, міг би розкошувати, веселитися, навісніти безкарно, як божевільний, міг би мати невільників, але не цих чорношкірих, а білих, освічених— І вони були б у стократ покірливіші від негрів! Одне слово, ти міг би жити! Та чи знаєш ти взагалі, який він, світ?

Невідомо, чи пана Попастратоса справді охопило таке збудження, чи, може, він хотів, приголомшити Саїда й примусити його продати перли, але на Саїда цей вибух не справив аніякісінького враження. Саїд тільки всміхався, і, як закоханий, дивився на свої перлини.

Проте Абдаллах дивився на Попастратоса…

А потім став дивитися на перлини. Але не так, як закоханий. Пан Бабелон був першим, хто помітив цей голодний погляд. Щось змінилось у запалих Абдаллахових очах, які ще хвилину тому були цілком байдужі. Вони ніби запали ще дужче, зникли в тіні, а на обличчі лишилися тільки дві темні западинки, наче на черепі кістяка. І все-таки помилитися щодо виразу цих очей не можна було, бо, власне, цей вираз був написаний на всьому обличчі: то була хтивість і пожадливість — хижа, вовча жага.