Сура зітхнула на всю кімнату, так їй було шкода оселедців, але вона винесла й поклала перед людьми на столі.

 — Їжте, люди добрі! Ви думаєте, що я шкодую для вас? —говорила Сура. — Ой вей мір, ой-ой! — прикинула вона вже тихенько, виходячи з хати.

 Люди пили, закусували та слухали Берка, а Берко неначе грав їм на цимбалах своїми облесливими словами.

 Давні панщанники понаставляли вуха та слухали Берка. Його слова, підсолоджені горілкою та приправлені оселедцями, так і влазили в їх душі. Вони не знали, що жид вибере ті сорок карбованців, і за оселедці, і за ту горілку, що вони в його дурнички п'ють, з їх-таки кишень — то недоливками, то водою, підлитою в горілку, то більшою платою.

 Люди розтали, як віск, і почали хвалити жида. Декотрі вже були зовсім п'яненькі.

 — Так що ж, панове, та ще й які панове! Що тепер пан перед вами! Ви, Грицьку, тепер пан! От хто пан! Що схочете в волості, те й зробите! Ви, Петре, тепер господар на все село, ніби князь! Тепер ви пани, а пани вже перевелись на Іцькову сучку, —підлещувався Берко до мужиків. — Так що ж, панове, чи згодитесь громадою оддати мені й свій шинк, і будете пускати людей в мої шинки? Я подарую сорок карбованців на волость, а за ваш шинк зараз покладу гроші на стіл!

 — А добрий жид, — гукнув один п'яненький мужик, — що й гроші зараз дає! Будемо стояти на сході за його!

 — Авжеж будемо, бо ще й на церкву покладе!

 Саме в той час Карпо Кайдашенко їхав з ярмарку, вглядів коло панського шинку купу людей та й став. Берко знав, що Карпо горілки не любить і на сході йде все проти його. Він сховався в кімнату.

 — Здоров був, Карпе! — гукнув Грицько і почав обнімать та цілувати Карпа. Гостра неголена Грицькова борода колола Карпове лице, неначе голками.

 — Та здоров був... — говорив Карпо, одвертаючи лице, — та годі вже!

 — Здоров був, соколе! Та зайди-бо в шинк та випий хоч чарочку з нами! — молов Грицько і знов ухопив Карпа руками за шию і цмокнув його в щоку.

 Грицькова борода подряпала Карпові щоку, аж кров виступила.

 — Та одчепись ік нечистій матері. Оце припало тобі цілуватись! Аж кров виступила на щоці!

 — Серце! голубчику! чи вже ти оце не вип'єш з нами хоч по одній чарці, хоч півчарки! Та тут же такий добрий жид! А! Що вже й казати!

 Грицько розвів знов руки і наставив губи.

 — Та одчепись собі! Піди обніми та поцілуй мою коняку, коли вже припала охота цілуваться, — говорив Карпо. — А нащо це ви горілку п'єте в жидівському шинку? — спитав Карпо.

 — Та бодай не казати... — сказав Грицько, — тут такий добрий жид, такий добрий, чорт його знає, де він такий добрий взявся. Благодареніє Богу і всім святим, він і на церкву дасть! Ото кумедія!

 — А ви забули, що самі на громаді постановили?

 — Серце, голубчику, білий лебедику! — говорив п'яний Грицько, тикнувши колючою бородою Карпові в ніс. — Та не цурайся-бо нашого хліба-солі.

 Карпо бачив, що з п'яним розмовлять — тільки гаяти час, вдарив коняку батогом. Віз покотився.

 — Карпе! Карпе! Та зайди-бо та хоч по крапельці, хоч півкрапельки! — гукав ззаду Грицько й біг за возом.

 На другий день зібралась громада. Прийшов Карпо і вдивився.

 Громада співала вже іншої; волосний та писар тягли за громадою і кричали, щоб оддати Беркові й громадський шинк, не тільки що пускать людей по горілку і в жидівські шинки... бо Берко зараз плате гроші...

 — Панове громадо! Погана ваша рада; я не пристаю на це! — сказав понуро Карпо й одійшов од громади набік.

 Громада оддала Беркові громадський шинк, хоч Берко на церкву грошей не дав, а тільки дурив п'яних мужиків.

 Громада дорого потім заплатила хитрому жидові...

 Берко приймав за горілку не тільки пашню, але навіть крадене сіно й солому. Понесли люди мішками пашню в Беркову комору, а Берко тільки гладив бороду білою рукою, дивився, як п'яні мужики валялись під його шинком, та зараз-таки підняв скажену ціну на горілку в усіх шинках.

 Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха, котру тепер на селі дражнили безокою економшею, сердилась на Мотрю, але невістки на те не вважали й жили між собою в згоді. Лаврін любив Мелашку: ніколи її не то що не бив, і пальцем не зачепив, навіть ніколи не лаявся з нею. Мотря часто гризла голову Карпові, але він не любив говорити і більше мовчав.

 Але настала весна. Хати Кайдашенків стояли дуже близько одна коло одної, а їх городи були перегороджені тільки поганеньким тином.

 Мелашка посадила огірки коло самого тину. Огірки зійшли, як зелене руно. Показались ранні огірочки. Мотрин півень перескочив через тин та давай вибирати Мелащині огірки. Півень сокотав та скликав курей. Всі Мотрині кури перелетіли через тин в огірки. За курми полізли крізь тин курчата. Квочка вигребла яму саме серед огудиння.

 Стара Кайдашиха вийшла на город, угляділа таку шкоду та аж за голову вхопилась. Вона налапала під ногами палицю та й поперла нею на курей. Палиця влучила в півня; півень киркнув і потяг через тин перебиту ногу. Двоє курчат лягло на місці.

 Мотря вибігла і вгляділа свого півня. Півень тяг ногу по землі.

 — Чи це ви, мамо, перебили моєму півневі ногу? — гукнула Мотря через тин до Кайдашихи.

 — А то ж хто? А як ще раз твої кури підуть на наші огірки, то я їх поріжу та поїм.

 — То й заплатите! Хіба в нас волості нема, — говорила Мотря. — Не було, пак, вам на городі місця для огірків; насадили під самим перелазом. Карпе, чи ти бачиш, що то таке?

 — А що? Півень ногу волочить, — обізвався спокійно Карпо.

 — Карпе! Піди до матері та скажи їй, нехай вона другий раз не б'є моїх курей, — чіплялась Мотря.

 — Гм? — мукнув Карпо, стоячи коло хати.

 — Карпе! Чи ти чуєш, чи тобі позакладало? — кричала Мотря.

 Карпо стояв і дивився на півня.

 — Карпе! Чи ти глухий, чи ти хочеш мене з світу зогнати? Піди та вилай свою матір.

 — Іди та лайся, про мене, хоч до самого вечора, — сказав дуже спокійно Карпо.

 — Так, їй-богу, так. Оце добре! Мати вбила двоє курчат, перебила півневі ногу...

 — Підсипай, підсипай перцю, — насмішкувато сказав Карпо.

 — Біжи! Нехай Лаврін заплатить за півня! — крикнула Мотря під самим вухом у Карпа.

 — Ану голосніше, бо не чую! Підкидай солі до перцю, бо вже давно їли з перцем.

 — Піди посип перцем своїй матері в носі та в роті, — верещала Мотря.

 — Та й бриклива ж ти, Мотре, хоч я тебе колись любив за той перець. Вже дуже наперчила!

 — Бий тебе сила Божа, ледащо! — крикнула Мотря, кидаючись до Карпа.

 — Одчепись, бо як пхну, то й перекинешся! — промовив спокійно Карпо, скоса подивившись на Мотрю й насупивши брови.

 Мотря оступилась.

 Саме того вечора Лаврінів кабанчик просунув рилом тин та й побіг у Мотрину картоплю. Як угляділа Мотря, як ухопить хворостину, як вперіщить кабанчика по спині! Кабанчик закувікав та й потяг по землі зад з двома ногами. Мотря вхопила його за ноги та й перекинула в Лаврінів двір. Стара Кайдашиха вибігла з хати, вгляділа кабанчика й наробила галасу на ввесь двір.

 — А це хто перебив спину нашому кабанцеві?

 — Я перебила! — гукнула Мотря з-за угла своєї хати. — Нехай не лазить в мій огород. Оце вам за мого півня.

 Мотря стояла за своєю хатою й виглядала зумисне Кайдашиху. Вона гукнула до Кайдашихи одривчасто, крутнулась і побігла в хату.

 — Лавріне! Мелашко! Вся чесна громадо! Збігайтеся сюди! Чи ви бачите, що наробила наша Мотруня?

 Лаврін і Мелашка вибігли з хати й дивились на бідного кабанця, їх взяв жаль та досада.

 — Це вже Мотря і справді не знати що виробляє, — сказав Лаврін на вітер.

 Мотря стояла за вуглом і тільки того й ждала, вона вискочила з-за вугла, як козак з маку.

 — Ось і я! Чую, чую, як мене клянете! Оце вам за мого півня! Оце вам за мої курчата, що свекруха побила. Тепер позивайте мене!